львівський портал
Незвідана Львівщина: перлини, які має побачити кожен
Палац Бруницьких, церква Архістратига Михаїла, оборонний храм Різдва Пресвятої Богородиці, костел святого Варфоломія, Підгірцівський дендропарк із маєтком Бруніцьких, цілющий Моршин, церква Юра у Дрогобичі, чудотворна ікона Матері Божої Кохавинської – це далеко не весь список маловідомих перлин Львівської області, які перебувають у затінку слави легендарного Львова та «Золотої колекції Львівщини» (Олеського, Підгорецького, Золочівського, Жовківського та Свірзького замків).

Львівський портал запрошує читачів привідкрити частину маловідомих перлин нашого краю, які несправедливо обділені увагою туристів.

Великий Любінь – селище відоме на Львівщині насамперед своїм бальнеологічним курортом, який розташований на березі річки Верещиця у старовинному дендропарку площею 16 гектарів.

Курорт з'явився ще в 1778 році на унікальних родовищах сірководневої води та лікувальних торф'яних грязях, аналогів яким немає в Україні. За часів Австро-Угорської імперії зі Львова до Великого Любіня була прокладена колія, якою поїзд привозив на курорт заможних панів та панянок. За радянських часів Великий Любінь Великий був включений до всесоюзної здравниці, і попит був таким, що неможливо було прийняти всіх охочих.

Сьогодні курорт потребує реконструкції та цілющі купелі досі дають змогу ефективно лікувати хворих із серцево-судинною патологією, хворобами нервової системи, кістково-м'язової системи, опорно-рухового апарату, шкіри та навіть гінекології.

Окрім курортних принад, у Великому Любіні варто побачити Палац Бруницьких – садибу родини підприємця, нафтового магната Костянтина Бруннера. Точна дата побудови палацу достеменно невідома, але припускають, що він з'явився у XVIII ст., ще до того, як став власністю Бруницьких. Раніше на місці палацу був замок, який зруйнували татари.
У радянські часи новим господарем палацу стала створена у 1962 році Великолюбінська спеціалізована школа-інтернат, її ж навчальний корпус розміщений тут і досі.

У 2006-2007 роках палац вдалося масштабно відреставрувати завдяки фінансовій підтримці отця Роберта Готса (громадянина Швейцарії) та коштам місцевого бюджету.
Готична церква святого Миколая, яку збудували із дерева у 1854 році та привезли до Великого Любіня із карпатських гір. Зважаючи на цінність сакральної споруди, богослужіння проводять лише на великі свята у новозбудованому мурованому храмі, який стоїть поруч.

З будь-якого краю селища помітно стрімкий шпиль великолюбінського костелу Богоматері Ченстоховської. Він виглядає величним і дуже давнім, хоча насправді зведений у 1932 році.
Костел Богоматері Ченстоховської. Фото: Віталій Іщук.

В радянські часи храмі облаштували під колгоспний склад зерна і гараж сільськогосподарських машин.

Комарно – невеличке містечко районного значення Городоцького району, розташоване на березі річки Верещиці за 45 км від Львова.

Хоча перша письмова згадка про місто датована 1471 роком, людські поселення на його території існували ще до нашої ери – про це свідчать археологічні розкопки, проведені у Комарному у 1936 році.

У давнину більша частина Комарного знаходилась під водою, сушею були лише невеликі острівці, а тому територія була дуже заболоченою і кишіла комарами. Місцеві переповідають, що саме тому місто носить назву Комарно.

У центрі Комарного розташована відновлена дерев'яна Церква Архістратига Михаїла. Пам'ятка архітектури національного значення начебто побудована близько 1730 року (XVIII століття), але скоріш за все святиню спорудили ще раніше. Свідченням цього може бути те, що в церкві було старовинне Євангеліє, на срібному обрамленні якого викарбований 1609 рік.
Церква накрита трьома банями і ґонтом. В інтер'єрі церкви збереглися фрагменти стінопису XVIII століття і частина старого іконостасу. Більшість ікон звідси у 1980-х роках перевезли до Шевченківського гаю у Львові. Після цього для іконостасу написали нові образи, у яких ікони Ісуса Христа та Богородиці зобразили в українських вишиванках.

