Право на життя

Оксана ГУДИМА, "Ратуша"

|

Збираючи інформацію до теми евтаназії (“легкої смерті”), я знала про що писатиму. Але коли сіла за стіл, не знала, з чого почати перше речення. Перечитала багато матеріалів у пресі, в Інтернеті, поговорила з кількома людьми. Але що сказати від себе?

Львівська міська лікарня “Хоспіс”. Тут лежать особливі пацієнти, яким медицина вже не в змозі допомогти. Тут працюють особливі лікарі, які здатні покращити життя важкохворих і щодня приходять на роботу із любов’ю до своїх пацієнтів. Заступник головного лікаря з лікувальної роботи Оксана Винник розповіла, що були випадки, коли пацієнти просили про евтаназію. “Але ми не маємо на це права. Життя дане Богом”, — вважає Оксана Василівна. Загалом у лікарні госпіталізовано 30 осіб, ще понад 700 — у черзі. Сюди прибувають зі скеруванням на симптоматичне лікування та індивідуальний догляд. За словами одного з лікарів хоспісу Романа Крупника, людина, яка просить про евтаназію, хоче чужими руками полегшити собі страждання, це практично суїцидальні думки. Така людина потребує психічної підтримки родичів, лікарів. “Як би не було важко, але свій хрест треба донести до кінця. Навіщо втручатися у справи Всевишнього?”

В одній з палат хоспісу, куди мене провела старша медсестра Наталія Патраш, лежать троє жінок: Лариса, Єва та Ганна. Поговорити я змогла лише з двома. Ця кімната не схожа на звичайні лікарняні палати. Вона затишна і все ж наповнена безмовною надією. Не можу відмовити у проханні пані Ларисі написати про те, що хворі з першої палати дякують за турботу, за гарне ставлення до них головного лікаря Євгена Москвяка, лікарів Оксани Винник та Романа Крупника, старшої медсестри Наталії Патраш, Оксани Михайлової. Коли я підходила до пані Єви, вона саме вимикала радіо, яке тримала в руках. Мені було дивно, що 90-річна жінка так цікавиться подіями, що відбуваються у Львові чи в Україні. Загалом моя співрозмовниця видалася мені молодшою. “Колись я передплачувала “Ратушу” і “Високий Замок”… Цікаво було говорити з пані Євою. Вона розповідала мені про своє життя: як працювала медсестрою, як її вивезли німці… А я слухала, розуміючи, що ця жінка хоче з кимось просто поговорити, згадати і приємне, і сумне… Насправді очі цих жінок розповіли більше, ніж їхні слова. Я побачила там сильних духом, стійких жінок, які мають у серці нетлінний вогонь святої віри!

У Головному управлінні охорони здоров’я начальник відділу організації медичної допомоги дорослому населенню Ореслава Хомик повідомила, що заяв про евтаназію не було. Про те ж розповіла головний спеціаліст міського управління охорони здоров’я Інна Щербина. В Україні евтаназію, як допомогу в здійсненні самогубства з метою позбавити людину страждань, заборонено законом. В Італії, Ірландії, Угорщині та Норвегії евтаназію не лише заборонено, за неї суворо карають. Зокрема в одному із законів Норвегії є особлива стаття, яка передбачає покарання за виготовлення препаратів, які сприяють убивству.

У 1906 році в Америці (штат Огайо) вперше в історії спробували прийняти закон про легалізацію евтаназії. Саме у США орга­нізували і перший хоспіс. Цікаво, що у 1973 році, коли у важких муках помер батько дружини Клінтона, американський президент підтримав активістів, які боролися за право легалізувати евтаназію. Загалом більшість американців позитивно ставляться до евтаназії. У 1997 році в штаті Мічиган Джек Кеворкян допоміг піти з життя безнадійно хворій. Після цього випадку Сенат цього штату заборонив проведення евтаназії. Кеворкян, відомий за прізвиськом “Доктор Смерть”, допоміг піти з життя понад сотні хворих. Він поставав перед судом чотири рази, але вирок йому так і не оголосили. Що ж до інших країн, то ще у 1935 році в Англії створили “Добровільне товариство легкої смерті”, відоме потім як “Вихід”. А у 1976 році такі товариства заснували в Японії та Німеччині. У Нідерландах понад 20 років тому розглядали питання про легалізацію вбивства з милосердя. Але закон про евтаназію у цій країні прийняли аж у 2002 році.

Українська культура зовсім інша. Християнство пояснює сенс будь-якого терпіння. І це доводять мої співрозмовниці з львівського хоспісу та лікарі, які там працюють. Пацієнтки демонструють кожному з нас приклад справжньої мужності та людської гідності. А лікарі своєю прихильністю та любов’ю здатні відвернути від хворих погані, тривожні думки. Найсучасніша техніка і найефективніші знеболюючі препарати не створюють дива, але це до снаги людському серцю. Сильна риса української культури в тому, що, коли трапляються серйозні проблеми в житті, українці дуже часто сподіваються на диво. Можна критикувати непрактичність такого підходу, але людина без віри, як свідчить історія, — моральна потвора,. Бо там, де панує любов, не може бути жодних розмов про евтаназію. Сподіваємося, що у нашому суспільстві про це не йтиметься.

Настоятель Української Православної церкви Київського патріархату Вознесіння Господнього, отець Іван: “Життя — дар від Бога. У Святому Письмі, в Старому Завіті, ми читаємо, що Бог створив людину з пороху земного, вдихнувши в неї життя. Відповідно, людина — творіння Боже, яке, за вченням Христа, має початок, але не має кінця. Отже, якщо людина — творіння, то вона має мету і призначення. Питання, чи має людина право позбавляти себе життя, красномовно засвідчив своїм прикладом праведний Іов, який був благословенний Богом. Він мав багато дітей і був багатою людиною. Якось диявол сказав Богові, що Іов прославляє Бога тільки тому, що у нього все є, а коли б цього не стало, то він би проклинав Його. Господь відповів, що диявол може зруйнувати все, окрім душі Іова. Через стихії, які нечистий наслав, Іов втратив своє майно, у нього померли діти, і він, важко хворий, залишився сам із дружиною. Диявол постійно говорив йому, аби той прокляв Бога. Та Іов цього не зробив, бо вважав так: Бог дав — Бог забрав. Незважаючи на свої біди, Іов продовжував прославляти Господа. Побачивши, як Іов покірно зносить своє випробування, Небесний Отець повернув його до колишнього життя. Отже, ми бачимо, що за будь-яких обставин людина повинна пам’ятати про свою безсмертну душу. У Святому Письмі Ісус Христос каже, що всякий гріх прощається, окрім хули на Святого Духа, який живить все, що сотворене (животворить). Коли ж ми позбавляємо людину життя, то стаємо хулителями Святого Духа. А через призму розуміння вічного життя постає питання, що людина успадкує від Бога: Царство Боже чи пекло?

P.S. В Європі стає популярним так званий “туризм смерті”. Саме так називають подорожі до країн, де легалізована евтаназія. Перше місце серед таких країн займає Швейцарія. Туди приїздять ті, хто хоче добровільно піти з життя. У Швейцарії діє низка організацій, які допомагають у цьому людям різних національностей. Для проведення евтаназії потрібно лише підписати договір, в якому пацієнт зазначає, що він хоче добровільно піти з життя і не планує змінювати свою думку. З 1998 року у Швейцарії діє організація Dignitas, яка, окрім швейцарців, допомагає німцям, англійцям, скандинавцям, а також бельгійцям та голландцям безболісно покинути світ. Працівники цієї організації вважають, що людина має право вирішувати, як їй померти. Таку цинічну позицію не схвалюють у Німеччині, де ще пам’ятають про те, як нацисти за допомогою евтаназії позбавили життя кількох мільйонів людей у всій Європі. Швейцарські християни також всіляко критикують діяльність таких організацій як Dignitas, оскільки ті просто заробляють гроші на чужій трагедії. Окрім Швейцарії, приїжджають і в Мексику. Саме в цій країні можна законно купити пентобарбітал — недорогий засіб, який допоможе безболісно піти з життя. Прийнявши цей засіб, людина засинає, а потім перестає функціонувати її дихальна система. Такий спосіб покинути наш світ тут називають надійним і спокійним.

Що думають про евтаназію львів’яни?

Галина, 18 років:

— Я вважаю, що правильно проводити евтаназію, коли людина так вирішила. Бо таке бажання може бути викликане лише тим, що людина почуває себе справді дуже погано. Якби усе було добре, вона б, звичайно, про це не просила.

Юлія, 23 роки:

— Я проти евтаназії. З релігійної точки зору цього не можна робити. Людина повинна жити стільки, скільки їй відведено Богом.

Іван Тріль, 52 роки:

— Як християнин я проти того, щоб хворий просив у лікаря допомогти йому піти з життя у такий спосіб.

Зиновій Антонович, 47 років:

— Я вважаю, що неправильно проводити евтаназію. Але можуть бути винятки. Наприклад, тоді, коли хвора людина самотня, і біля неї нема тих, хто б підтримав її у біді.

Мирослав Добровський, 35 років:

— Якщо людина, яка страждає від нестерпного болю, свідомо хоче піти з життя, тоді евтаназія, на мою думку, виправдана. Настільки хвора людина вже не може відчувати радості життя.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.