Снігова лава з італійських скель намертво накрила красеня-спортовця Романа Носковського. Не дочекалася рідня, рівно ж клуб “Дніпро”, Зиновія Думу, Володимира Богоноса, Костянтина Гусаківського. На великій Україні, під містечком Шатаки поліг Роман Перфецький, талановитий воротар СТ “Україна”. Не порятувалися від куль Ананій Степанів (брат Олени Степанівни. — Ред.), Федьо Черник, Василь Остапчук, Роман Келецький, Тарас Микитин. У бою під Вільнюсом загинув плавець Броніслав Чермак, десь у глибокій Росії метальник ратища Франко Скопаль, над італійською землею, у повітряному бою вибухнув літак Станіслава Томицького, під Новим Яричевом багнетом продірявило груди Мар’яна Швеця, не вбереглися від погибелі бігун Йосиф Кавецький та ходак Максиміліан Вадкевич… Чимало, зрештою…
Світове побоїще, водночас, мало й інший вислід. Після нього Польща, зокрема, здобула незалежність. За тим, згідно з рішенням Празької мирної конференції 1919 року, Галичину (мова про Східну. — Ред.) спочатку тимчасово, а від 14 березня 1923 року остаточно, волею Ліги Націй, юридично закріплено за Польською Республікою. Відтепер Східна Галичина отримала офіційну назву “Східна Малопольща”, а Львів став її головним містом — столицею. Пишеться нова сторінка його історії. Спортова, зрозуміло, також.
Поволі,з різних фронтів, поодинці і купно, повертаються до рідних порогів вояки-змагуни. Один за одним розпочинають працю над відновленням втраченої потуги львівські клуби. До діяльного життя повертаються “Лєхія”
(17 березня 1919 року), “Чорні” (1919 р.), “Гасмонея” (1919 р.), “Спарта” (1919 р.), набирає моці “Поґонь”. Тут, окрім футболу та легкої атлетики, розпочалися заняття з плавання, а на новозбудованій великим коштом санковій трасі 1919 року проводяться перегони.
Замуравлів спортовий рух також в українському середовищі Львова. Завдяки запопадливості
Г. Лучаківського, В. Стоцького та Д. Паліїва вдалося реактивувати діяльність СТ “Україна”: 1921 року запрацювала секція копаного м’яча (футболу) та легкої атлетики, ще через рік товариство функціонує вже у повну силу.
Рівночасно активізується “Сокіл-Батько”. 1922 року при ньому постає Спортова секція, котра намагається кермувати всім спортовим рухом краю. Наступного року вона відновлює “Українську олімпіаду” — Запорізькі ігрища, влаштовує змагання з футболу, тенісу, наколесництва (велоспорту), легкої атлетики. Її кермо тримає в своїх руках Осип Навроцький, правник за фахом, плеканець Бережанської гімназії.
Перші кроки робить спортове товариство “Аматори”.
У жовтні 1921 року Міністерство здоров’я Польщі зарядило спис існуючих на терені держави спортових товариств. Станом на 9 грудня 1921 року у Львові працювало 27, переважна більшість з яких — польські.
Назагал спорт у Польщі набирав нових організаційних обрисів. Найголовніше — ним зацікавилася держава. Відразу п’ять поважних установ бере спорт під своє “крило”: Міністерство віросповідань і освіти, Військових справ, Громадських робіт, Комунікацій та Здоров’я. Провідні ланки спорту отримують централізоване керівництво у вигляді союзів. Так,
10 жовтня 1919-го зав’язується Польський союз легкої атлетики, який очолив львів’янин Тадей Кухар. 20 грудня — Польський футбольний союз. 29-го — Державна рада фізичного виховання. Водночас засновується Польський союз велосипедистів, до появи якого якнайліпше прислужився Рудольф Вацек.
Історична подія сталася 11 жовтня 1919 року — в Кракові утворився Польський Комітет Олімпійських Ігор. Його творцем був львівський спортовий діяч Станіслав Полякевич. Того самого року Польща вступає до лав Міжнародного олімпійського комітету. Львів, зі свого боку, стає одним із центрів підготовки спортовців до участі в Олімпійських Іграх у бельгійському Антверпені 1920 року, VII з черги. На його базах готуються збірні національні команди Польщі з фехтування та легкої атлетики. До олімпійської дружини кандидували Тадей Цибульський, Славош Шидловський, Збігнєв Лятавець, Феліціан Стерба, Вацлав Кухар та інші. Ще одна група львів’ян готувалася в Кракові. До неї входили футболісти: Йосиф Ґарбєнь, Вацлав Кухар, М’ячислав Батш, Казимир Хрип’як, Йосиф Слонецький (усі — “Поґонь”), Мар’ян Більор, Станіслав Гавлінґ, Ромуальд Копець, Тадей Ковальський і Юліан Міллер ( усі — “Чорні”). Одначе, незважаючи на серйозні приготування, спортовців із Польщі забракло в олімпійському Антверпені. Поїхати їм туди перешкодила війна, котра розпалилася між Польщею та більшовицькою Росією. Олімпійський дебют довелося відкласти ще на чотири роки.
У 1924 році відбувалися відразу дві Олімпіади — зимова і літня, причому обидві у Франції. Зокрема, зимова, котра проводилася вперше, у Шамоні, а літню приймав Париж. На владних щаблях було вирішено, що польський спорт у Шамоні репрезентуватимуть два змагуни: класичний лещетар (лижник) Андрій Кжептовський, а також ковзаняр (швидкісний біг). Але хто?
Зі Львова до Варшави викликали Вацлава Кухара, на той час чемпіона країни. Тиждень розмірковували чиновники. Врешті-решт зійшлися на особі варшав’янина Леона Юцевича, а Кухар, пригнічений, повернувся додому.