Поряд із церквою розташована її давня ровесниця, старовинна триярусна дзвіниця, дзвони якої були двічі переплавлені: спершу австрійцями, а потім – й німцями.
Зараз богослужіння із дерев'яної церкви перенесли в однойменну муровану церкву, яку почали зводити у 1901 році на місті старого цвинтаря. Помпезну блакитну святиню у візантійському стилі спорудили зусиллями місцевих українців.
Та найбільше Комарно славиться оборонним костелом XVII століття. Храм Різдва Пресвятої Богородиці спорудили у 1656 році на місці дерев'яного. Пам'ятку архітектури національного значення спорудили коштом польського шляхтича і воєначальника Миколая Остророга.

Історики досі сперечаються, хто був автором проекту храму. Більшість вважає, що ним був львівський архітектор італійського походження Войцех Капінос молодший.

Архітектура будівлі є яскравим зразком переходу від пізнього Ренесансу до раннього Бароко. Головний фасад оздоблено вишуканою композицією зі скульптур святих.

У радянські часи з костелу зробили склад меблів та інвентарю. Сьогодні ж костел відчиняють для екскурсій туристів, але він потребує ремонту. Споруда пережила дві пожежі. Остання сталася у червні 2016 року, тоді за незрозумілих обставин зайнявся бічний вівтар. Полум'я було такої сили, що чорною кіптявою вкрило усі стіни, а дах сильно обгорів. Після цього покрівлю підрихтували альпіністи, а стіни відтерли небайдужі городяни. Для повного відновлення перекриття необхідно 8 млн грн.

Цікаво також, що в середині храму є склепіння із похованнями, які досі ніхто не досліджував, а також недіючий старовинний орган. Місцеві вірять, що врешті-решт в оборонному костелі знову звучатиме духова музика.
Ще однією локацією, яку варто відвідати у Комарному, є старий цвинтар. На вході у кладовище є діюча римо-католицька капличка, а довкола – не менш старовинні надгробки.
Дрогобич – місто обласного значення на Львівщині. Засноване наприкінці XI століття і здавна славилося своїми ярмарками та солеварінням. У середині ХІХ століття Дрогобич перетворився на найбільший у Європі нафтовий центр, що сприяло його швидкому розвитку.

У місті досі діє занедбаний солевиварювальний завод, який є найстарішим у Європі. Він зовсім непристосований для оглядин туристів, проте біля нього красується одна із найвизначніших пам'яток галицької дерев'яної архітектури кінця XV століття – церква святого Юра.

Дрогобицьку церкву Юра відносять до однієї з найкращих пам'яток давньої української сакральної архітектури. Її почали будувати у 1656 році, низ обведений широким опасанням у вигляді аркади-галереї на стовпах, інтер'єр прикрашений стінописом. Перлиною храму є липовий, різьблений та позолочений іконостас авторства Стефана Поповича-Медицького.
Маляр працював над ним 10 років та надав іконам майже портретного виразу.
Поема в дереві – так ще інколи називають церкву святого Юра, внесену до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Про розписи храму пишуть книги, але найкраще їх побачити на власні очі.
Церква Воздвиження Чесного Хреста – ще одна перлина Дрогобича. Вона ні за віком, ні за естетикою майже не поступається своїй більш іменитій Святоюрській церкві, однак до списку ЮНЕСКО так і не включена.

Офіційною датою побудови вважають 1613 рік, хоча першу документальну згадку про цей храм відносять до 1496 року. Три роки потому він згорів під час татарського нападу на Дрогобич, втім церкву не будували наново, а відроджували на вцілілій основі.

Сьогодні храм опинився на території пожежної частини і потребує ремонту. Потрапити до нього пересічному туристу практично неможливо, за винятком храмового свята Параскеви, яке відзначають 27 вересня. Зате пожежники не відмовляють тим, хто хоче оглянути фасад церкви зблизька.

