Йому всього 23 роки, але він уже пережив найважчі моменти у своєму житті – на війні. Він був серед тих, хто обороняв луганський аеропорт. З п’яти місяців оборони 100 днів пройшли у блокаді терористів.
Професійний військовослужбовець із 80-ї аеромобільної бригади Львова, ім’я та прізвище якого з певних причин ми не називаємо, в інтерв’ю Львівському порталу розповів про війну на сході України; збитий військово-транспортний літак Іл-76 та загиблих військовослужбовців, які були на його борту; Шуфрича, який «посилав» наших вояків; голодні будні під час блокади луганського аеропорту; та про те, як на нього полюють терористи і як одного разу він прощався із життям, коли потрапив під обстріли «Градів».
– Як ти потрапив в АТО?
– Я офіцер-контрактник. Після закінчення у минулому році військового навчального закладу я проходив службу в одній з військових частин Львова.
На той час, коли мене мобілізували на Схід брати участь в антитерористичній операції, я проходив планові військові навчання у 80-й аеромобільній бригаді, що дислокувалась на Яворівському полігоні. Пригадую, це був січень-лютий, коли розвивався Майдан, за яким ми усі спостерігали.
Тоді навчання планувалось на два-три тижні – ми відпрацьовували стрибки з парашута, стрільби, проходили тактичні навчання. Але за два дні до закінчення навчань нас екстрено мобілізували – буквально за дві години ми виїхали на Львів, де нам видали обмундирування, зброю, боєприпаси та техніку. Ми почали формувати військову колону.
– Вам сказали куди ви їдете?
– Ні. Нам сказали, що ми їдемо на навчання. Але куди саме виїжджаємо – ми не знали. Якщо чесно, ми з хлопцями справді думали, що це просто якесь чергове навчання. Ми довго не вірили, що нас просто взяли і кинули на війну.
Зі Львова нас авіацією перекинули на Київ, а звідти ми поїхали на Чернігів, де тиждень дислокувались на території першої протитанкової бригади. Там проходили тактичні навчання. Але, якщо чесно, це все виглядало насправді як ціла показуха перед Турчиновим (Олександр Турчинов, екс-голова Верховної Ради та теперішній Секретар РНБО України – ред.), оскільки мало бути багато вогню, диму тощо.
Пам’ятаю, що це був початок березня. Було досить холодно і лежав сніг, а ми спали в полі у спальних мішках. Нам було ще важче, ніж цим хлопцям, що зараз знаходяться на Сході у холодну пору року, бо не були до того готові і ми зовсім не мали відповідного теплого одягу. Нам доводилося спати в БТРах, в яких було ще холодніше, ніж на дворі. Тож ми накривалися брезентами, якими накривають БТРи. Уявіть собі, що під цими брезентами не було чим дихати, а зверху на голову до того всього ще й капала вода – конденсат.
– Скільки часу ви пробули у таких умовах?
– Так ми простояли у полі тиждень. Потім нас зібрали і ми колоною рушили. Куди – ми не знали, нам нічого не говорили. Згодом виявилося, що заїхали в Миргород. І тільки тоді ми вже почали здогадуватись і передчувати, що щось має відбутися.
Наш підрозділ поділили на дві частини, один виїхав обороняти миргородський аеропорт в межах 20-30-кілометрової зони, інший – сам аеропорт. Я якраз потрапив у другий підрозділ. Ми пробули там десь до трьох тижнів, виставляли секрети, техніку тощо.
– Коли ви зайняли луганський аеропорт?
– Згодом надійшов наказ їхати у село Комінтерн, що у Харківської області, де пробули два тижні. Там ми готувались до контр-диверсійних наступів. Після Комінтерну ми рушили на Луганськ. Туди ми заїжджали багатьма колонами – по дві-п’ять бойових машин, бо місцеві люди перекривали нам дорогу. Нам доводилось об’їжджати селами, полями. Один підрозділ одразу зайняв луганський аеропорт, інший – поїхав на Слов’янськ.
Я був у розвідувальній групі, яка спершу зайняла покинуту військову частину у Луганську. Але нам довелося залишити її, бо терористи погрожували наступом. Хоча ці погрозу були дуже смішні – вони приходили і показували на фотографіях, які вони мають міномети і казали, що ними обстріляють нас. Насправді у них нічого не було, вони просто хотіли нас залякати. А ми сміялися з них, бо мали техніку, зброю і легко могли відбити їхню атаку.
До речі, я пам’ятаю, що коли ми вже перебрались в луганський аеропорт, вони нас ще так два-три місяці лякали фотографіями з начебто наявною технікою.
Коли нам наказали відступити з військової частини, ми пішли у село Райгородка, що під Луганськом. Нам тоді повідомили, що за нами йде «хвіст» і ми зайняли у полі біля того села кругову оборону, окопалися. І нас таки там бойовики заблокували. Так ми провели цілий місяць, бо чекали наказів, яких не було. Звідти мою розвідгрупу забрали вертольотами і перекинули на підсилення луганського аеропорту. Загалом до того часу, як ми потрапили в аеропорт пройшло більше двох місяців.