Більше львівським змагунам пощастило з літньою Олімпіадою в Парижі. Там вони вже показалися світові, хоча не вразили його високими осягами, ревно дотримуючись гасла П’єра де Кубертена — “Головне — не перемагати, а брати участь”. Все ж поява на олімпійських аренах фехтувальниці Емілії Вамбер, наколесника Казимира Кшелинського, футболістів Вацлава Кухара, М’ячислава Батша, легкоатлета Славоша Шидловського запевнили, що Львів — олімпійське місто. Від цього часу міжвоєнні Олімпійські Ігри не обходяться без участі львівських змагунів, без різниці — зимові вони чи літні. Природно, з кожним новим стартом львів’яни стають все помітнішими, їх досягнення все вагомішими. Приміром, на XI літніх Олімпійських Іграх 1936 року в Берліні на медалевий п’єдестал ледве не зійшов бігун на середні дистанції Казимир Кухарський, котрий у фіналі бігу на 800 метрів перетнув межу четвертим. Або ж футбольна збірна Польщі, до складу якої входило троє львів’ян: Михайло Матіас, Спиридон Альбанський і Ян Васевич з “Поґоні”, яка у матчі за третє місце у драматичній боротьбі поступилася команді Норвегії — 2 : 3.
Поруч з участю в Олімпійських Іграх львівські спортовці успішно змагалися в чемпіонатах світу і Європи, здобували коштовні чаші (кубки), перемагали у престижних міжнародних турнірах різного рівня, встановлювали рекорди.
12 вересня 1936 року на стадіоні “Поґонь” Казимир Кухарський пробіг 800-метрівку під час тризмагу (потрійного матчу) Польща — Бельгія — Угорщина за 1.50,6. З таким результатом львів’янин на Берлінській Олімпіаді випередив би темношкірого переможця зі США Вудрофа.
Узагалі легкоатлети Львова утримували лідируюче становище до кінця 1930-х. Їх радо запрошують до участі у популярних тоді матчевих зустрічах, як-от: Італія — Польща, Польща — Латвія — Естонія (1927 р.), Польща — Румунія (1929 р.), Польща — Бельгія — Угорщина (1936 р.) та інших. Поляки віддають належне Львову, називаючи його не інакше, як тільки “колискою польської легкої атлетики”.
Подібно висловлюються про львівський футбол (копаний м’яч).
Жертовно примножували славу львівському спорту шестеро братів Кухарів. Донині не перестає викликати подив різносторонність Вацлава Кухара. Він репрезентував національну збірну Польщі відразу у чотирьох дисциплінах одночасно (!). Передовсім у футболі. Далі — у легкій атлетиці. Вацлав Кухар 1922 року брав участь у матчевій зустрічі, так званому “Слов’янському тризмазі”, Чехо-Словаччина — Югославія — Польща в Празі, змагаючись у кількох видах, здобуваючи перемогу в стрибках у висоту. Як найсильніший польський майстер швидкісного бігу на ковзанах, неодноразово виступав на знаних європейських стадіонах, між іншими на доріжках швейцарського Сент-Морітца, де 1925 року розігрувалися нагороди Чемпіонату Європи. Там виборов 7-ме місце.
Четвертою спортовою ланкою, в якій він відстоював честь своєї країни, був хокей. 1928 року Вацлав Кухар у складі збірної їздив до Будапешта на першість континенту і привіз звідти срібну медаль.
Сильним футболістом, плавцем і легкоатлетом був найстарший із братів Кухарів — Тадей. Коли в 1922 році Польський союз легкої атлетики спорядив реєстр рекордів, вісім (!) з них належали власне Тадею, котрий встановив їх впродовж 1908 — 1912 років. Разом із тим він вирізнявся винятковим організаторським хистом. Тадей Кухар стояв біля витоків “Поґоні”, очолював її, самовіддано працював над створенням окружних союзів, державних комітетів, федерацій. Він був одним із засновників Польського Комітету Олімпійських Ігор, закладав Польські союзи легкої атлетики, футболу, плавання, ковзанярства, Польської футбольної ліги, Союзу польських спортових союзів, неодноразово керував збірними командами країни на міжнародних змаганнях найвищого рангу.
Добрим легкоатлетом, футболістом, ковзанярем і тенісистом був третій із братів Кухарів — Владислав. Передовсім він належав до найсильніших десятиборців Австро-Угорщини, вважався стовпом оборони футбольної “Поґоні”. У ковзанярстві, на відміну від молодшого брата Вацлава, Владислав віддавав перевагу артистичному (фігурному) ковзанню, котре називалося ще “штучною їздою на ковзанах”. Він здобував звання чемпіона Польщі, разом із братом Тадеєм доклав чималих зусиль для заснування Польського союзу ковзанярів, очолював Львівський окружний союз. Дуже швидко увійшов до чолівки тенісистів країни, а в 1925 році у складі збірної Польщі грав у Кубку Девіса проти команди Англії. Надто через два роки опісля видає підручник гри в теніс.
Другий з черги Кухар — Карло був вправним стрільцем. Проте вагоміших успіхів досяг уже як суддя. Карло Кухар судіював на I Чемпіонаті світу зі стендового стріляння, котрий проходив у Львові 1931 року, позаяк мав міжнародну категорію.
Ще один Кухар — М’ячислав боронив ворота “Поґоні”: спершу футбольні, потому гандбольні. Він немало зробив для становлення цього виду спорту у Львові.
Спортова різносторонність була притаманна наймолодшому з шістки Кухарів — Збігнєву. Він добре плавав, грав у водне поло, теніс, бігав на ковзанах, грав у хокей. Щоправда, його успіхи були дещо скромнішими, ніж у старших братів.
Богдан МИХАЛЮНЬО, “Ратуша“, 6 листопада