Окремої уваги варта Дрогобицька хоральна синагога, яка отримала нове життя у 2018 році. Фото: Край.
Дрогобицька хоральна синагога розташована на вулиці Пилипа Орлика і однією з найкрасивіших і найбільших синагог у Східній Європі.

Ініціатором будівництва цієї синагоги виступила місцева юдейська спільнота. Її зводили протягом 23 років (1842-1865 рік) у єврейському передмісті Дрогобича – Лан. За основу у зовнішньому оздобленні взято аналогічну синагогу, збудовану у німецькому місті Касселі, яку зруйнували нацисти.

У часи Другої світової війни приміщення синагоги слугувало конюшнею, а потім у ній розмістили склади тканин, солі, а згодом – ще й меблеву крамницю. Сплюндрована єврейська святиня повністю коштом меценатів у 2018 році, сьогодні вона відкрита для відвідувачів.
У центрі Дрогобича красується міська ратуша, яка колись була дерев'яною.
Її перебудували у 20-х роках XX ст. Частину попередньої ратуші розібрали та добудували за новим проектом. Туристам варто піднятися на вершину ратуші, з якої видно панораму старого міста.

Водночас поруч красується костел святого Варфоломія, збудований у XV столітті. Він є однією з найстаріших зі збережених споруд Дрогобича, пам'яткою архітектури національного значення, а також входить до переліку 15 містичних та таємничих храмів України.

Ця сакральна будівля оповита містичними історіями. За переказами, у давньоруські часи на місці нинішнього костелу Варфоломія стояла православна церква. За іншою версією – на цьому місці було язичницьке капище, тож при будівництві храму тут віднайшли розбитого ідола, рештки якого (голову, руку та ступню) вмурувати в стіну костелу. Ці «елементи» збереглися у будівлі до сьогодні.
Дзвіниця костелу святого Варфоломія – ще одна пам'ятка архітектури національного значення. Раніше вона була оборонною вежею, яку облаштували на місці давньоруської оборонної фортечної вежі XIIІ століття.

Цікаво, що у вежі-дзвіниці костелу святого Варфоломія відкрито постійно діючу виставку ікон Пресвятої Богородиці.

Дрогобич – рідний дім Бруно Шульца – єврейського художника і письменника, який писав польською мовою. У місті навіть діє туристичний маршрут місцями Шульца, який завершується на місці його трагічної гибелі.

У період німецької окупації Бруно Шульца застрелили гестапівці, які організували каральну акцію проти юдеїв.
На місці вбивства митця встановили меморіальну таблицю.
Моршин – місто обласного значення, відомий український бальнеологічний курорт, що славиться своїми мінеральними водами. Курорт розташований за 82 км від Львова посеред прикарпатських заповідних лісів. Завдяки цілющим мінеральним джерелам «Моршинкурорт» перетворився в справжню карпатську перлину.

Перша письмова згадка про Моршин датована 2 січня 1482 року в судовому записі, де згадувалось, що село Моршин належало шляхтичу Юрію Нагваздану та входило до складу Польського королівства.

Спершу тут створили курорт для лікування людей із захворюванням легень, але дуже швидко (із 1880 року) його перепрофілювали на бальнеогрязевий курорт, адже були виявлені цілющі властивості мінеральних джерел Моршина.

Вже з 1883 року моршинська вода продавалась в пляшках, а курорт став відомий не лише в Австро-Угорщині, а й за її межами. В 1930-х на курорті збудували водолікарню, грязелікарню, інгаляторій та бювет мінеральних вод – «грибок», котрий став символом міста.
Санаторно-курортний комплекс «Моршинкурорт» діє й сьогодні. На його базі функціонує лікувально-діагностичний центр та сучасна бальнеологічна лікарня. Відтак у Моршині можна не лише гарно відпочити, але й полікувати органи травлення (печінку, підшлункову залозу, кишківник та шлунок), захворювання органів дихання, нервової системи, урологічних та гінекологічних захворювань, а також пройти післяопераційну реабілітацію.

Воля-Задеревацька – село, яке розкинулося за 10 км від Моршина.

