Спецназ проти судді Зварича

Микола САВЕЛЬЄВ, "Ратуша"

|

Відверто кажучи, смішного було мало, але коли екс-голова Апеляційного адміністративного суду Ігор Зварич, якого в цей момент під руки по сходах вели бійці спецпідрозділу “Альфа”, втреттє на моє настирливе прохання якось усю цю атракцію прокоментувати, відповів: „Усі відповіді ви почуєте на судовому засіданні”, мені стало по-справжньому смішно. Я уявив собі, як, наслідуючи героїв американських кінофільмів, затриманий зараз зрече: „ Нічого не говоритиму без свого адвоката”, і пригадав, що, власне, адвокат Ігоря Зварича Володимир Косенко зараз теж сидить у Львівському СІЗО…

У понеділок із сім’єю доброго товариша сиділи на вулиці Кримській і зловживали вином зі славного міста Берегово. Раптом дзвінок від знайомої дружини: „У нас тут на вулиці Тарнавського діється бозна що! Якісь люди підігнали пожежну машину, репетують, що пожежа, але нічого не горить… Тепер ось розбили вікно і лізуть у  квартиру судді Зварича, якого шукає міліція. Шлангів не видно, а люди цілком у чорному”. Ох уже ці люди в чорному… Невеликий марш-кидок залитими брудом вулицями (це вам не зразково-показова площа Ринок), і ми вже на місці.

Переступаючи через шматки розбитого скла, піднімаємося на четвертий поверх. Далі — стоп. Біля решітки в чорному камуфляжі стоїть боєць спецпідрозділу СБУ “Альфа”, і під маскою я чомусь не бачу привітної усмішки. З квартири виходять двоє громадян уже без масок, які вгледівши диктофон, починають по-дитячому радісно інформувати: „А ми Зварича щойно взяли”. „Гоните”, — щиро кажу я, все ще не вірячи в журналістську вдачу. Але усмішки, як приклеєні, застигають у них на обличчях, і я розумію: високопосадовець, який із 12 грудня 2008 року перебував у бігах, нарешті зможе перевести подих. І чи варте воно того, Ігоре Степановичу? Як кажуть прихильники чорного гумору: „Не втікай від снайпера — помреш захеканим”…

Преамбулу всі ще пам’ятають: 3 грудня 2008 року СБУ в рамках порушеної за фактом хабарництва кримінальної справи проводить у кабінетах голови суду і його підлеглих обшуки, вилучає 2 млн готівки гривнями і 1 млн доларами США. 12 грудня Зварич, начхавши на підписку про невиїзд, втікає із кардіології лікарні Львівської залізниці і потім лише час від часу нагадує про себе позовами про поновлення на роботі або інтерв’ю, вигаданими нібито від імені утікача. Більшість львів’ян були переконані — судді вже давно нема на світі. А, виявляється, пан Ігор постійно був поряд…

Підходжу ближче до групи працівників держбезпеки. Чутно лише уривки розмов: “А я бачу він за вішалкою стоїть”. Кажу: “Добрий вечір, пане Ігоре!” А він мені так розгублено: “Добрий вечір”. Співрозмовник: “Добре, що ніякого “ствола” при собі не мав, а то почав би зі страху стріляти, що б ми тоді робили? „Альфовець” розповідає приятелю: „Тепер ясно, звідки фраза у казці: „Смикни за мотузочку — двері й відкриються”. Ми потягнули за шнурок — драбина на горище донизу і сповзла”… Усміхнений юнак комусь віддзвонює: „Та зараз оформимо протокол про затримання, і вночі на Київ, хай самі там з ним…” Далі я не почув.

Розумію, що знайшли Зварича не відразу: не спромігшись добре сховатися в двоярусному шикарному помешканні, екс-голова суду поліз у якісь закутки на приватизованому горищі. “Альфівці” коротко розповідають про перебіг операції: погасили в усьому будинку світло, почали кричати: „Пожежа!”, самі у цей момент підігнали пожежну машину з високою стрілою і десантували в квартиру судді спецназ, який вибив одне вікно. Через двері увійшли потім, адже вони були закриті серйозною металевою решіткою. Найбільше боялись, аби Зварич щось собі не зробив, бо в стані афекту він би міг вискочити через вікно чи перерізати собі вени. “Ні, — заперечує сам собі один із бійців в масці, – цей не поріже. По реакції бачу — слабохарактерний. Такий усіх моментально здасть”. Ви чули, “рєшали”? (До речі, вже у вівторок двоє суддів Львівського апеляційного адміністративного суду впевнено давали „кладку” на своїх колег”). 

