Гостросюжетна історія від Валерія Шевчука

Наталя ДУДКО, «Ратуша»

|

У Львові видали ще одну книжку видатного майстра прози — психологічної, магічної, химерної, постмодерної необарокової, екзистенційної, притчевої, готичної — як означають твори Валерія Шевчука. Його художніми текстами й науковими дослідженнями захоплюються, але їх і критикують. Валерій Шевчук — письменник різнотонний, він експериментує й шукає свого читача, який, знайшовши собі такого автора, здебільшого, зберігає йому вірність. Видавництво “Тріада плюс” пропонує під однією обкладинкою інтелектуальний детектив “Книга історій” та маленьку повість “Син Юди” Валерія Шевчука. Події далекого від нас XVIII століття нагадують, що людина — і тоді, і тепер — найбільша загадка.

В інтелектуальному детективі “Книга історій”, творі “гостросюжетному, але й розмисловому”, автор не тільки запрошує нас разом з писарем Іпатієм Кухальським, що славиться своїм розвідувальним талантом, розплутати загадкову історію появи грошей для будівництва Скельного монастиря в Романовому Селі, а й поспостерігати за змаганням-грою двох особистостей — оповідача “Книги історій” Іпатія Кухальського та суперіора монастиря Варлаама. Іпатія ваблять загадки, і Валерій Шевчук підкидає їх йому вдосталь. Але розгадування великої таємниці суперіора Варлаама — тільки один пласт. Адже зійшлися два рівні гравці, які цінують гру (“примусив його грати не зі мною, видимим своїм супротивником, якого ще можна подолати, а таки зі собою. Гра ж із собою перемоги не приносить”). Кожен з них плете мереживо павутини для іншого, й обоє в нього потрапили, хоча обоє й домоглися свого. Головна інтрига — не в тому, чи розгадає загадку писар, і не в тому, якою буде розгадка (а нанизано в ній несподіванок чимало), а в тому, хто переможе і якою буде ціна перемоги. Іпатій зробив високу ставку: пішов на переступ, ризикуючи, адже якщо програє, візьме чужий гріх на себе. Але мав аргумент, який, сподівався, спрацює: “Високий чин не твориться через злочин. Отже, шеляг ціна твоєму будівництву, коли не очистиш душу покаянням”. Чи зізнається Варлаам, інтригує нас автор. Однак основна інтрига насправді не в тому, чи він це зробить, а як саме він вийде з цієї гри, в якій опинився…

Григорієві Галагану з повісті “Син Юди” ні в чому зізнаватися не потрібно. Він не вчинив нічого такого, за що мав би відповісти перед законом… Але він — “син Юди, і вже те чинить мене навіки грішним. Відчуття цього ніколи мене не покидає; його можна уподібнити до наповненого гіркими краплями сірого кошлатого туману…”. Валерій Шевчук написав цю повість після прочитання щоденника Григорія Галагана — сина Гната Галагана, за допомогою зради якого Росія знищила Запорізьку Січ. Історія Гната — доля людини, затиснутої в лещата самообмежень та постійного остерігання, аби не схибити, не ступити бодай мимоволі на стежку свого батька. Адже, закономірно, життя не раз розставлятиме підступні пастки. І не конечно стати на шлях Юди публічною зрадою, можна, наприклад, за­плющити очі на те, що одержаний від батька спадок — скарб, поцуплений у запорожців.

Він приречений на самотність, але від цієї самотності серед людей він утікає — до цілковитого усамітнення. Як і писар Іпатій Кухальський, хоче зберегти себе, спробувати уникнути спокус. Кожен з них залишає після себе слово писане з роздумами й історіями, аби дати поживу для розмислів своїм нащадкам. Гнат Галаган ділиться зокрема своїми роздумами про те, що шанс має кожен, тільки б відділити зерно від полови: “А думаю, що, може, й однаково: живе людина весело, у легковажних погуляннях чи поважно, кладучи перед собою важкі мислительні брили, з яких намагається скласти мислительну-таки споруду. А однаково тому, що всі йдуть ув одному скерунку, до тієї ж таки ями. Однак не тільки такий вимір правдивий, бо людина, хоче того чи ні, щось у житті таки будує, хоч чудово відає, що все збудоване колись розвалиться. Але є один вимір, якого не зітерти: хто ми в цьому світі душею нашою? І коли прийняти, що світ наш розполовинений і слухається двох провідників: Христа та Юду, як звістив колись мені уві сні Сатана, то важливо, щоб це протистояння лишалося майже рівноважне, з невеликою переважкою від добра, бо саме це й творить ту містерію, яка все-таки чинить ілюзію безперервності життя. А ілюзія безперервності життя — це не порожнеча, це — Дух…”. 

Реклама партнерів

Наталя ДУДКО, «Ратуша»

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.