Візитівкою непримітного села став музей-садиба родини Степана Бандери, де вона прожила усього три роки. На вході до музею встановлені барельєфи борцям за волю України: Симоні Петлюрі, Євгенові Коновальцю, Романові Шухевичу, Ярославові Стецьку та Олексі Гасину.
Опікуном музею-садиби, яку створили ще у 1990 році, є внучата племінниця провідника ОУН Оксана Бандера. Вона є внучкою сестри Степана Бандери Володимири. Жінка із великим трепетом розповідає про долю родини свого легендарного предка, яку спіткала гірка доля через прагнення бачити Україну вільною.

Всередині музею відтворено побут родини, зібрано багато фотографій та навіть особистих речей, серед яких – бамбетель, сервант, шафа та рушник Степана Бандери.
Неподалік розташована стара церква, де правив батько Степана Бандери, отець Андрій Бандера, якого у 1941-ому році розстріляли «енкаведисти».
Підгірці – село у Стрийському районі Львівської області, яке знаходяться на відстані 65 км від центру Львова (не плутати із легендарними Підгірцями Бродівського району, які відомі своїм Підгорецьким замком).

Головна туристична принада Підгірців – палац Бруніцьких, який розташований в унікальному дендропарку. Його історія починається із Юзефа-Олександра Яблоновського, який у 1734 році отримав село у спадщину від батька й почав зводити собі маєток. У 1815 році у маєтку з'явився новий господар – барон Юзеф Бруніцький. Але найбільша заслуга і розквіт палацу, який донині носить назву Бруніцьких, належить онукові барона Юліану Мар'яну Бруніцькому, який успадкував замок наприкінці ХІХ століття.

Остаточного вигляду будівля набула у 1895 році. У ній був винний погреб, льохи, кухня з піччю, звідки страви і продукти поступали на поверхи спеціальним ліфтом, господарські приміщення, кімната економа з архівом документів і канцелярія, вестибюль, фоє, салон, робочий кабінет барона, будуар, ванна, дитяча та ігрова кімнати, кімнати слуг, пасаж, кімната вихователя, спальні, а також три кімнати для гостей.

Підгірцівський дендропарк. Бруніцький був науковцем, захоплювався природою, ентомологією і зібрав у палаці велику колекцію комах та метеликів. Та чи не найголовнішим здобутком Бруніцького була його дендрологічна колекція. Парк довкола палацу заклав ще Яблоновський, саме його вважають першим галицьким дендропарком. Своєю чергою Бруницький його впорядкував, залучивши відомих тогочасних садівників і значно розширив колекцію дерев і кущів.

Тож сьогодні у Підгірцях можна помилуватися десятками рідкісних для наших країв дерев, які вціліли після радянських часів. Особливо вражає древній платан, який має п'ять стовбурів, що ростуть із єдиної корінної системи.
Хтозна, яку б розкіш іще сотворив барон, якби його мирним намірам не перешкодила війна. Сини пішли на фронт, Бруницький перебрався до Відня, а в його випещений маєток зайняли російські артилеристи. Після владарювання окупантів було знищено дах палацу, понівечено парк, безслідно зникли природознавчі колекції та бібліотека. Це було сильним ударом для барона Бруніцького, який, повернувшись у сплюндрований маєток, не зміг пережити побаченого і помер 9 квітня 1924 року. Справу батька продовжив син Юліан-Яків. Але і тут у мирні плани знову втрутилася війна. Офіцера Юліана-Якова Бруніцького розстріляли в радянському таборі у Катині.

Самотньою доживала свій вік у Підгорецькому палаці пані Іва Бруніцька. Розкішні меблі та мистецькі твори палацу безслідно зникли у Другу світову війну, як і його остання господиня, яку, вочевидь, було замордовано в одній з радянських катівень.

Ще донедавна розкішний палац Бруніцьких потихенько «вмирав». Тут були школа-інтернат, сільрада та навіть рибгосп. Саме останній, примудрився розводити у підвалах палацу рибу, таким чином спричинивши найбільшу розруху.

