Від зграйок людей, які заробляють свою копійку на Грибовицькому звалищі, найчастіше чути брудну лайку. А що іще можна казати вголос, живучи серед цього безмежжя смороду та бруду?
Грибовицьке звалище розташоване на високому пагорбі. Тож у час відлиги з його горбів стікають стрімкі потічки. Якщо на мить заплющити очі, аби не дивитися на коричневе місиво, і примусити себе якийсь час не дихати, аби не вдихати запаху гнилизни, звуки потічка видаються не гіршими, аніж дзюрчання карпатських джерел. От тільки додолу стікає не кришталево чиста джерельна вода, а смердюча ропа, настояна на відходах. Потічки збираються в рівчак, а звідти вже вода потрапляє в озеро, коло підніжжя пагорба. “Фільтрат, зібраний в озері, вивозять на львівські очисні споруди. Однак на звалищі невдовзі запрацює власна станція очистки фільтратів. Уже все обладнання готове і випробуване. Залишилося лише під’єднати електроенергію, аби станція запрацювала”, — розповідає еколог ЛКП “Збиранка” Олександр Бутін.
Коли йдеться про систему збору фільтрату, в уяві відразу постає система труб, що збирають цю рідину — все герметично і надійно. Адже йдеться про воду, насичену найрізноманітнішими бактеріями та токсичними речовинами, важкими металами і ще хтозна чим. Натомість, насправді все значно простіше. Система збору фільтрату — рівчак довкола звалища, куди мала б стікати вся забруднена, настояна на смітті вода. Але чи все стікає?
Неподалік звалища мешканці Грибовичів уже наготували теплиці. Адже невдовзі — весна, і кожен грибовицький ґазда намагається якомога більше заробити, продаючи ранню городину на львівських ринках. На грибовицьких схилах чи не найпершими з’являються редиска, зелень, огірки…
Тиха отруйна вода, що стікає зі схилів звалища, грибовичан, здається, не лякає. Турбуються мешканці „довколазвалищних” сіл, як правило, влітку, коли розпарені на сонці нечистоти смердять.
Відкупитися від бунту
Влада вже знає, як можна вгамувати людське незадоволення — селянам поволі без поспіху та все-таки латають дороги, ставлять світлофори, будують школи та фельдшерсько-акушерський пункт, проводять водогін і навіть повісили в Грибовичах, понад дорогою, арматуру у формі квітів, що світяться вечорами. Цікаво, чи від цього повітря, ґрунт чи вода стають чистішими?
„За нашими підрахунками, лише одну десяту витрачених міським та обласним бюджетами коштів на вирішення проблем, пов’язаних із Грибовицьким сміттєзвалищем, витрачають, власне на природоохоронні потреби. Решту коштів — на вирішення соціальних проблем. Ми змушені відкуплятися від мешканців цих сіл, аби уникнути бунту. Натомість практично нічого не робиться для того, аби вирішити саму проблему”, — стверджує голова постійної комісії з питань планування території, містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства ЛОР Валерій Калинюк.
Робота на вітер
„Не правда, що нині на звалищі ніхто нічого не робить. Зокрема ТзОВ „Гафса”, що згідно з укладеним з міською радою договором, проводить дегазацію та часткову рекультивацію звалища”, — розповідає начальник управління житлового господарства Львівської міської ради Юрій Голець. Зараз на території близько третини звалища сміття вже не вивозять — тут, у „тілі звалища”, проведено систему труб, призначених збирати газ, а саме сміття вкривають 50-сантиметровим шаром глини. Щоправда, лише 50-сантиметровим, тож і називають це частковою рекультивацією. Для повної ж рекультивації потрібно, згідно зі стандартами, викласти 3 метри ґрунту та висадити рослинний покрив. Наразі фірма „Гафса” робить тільки ту частину, яка потрібна для дегазації. Повна рекультивація не є її обов’язком. Здавалося б, ось він, довгоочікуваний початок кінця функціонування злощасного звалища. „Гафса” викладе
50 сантиметрів, тоді, можна буде шукати кошти ще на 2 метри і 50 сантиметрів, відповідно до стандартів. Однак усе не так уже і просто, бо, видається, роботи знову розпочали не з того: за словами голови проектного інституту ВАТ „Гірхімпром” Івана Зозулі ґрунт довкола звалища отруєний. Отже, перш ніж розпочинати рекультивацію, необхідно зібрати заражений шар ґрунту та накрити ним звалище і лише потім викладати глину. Окрім того, як свідчить закордонний досвід, якщо відразу ж не засадити накладений шар рослинністю, за два роки, в результаті розмивання, з нього практично нічого не зостанеться.
Здавалося б, „день рік годує”, „куй залізо, доки гаряче” — можна ж домовитися з ТзОВ про співпрацю таким чином, аби бодай тих 50 сантиметрів ґрунту, що їх викладе фірма, не пропали марно. Однак, як не дивно, активності в переговорних процесах немає. Тим часом, міська та обласна влада не можуть домовитися. Місто просить на обладнання сміттєпереробного заводу та полігону 50 гектарів в області, а обласні мужі заявляють: землі під львівське сміття не дамо, доки місто не вирішить проблему в Грибовичах, аби не вийшло так, що місцеві “довколазвалищні” громади залишаться з проблемою наодинці. А як розпочати рекультивацію, якщо звалище працює, — не відомо. От і виходить замкнене коло.
„Пакетикова” алея
Дерева та кущі, посаджені вздовж звалища, обросли целофановими пакетиками. Тими самими, якими часто користуються щонайбільше 15 хвилин, доки несуть хліб та молоко з супермаркету додому. А вдома поліетиленові пакети відразу ж потрапляють у смітник, щоби згодом потрапити на звалище, де розкладатимуться кілька століть. Сотні пакетиків, підхоплених вітром, красуються на гілках дерев та кущах і замість пролісків „прикрашають” довколишні поля. Ця урбаністична алея, якою раз за разом гримлять навантажені черговою порцією побутових відходів машини, тягнеться до найбільшого скарбу звалища — озера токсичних відходів.
На різних ділянках звалища переважають різні запахи. Якщо коло свіжого сміття найбільше пахло гнилизною та їдким димом, що доносився невідомо звідки, то коло гудронів тхне чимось схожим на нафту. Довкола чорного озера — залишки бетонних стовпців і колючого дроту — колись озеро з токсичними відходами було обгороджено. Нині доступ до токсичних відходів утруднюють лише калюжі та болото. Жодних попереджувальних знаків про те, що тут зберігаються небезпечні речовини, немає. Єдине, що тут насторожує і відлякує — мертва тиша, хоча кількасот метрів звідси вирує життя: їздить техніка, лунають нецензурні вислови, бігають собаки та літають птахи. Довкола гудронів сумно колихаються висохлі дерева. За 20 метрів від озера з гудронами з-під моху проступають чорні плями — наче земля перетворилася на асфальт.
Від неприємних запахів і побаченого сильно болить голова, тож не затримуючись надовго, йду далі. Вже за сто метрів від озера стоять дві старі хатини. Тут пусто і безлюдно, і лише переорана рілля свідчить про те, що оселі не покинули.
Наталя ГОРБАНЬ, "Ратуша"