На той час аеропорт ще функціонував, люди ходили на роботу, щоправда регулярні рейси вже скасували, але чартерні літаки сідали. Там був виставлений блокпост, на якому усе перевіряли. Ходила міліція, а ми вже зайняли охорону на випадок, якщо буде військове вторгнення.
Пам’ятаю, коли ще літали чартерні літаки, туди неодноразово прилітав Шуфрич (регіонал Нестор Шуфрич – ред.).
– Шуфрич? Навіщо він туди прилітав?
– Достеменно не знаю. Але найдивніша ситуація була в тому, що його приїжджав зустрічати луганський «Беркут». А як відомо, на той час цей спецпідрозділ був уже розформований, а тут хлопці приїжджали повністю одягнені в «беркутівську» форму. Це все відбувалось тоді, коли всі знали, що ця територія підпорядкована сепаратистам. На той час міліція або вступала в лави бойовиків, або їх звільняли. Так ось, «Беркут» зустрічав Шуфрича і кудись відвозив.
Пам’ятаю Шуфрич одного разу до нас кричав: «Що ви тут робите?! Забирайтесь звідси!». Нам тоді з хлопцями дуже кортіло його пов’язати..
– Коли розпочалися реальні бойові дії?
– Власне, коли ми розмістились в аеропорту, бойовики нам почали постійно погрожувати, вимагали, щоб ми забирались звідти. У той час вони почали брати луганський воєнкомат, де на той момент був підрозділ Національної гвардії з Івано-Франківська. Їх тоді два дні штурмували бойовики, двічі їх підпалювали, але хлопці відбили атаку, це при тому, що вони не мали ніяких ні гранатометів, ні АКМ, і навіть не мали жодної допомоги. У них була лише стрілкова зброя – АКС. На щастя, у тих боях лише одного нацгвардійця поранили – в руку. З боку бойовиків, здається, тоді загинуло двоє.
На жаль, у наших хлопців закінчилися боєприпаси і вони змушені були здати той воєнкомат. Після чого вони приїхали до нас в аеропорт. Через тиждень їх забрали літаком, а замість них привезли запорізьких нацгвардійців – теж на тиждень. Ротація військових проходила певний час, коли ще літали військово-транспортні ІЛи.
Перебуваючи тоді в аеропорту, ми ще якийсь час не вірили в те, що відбувається. Пам’ятаю, уночі на нас напали бойовики зі стрілковою зброєю. Це був кінець квітня – початку травня. Тоді ми мали десятихвилинний бій з терористами. І лише у той момент, коли у мене летіли справжні кулі, я зрозумів, що це не ігри, а справжній бій.
Справа у тому, що люди, які працювали в аеропорту здавали наші позиції бойовикам. Навіть коли ми переміщалися, до прикладу, на 50 метрів вліво чи право, то терористи знали точно куди бити. Ми відстрілювалися.
Були й такі люди, які нам допомагати. Вони були з села Переможне, де жило багато людей-переселенців із західної України. Але, коли почали аеропорт обстрілювати, люди перестали виходити на роботу. У нас була команда нікого не впускати і не випускати з аеропорту.
Спершу бойовики вели мінометні обстріли по аеропорту, але не чіткі – непрофесіонали це робили. А коли бойовики взяли Слов’янськ та Краматорськ, то через три дні вони почали лупити по будівлях луганського аеропорту, спалили нам техніку. Їхня артилерія працювала дуже серйозно. Тоді ми вже розуміли, що обстріли ведуть професійні військові. Так, день за днем, ми втягнулись у цю війну. Загалом луганський аеропорт ми обороняли п’ять місяців.
Пам’ятаю, той день, коли збили один Іл-76 з військовими на борту… після того до нас перестали літати літаки, ми не мали ніякого підкріплення і тоді ми потрапили в облогу, в якій пробули 100 днів. Ми були повністю відрізані від усього світу.
– Ти бачив, як збили Іл-76?
– Я бачив той момент, коли падав літак. Це був серйозний вибух… Пам’ятаю, до нас тоді летіло три таких літаки: один сів, цей збили, а третій пішов на розворот.
Коли збили літак, на його борту було 49 військових…На наступний день ми збирали їхні тіла. Але, якщо чесно, то там тіл не було, там були лише рештки погорілих трупів. Реально, ми знайшли цілими лише три голови… Знаходили руки, в яких були затиснуті фотографії, паспорти. Очевидно вони розуміли, що падають… Це було жахливо.
– Що ви робили з тілами загиблих?
– Ми зібрали їхні тіла та рештки у мішки, які спершу загрузили в машину, а потім перегрузили в кузов. Трупи лежали у нас десь два тижні в одному з боксів аеропорту. До них не можливо було підійти, бо вони почали текти, стояв такий сморід… Їх вивозили фурою від нас, коли бойовики дали коридор для цього. Вони теж тоді збирали трупи своїх, адже між нами весь той час тривала перестрілка і з їхнього боку теж гинули люди. Коли вивезли тіла загиблих, то у тому боксі навіть на третій день стояв такий сморід, що не можливо було там перебувати.
Продовження інтерв’ю читайте у другій частині. Далі буде ще цікавіше…
Фото: «кіборгів» луганського аеропорту, які раніше ніде не публікувалися
Світлана РАДІШЕВСЬКА, Львівський портал