Важко повірити, але сьогодні будівля взялись відроджувати. Нещодавно палац потрапив у приватні руки, нові господарі вже встигли відновити дах, укріпити мури, зшили стіни, бо будівля розвалювалася. Зараз тут уже відновлюють внутрішні принади палацу.
У Підгірцях також є розкішна дерев'яна церква Зіслання Святого Духа із дзвіницею, збудована на початку ХІХ століття. Храм із дзвіницею є пам'яткою архітектури національного значення. Фото: Край
Руда – легендарне гетьманське село на Жидачівщині, розташоване на березі річки Бережниця, знаходиться на відстані 57 км від Львова.

Колись Руда була містом, добре знаним у козацьку добу. Місцевість була заселена від найдавніших часів. Колись над річкою тут стояв замок, що був маєтком знатних українських родів. Наприкінці XIV століття власником маєтку в Руді був дідич Данило Дажбогович Задеревацький – засновник українського шляхетного роду Даниловичів. Від 1660 року містечко Руда разом із прилеглими селами переходить у власність родини Виговських і перебуває у їхньому володінні понад 100 років. Деякий час тут жив особисто гетьман Іван Виговський.

Із 2004 року у Руді відкрили філію Львівської галереї мистецтв «Музей гетьмана Виговського». У музеї є і копії з картин епохи Виговського, колекції портретів гетьманів і чимало старовинних та козацьких речей.
Цікаво, що місцеві мешканці переконані, що на їхніх землях покоїться прах гетьмана Івана Виговського. Зокрема переповідають, що перед своєю стратою Виговський склав заповіт, у якому просив себе поховати у «Великому Скиті». Йдеться про Скит Манявський, що на Івано-Франківщині. Втім є свідчення, що дружина не змогла виконати останньої волі убитого чоловіка і перепоховала його у скиті Руди-Гніздичівської в склепі храму Воздвиження Чесного Хреста. На жаль, храм було знищено, а точне місце поховання Івана Виговського втрачено. Місцеві не втрачають надій, що рано чи пізно могилу гетьмана таки вдасться відшукати.

Гніздичів (Кохавина) – селище міського типу Жидачівського району Львівської області, що розташоване на правому березі річки Стрий, за 54 км від Львова.

Кохавину досі пам'ятають через появу близько 400 років тому чудотворної ікони Матері Божої Кохавинської. Відтоді це місце було місцем паломництва багатьох християн. Ніхто досі не знає, хто намалював образ, який виявили на дереві. Сама ж ікона Матері Божої із маленьким Ісусом була написана на дубовій, гарно обробленій дошці.
На честь появи в селі ікони Богородиці спершу звели каплицю, а потім – дерев'яну церкву. Після багатьох випадків зцілень перед іконою, спеціальна комісія оголосила її чудотворною. Сталося це 26 травня 1755 року.

У 1868 році було закладено наріжний камінь під новий храм, бо стара церква не справлялася із напливом паломників. У серпні 1912 року Чудотворну ікону Матері Божої Кохавинської коронували, а на урочистості з'їхалися не лише Галичани, але й тисячі прочан із інших країн Європи.

Після Першої світової війни старенький і немічний отець Ян Тшопінський, який опікувався святинею, заповів її «отцям єзуїтам». Вони, рятуючись від Другої світової війни і радянської влади, таємно зробили копію святині, а саму ікону вивезли в польське місто Глівіце. Ніхто з прихожан не здогадувався про заміну. У Польщі Кохавинська Богоматір перебуває й досі. Але місцеві люди і священники переконані, що навіть копія має чудотворну силу.

Зараз псевдоготичний костел в процесі відродження, він став церквою Монастиря Святого Герарда. Усередині можна побачити сецесійні розписи та ту ж копію чудотворної ікони, з якої, власне, все і почалося.

Краєзнавча експедиція відбулася за підтримки Львівської облдержадміністрації та з ініціативи краєзнавчо-туристичного порталу «Край».
Автор, фото, верстка Андрій Котенський

Загрузка...