Ювілей – 40-річчя творчої діяльності – цього тижня відсвяткував у Львівському Палаці мистецтв Михайло Слабошпицький. Відомий український літературознавець, талановитий прозаїк, автор біографічних романів, казок та оповідань для дітей і навіть підручників.
З 1995 року — виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва “Ярославів Вал”. Від 2006 року – секретар ради Національної спілки письменників України. За роман-біографію «Поет із пекла» (Тодось Осьмачка) був удостоєний Національної премії України ім. Т. Шевченка за 2005 рік.
В ексклюзивному інтерв’ю «Погляду» пан Михайло зізнався, що 40 років творчої діяльності – доволі умовна дата, а відколи він пише – навіть сам точно не знає.
Пане Михайле, сьогодні ви святкуєте ювійлей…
Ювілей – це репетиція похорону. Людині цікаво знати – хто і що скаже про неї тоді. Адже говорять «він залишив…», „він зробив…», наче підводять риску, ніби взагалі вже нема і не буде людина працювати. От що досі зробила – на тому все.
Добре, тоді не будемо підводити риску у вашій роботі, а лише праналізуємо зроблене. Багато із задуманого вам вдалося реалізувати?
Людина ніколи не може сказати, що їй вдалося все зробити, позаяк багато планує. У Корані є рядок, де сказано: «Невже ви думаєте, що людина може досягти всього, чого бажає?» Вона може зробити лише частину. Але вона цього не розуміє і не цінує того, що має. Людина ніколи не робить поправки у своїх планах, зважаючи на такий фактор, як особисте життя. Приватне життя забирає багато часу, нервів, сил та енергії. Колеги кажуть: «Ого, ти так багато написав!». А я хотів написати більше, і, озираючись назад, бачу, що зробив лише десяту частину задуманої роботи.
Головне, не підводьте риски…
Та задумів ще незліченна кількість. Думаю, і коли це все встигну зреалізувати, якщо мені вже 60?! І тут маю взірець для наслідування – Павла Загребельного. Він 10 років тому, почувши, що я ще не купив «Хозарський словник» Мілорада Павича, вигукнув «О Боже! І як ти думаєш жити далі?!» Інший колега, який на 23 роки молодший за Загребельного, відповів: «А коли вже мені читати? Що мені лишилося жити?» Мало є письменників такої несамовитої професійної відповідальності та ненаситності. Загребельний вважає, якщо десь у світовій літературі є геніальна фраза, яку він не читав – то це професійна неповноцінність. Тому й хочеться не лише писати, але й прочитати все нове, що з’являється.
Яскравим прикладом також є Роман Іваничук, який після кожного написаного роману постійно говорить: «Це вже останній!Далі я вже житиму». І коли вже вкотре чую таку річ, то не вірю йому, бо точно знаю, що буде ще. Людина, яка багато пише, впевнена, що найголовніша книжка у неї ще попереду. Я теж у цьому ще переконаний.
І чого слід очікувати від вас у найближчому майбутньому?
Знаєте, ніколи не можу працювати над однією роботою. Я пишу біографічний роман про Михайла Коцюбинського, але зараз його закинув посередині. Тепер працюю над романом-біографією про Олексу Влиська – українського поета. Його розстріляли 1934-го, у віці 26 років. Ми свого не знаємо, навіть філологи та літератори. У багатьох український письменниікв нещастя у тому, що вони народилися українцями – тому їх не знає світ. Наша мова не затребувана світом і коли я їздив по світу, то мене сприймали за поляка чи росіянина. Олекса Лисько був німим, але як свідчать архівні матеріали, заговорив під тортурами. Його поезії дивовижні! Він творив дев’ять років і за цей час видав 14 книжок!
Ви написали і далі пишете дуже багато літературних портретів письмеників. Зможете змалювати свій?
Думаю, що можу, але не впевнений, що він вийде об’єктивний. Часом кілька людей можуть говорити про одну людину цілком різні речі. Кожна людина багатогранна і залежно від того, якою гранею повернеться, такою і здається. Зазвичай, ми думаємо про себе добре, хоча бувають миті, коли згадуєш слова Пушкіна: «І з відразою читаючи життя своє…». Проте найчастіше бачиш себе з хорошого боку і це дає сили для подальшої роботи.
В загальних рисах – я роботоголік, завжди стараюся писати, коли маю вільний час, як і Іваничук та Загребельний, зробив писання способом життя. Люблю своїх дітей, дружина каже, що я поганий чоловік, але хороший батько. Кожна людина має менше, ніж хотіла досягнути і завжди хоче взяти реванш дітьми. Це ще один момент. А так читач, книжник і якщо щось нове з’явилося, то почуваюся незручно, поки того не прочитаю.
Ви давно є виконавчим директором Ліги українських меценатів. Розкажіть детальніше про діяльність цієї громадської організації.
Коли я писав книжку про українського мецената Петра Яцика, то ще тоді (12 років тому – авт.) задумали створити клуб філантропів на західний візрець, щоб популяризувати меценатство. Тепер в організації 12 осіб, чи як я їх називаю апостолами. Вони із різних країн – Канади, США, Австралії, троє українців. Ми щороку проводимо Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика, надаємо стипендії студентам із різних навчальних закладів України. З жовтня ми починаємо конкурс серед українських авторів на найкращий історичний твір, який б виховував українців патріотами.
А як зараз у нас із меценатством?
Воно стає модним. Зараз роблять багато різних справ спортсмени, політичні сили, зірки, відомі люди – всі намагаються щось зробити для суспільства. Шкода лише, що часто спекулюють на цій темі. Та якщо відокремити її, то загалом меценатство починає входити до нашого життя як якась цінність. Таких людей треба показувати, а їхню справу рекламувати, незважаючи на закиди, що це піар. Наша організація навіть має нагороду за меценатство – премія імені Євгена Чикаленка. Це не грошова премія, а копія ікони Вишгородської Божої Матері. Дехто думає, що повинен мати якусь вигоду від меценатства, але це не головне.
Розмовляла Марія СКИРА, „Новий Погляд”