Внизу сусідка — художниця пані Ганна з обуренням і сльозами на очах розповідає дружині Ярині, що, на її думку, спецназ діяв надто радикально, перелякав у будинку всіх мешканців, дітей, могли ж сказати, що вони за Зваричем, хіба ж хтось не розуміє, що люди на роботі? Роздивляюся: з квартири Зваричів на четвертому поверсі сходи ведуть угору, на них поскладано безліч пар взуття. В квартиру не пускають: “приватна власність”. Через двері бачу, як чудесно живе буржуазія в час кризи. На виході з помешкання жалібно голосить теща затриманого, мила старенька пані в гарній хустині: „Ой, діточки, шо ж ви таке нам наробили?! Ви вікно вибили, дитину настрашили, тепер ми всю ніч мерзнути будемо! Чи воно якою подушкою закрить? І чого ви це посміхаєтеся?! Чого радуєтеся?! Він що — вбивця який?! Та то ж система така. Що ж він один і протів тої системи?…” Стареньку справді щиро шкода. Високий опер у светрі заспокоює бабцю: „Та вже так не побивайтеся, пані. Повірте йому, і вам тепер легше буде. І нехай він краще буде під охороною у нас, ніж не відомо де, бо люди вони різні є”. Заперечити йому важко — надто багато тих, хто бажає, аби Зварича вже давно не було разом із нами. Надто багато важить сьогодні його слово. Чую, як в кімнаті хтось з оперів каже в слухавку: „Та навіть начальник управління не міг повірити, що він уже в нас. Піймали саме у День народження Кобзаря”. Я якось про дату навіть не замислювався… По квартирі ходить, сумлінно збираючи речі в дорогу чоловікові, дружина героя дня пані Оксана. Мимоволі згадуєш малінінське: „Дай Бог, чтобы твоя жена тебя любила даже нищим”… Хоча поняття про бідність у кожного своє. Але не відректися від плейбоя в мантії, щодо якого є дві відеокасети, скажемо так, еротичних зйомок — справді жіночий подвиг. Щоправда, побачивши спалах мобільного, суддя Господарського суду Оксана Зварич, яка власоруч вела “чорну касу” свого чоловіка-хабарника, різко закриває двері. У цей час моя дружина вислуховує кпини “есбеушників” щодо якісних характристик її диктофона. Жінка щиро сміється, вона в таких перипетіях вперше. До речі, встигаю дізнатися, що Зварича здав не “стукач”, найбільш імовірно, “спрацювала техніка”. Тобто, підозрюю, в квартирі “посівальника” “невідомі особи” ще під час попереднього візиту встановили підслуховуючу апаратуру, а коли він прийшов і почав розмовляти, отут і почалося!!! Як кажуть, на їх місці так вчинив би кожен…

Нарешті двоє, під завивання тещі і сльози дружини, в чорних масках і 3 — 4-х супроводжуючих виводять на сходовий майданчик затриманого. Він змінив зовнішність: постригся, відпустив маленьку борідку. Одягнутий у чорний плащ — замаскувався досить добре. Головного убору нема. В руках — темний поліетиленовий пакет із пожитками. Руки в кайданках. Сутулиться, розгублений, погляд не сфокусований, очі округлені, долоні трясуться. На мить мені стає цю людину дуже шкода. Але лише на мить. Побачивши древній диктофон, Ігор Зварич, мабуть, пригадавши сумний досвід своєї попередньої прес-конференції, на хвилю задумується чи щось казати, долає спокусу і мовчить, але нарешті, перед тим, як його запакували в сірий бусик, не стримується і кілька разів видушує: „Усі відповіді ви почуєте в судовому засіданні. Усі.” Ой чи всі? І чи почуємо?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *