Якось неподалік свого дому мені довелось спостерігати кумедну картину. Була доста люта зима, ранок видався морозним і туманним. Виходити на вулицю не хотілось.
Увесь зіщулений і вкутаний по сам ніс у дублянку, таки змушений був вибратись на двір. Аж раптом за кількадесят метрів побачив цілком щасливого і бадьорого вуличного песика, що енергійним вистрибом торував собі дорогу крізь замети.
Аж раптом радісний песик побачив електричний стовп. Перша реакція – треба його помітити. Песик, радісно гавкаючи, підбіг до слупа, задер лапку і пустив цівку… Цієї ж миті тваринку відкинуло на два метри! Він тріпнув головою і з неперевершеним виразом здивування на писку ображено гавкнув на свого неприятеля. Схоже, електричні дроти були погано заізольовані і струм, якимсь чином, потрапив на стовп, а потім і на делікатне місце веселого песика. Поміркувавши кілька хвилин, цуцик тріпнув головою і так само радісно почимчикував сніговицею. Ніяка електрична зараза, ніякий холод не могли зіпсути настрій цьому оптимісту. Заряджений його енергією, я уже не так понуро чалапав на роботу.
Ця історія мала продовження. Зовсім недавно розповів її знайомій, весело описуючи песикову «недолю». Та без жодного усміху мовила:
– Песику пощастило… А от одному хлопові із Левандівки – ні.
– А що з ним?
– Нема вже його. Вертався увечері додому в доброму гуморі, може, навіть, щось там наспівував, бо був підпилий. Аж раптом йому захотілось відлити. Зайшов у кущі взявся поливати землицю. І – все…
– Що все?
– Потрапив янтарною цівкою на обірваний електричний дріт під напругою. І все…
Доля випадку у таких тафунках є стовідсотковою. Мені припагадався давній випадок із одним асенізатором із Замарстинова. Це був бурлака Марко, який за чарку і шмат ковбаси вичищав виходки, унітази і колектори місцевого значення. Словом, робив роботу, за яку інший не брався.
Одного разу він навідався до знайомих хазяїв, в яких регулярно забивався унітаз.
Цього разу справа була серйозною – ні дротом, ні «йоржем» прочистити порцелянове чудо цивілізації не вдавалося. Як не намагався Марко – вода не сходила.
Два дні хлоп сушив голову над проблемою. Аж хтось з колєґів за чаркою порадив:
– Марку, чого ти сі мучиш? Та залий кислоти до унітазу і будеш мав фертик!
– Свята правда! Вона ж прочистить їм каналізацію аж до самої Полтви! Наступного дня Марко заявився в аварійний дім із слоїчком кислоти, що вжичив на фабриці хімреактивів. Рішуче вилив кислоту в писок унітазу і прислухався: десь глибоко забулькало, захарчало. Маркові стало цікаво, що там булькотить і чоловік нагнувся над діркою… Дарма він це зробив – чи кислота була несвіжа, чи щось інше заварилось, але за мить з жерла унітазу вдарив фонтан з кислотних випарів і нечистот… Просто в лице горе-асенізатору. Марко встиг заплющити очі, але вуха і губи таки добряче попік.
Ще кілька літ він страшив маленьких дітей своїм лицем сухопутного іхтіандра: з «погриженими» блідими вухами, без брів і попеченими губами. Аж поки не помер, втомившись жити…
Богдан ВОЛОШИН, „Новий Погляд”