У заклад душу не приймають

"Ратуша", 26 лютого

|

Криза не час доступних кредитів. Банки урізали грошові позики “під чесне слово”, а  їхнє місце посіли ломбарди. Ці спеціалізовані фінансові установи не цікавляться вашими довідками про доходи, навряд чи оплатять вашу відпустку на морі, не дозволять морочити голову своїм працівникам відтермінуваннями погашення боргу, і не оцінять вашого відчайдушного бажання закласти навіть душу. Тут усе чітко і ясно — приносиш дорогоцінну річ та отримуєш не більшу і не меншу, ніж її собівартість, грошову позику.

До виникнення ломбардів їхні функції виконували лихварі. Вони позичали гроші клієнтам із умовою сплати високих відсотків. У Стародавній Греції в IV в. до н.е. були відомі випадки лихварських позик із сплатою понад 40% у місяць (понад 570% річних). У XV столітті французький король Людовик XI надав монополію на лихварство підприємцям, які мали зобов’язання стягувати відсотки в чітко визначених межах. Склалося так, що королівський привілей отримали, здебільшого, вихідці з історичної області Ломбардія в Північній Італії, із столицею в Мілані, де цей бізнес уже давно був відомий. Саме тоді виникло поняття “Будинок ломбардця” або просто “ломбард”, що позначає узаконений заклад із видачі позик під заставу ліквідного рухомого майна. Так у Європі знайшли альтернативу лихварському свавіллю.

Наразі у Львові приблизно два десятки ломбардів. Зважаючи на спеціалізацію, там приймають дорогоцінні метали, антикварні речі, техніку у хорошому стані, подекуди й годинники відомих марок. Аби працювати у “золотому” ломбарді, спеціальна освіта не обов’язкова, а от приймати антикваріат офіційно може лише той, хто має диплом курсів зі спеціалізації “Оцінка культурних цінностей”, які внесені Міністерством освіти і науки у програму підготовки експертів-оцінювачів. Нині у Львові переважають ломбарди, які видають грошові позики під золоту заставу. Воно й зрозуміло — техніка належить до так званої групи ризику, тож гарантій її вдалої реалізації немає. А от золото в будь-якому випадку прийме Державна скарбниця.

Як не дивно, працівники більшості “лихварських” установ не бажали розмовляти з журналістом. Не винятком став і найбільший об’єкт зацікавлення кореспондента “Ратуші” — ломбард на вулиці Князя Романа. Інтерес саме до цієї установи був спричинений кількома факторами. По-перше, ломбард сьогодні, схоже, на піку власної популярності, і масові черги десятків клієнтів не рідшають упродовж дня. По-друге, в установі приймають під заставу не лише золото, а й усілякий крам, який під час непогашення боргу, певно, виставляють на продаж там же у власному комісійному магазині, де черги не менші. Тут діють також три різновиди пластикових карток, які дають переваги постійним клієнтам. Проте небалакучі працівники не побажали відкрити таємницю успішності установи, скерувавши журналіста до ще менш балакучого керівництва, а ті, у свою чергу, до Всеукраїн­ської асоціації ломбардів у Києві, де заявили про відсутність повноважень для коментарів.

Зрештою, кореспонденту “Ратуші” пощастило знайти контактного співрозмовника. Пані Оксана працює у відносно новому ломбарді дорогоцінних металів, що на вулиці Костюшка. Вона люб’язно дозволяє зазнимкувати своє робоче місце, але без неї. “Причина тому — совкова свідомість клієнтів, — риторично і з гумором виголошує пані Оксана. — Вже віддавна так повелося, що люди соромляться своєї потреби звернутися за послугами ломбарду. Тому в нас діє принцип конфіденційності, — я намагаюся не афішувати своє обличчя та прізвище, навіть не вітаюся з клієнтами під час випадкової зустрічі, аби не дискредитувати їх. Якщо викуповувати заставу за чоловіка приходить дружина і не пред’являє розписки та заставних документів, я відкажу, що нічим не зможу їй допомогти”.

Установа, в якій працює моя співрозмовниця, приймає під заставу грошової позики виключно золото. Хоча частенько люди приносять сюди і телефони, і тостери, і шуби. Золото приймають не за ціною ювелірних виробів (240 — 250 грн за грам), а за вартістю золотого брухту — 85 грн 71 ко­пійка за грам металу 585-ї проби. Ця ціна на декілька гривень менша, ніж та, з якою працює Національний банк України. Заставу зважують, оцінюють, від неї віднімають заробіток ломбарду (один відсоток у день), і залишкову суму видають на руки позичальнику, попередньо уклавши з ним договір. Повернути установі боржник повинен суму, в яку першочергово оцінили заставу. Аби зрозуміти суть процедури, знімаю з шиї і кладу на вагу новесенький, нещодавно подарований мені золотий медальйон вагою сім грамів. Два тижні тому в ювелірному магазині за нього заплатили 1700 грн. Тут його оцінюють у 600. Відповідно, один відсоток — 6 грн. Якщо я прошу грошову позику на тиждень, то на руки отримую 558 грн, а через сім днів маю повернути ломбарду 600 і лиш тоді отримаю свій медальйон назад. Що більший термін, то менше позичальник отримує на руки. Подекуди дається ще кілька днів штрафних після закінчення терміну. Якщо я за ним не повернуся у зазначений термін, його відішлють у державну скарбницю України і вже вона погашатиме мої борги перед ломбардом. Із усіх позичальників близько 15% не повертаються за власними заставами. Щоправда, є ще можливість перезакластися — прийти вчасно, сплатити відсотки і продовжити термін позики. Така “волокіта” може тривати до року. Також кожен власник намагається не дати можливості власним працівникам викуповувати золоті застави, аби не зробити збитковою свою установу.

Постійні клієнти ломбарду — пенсіонери та студенти. Якщо молодші частенько беруть позику через програші на гральних автоматах, то першим зазвичай гроші потрібні через затримку чи нестачу пенсії. Близько 30% клієнтів ломбарду на Костюшка вже стали постійними відвідувачами установи, а багато заставних речей пані Оксана впізнає. Взагалі, в роботі відчувається певний моральний дискомфорт, зізнається співрозмовниця. Деколи клієнти зневажливо ставляться, часто бідкаються, скаржаться, нарікають, плачуть. Адже буває закладають найдорожче — свою обручку, свою пам’ять, свою молодість… “У моїй роботі людський фактор відіграє неабияку роль, — стверджує пані Оксана. — Буває, за пос­тійних клієнтів, особливо стареньких бабусь, сама перезакладаю”.

Ірина ЮЗИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *