Про вимушений ексгібіціонізм

Михайло ГУЗАРЕВИЧ, „Новий Погляд”

|

Багато хто з львівських панянок, мабуть, пам’ятає, чоловіків, які з’являлися перед студентками у львівських скверах та парках. Їх називали „зайчиками”, хоча за научною термінологією їх варто величати ексгібіціоністами.

Цікаві ці індивідуми тим, що вони ніколи не з ’ являлися на очах у хлопців. Мабуть, через те, що останнім постійно свербіли руки повідбивати їм заячі вуха і куцого хвостика. Історія, яка трапилася із моїм знайомим цього літа у Стрийському парку, промовисто свідчить, що не усі „зайчики” заслуговують на побиття.

Головний герой оповідки – Петро, не останній львівський підприємець 30-ти років, який на останніх виборах ледь не став депутатом міської ради. Того дня світило літнє сонечко, припікаючи тіла замучених львів’ян. Петро, який якраз залагоджував певні питання, вирішив трохи провітритись і прогулятися зеленою частиною нашого міста. Відпустивши біля Податкової власного водія, він попрямував через Стрийський парк у напрямку до польського консульства. Навколо юрмились веселі підлітки, молоді пари, матусі із візочками та дівчатка в коротеньких топіках і ще коротших спідничках. Петро йшов у світлому костюмі, злегка обливаючись потом, але зняти бодай піджак статус не дозволяв. Зрештою, до цього він вже звик.

Задивившись на парочку симпатичних дівчаток, Петро не помітив, як став новим мештом у щойнорозлитий чи то мід, чи то сироп. Воно б нічого, якби те місце не було вкрите сотнями трудолюбивих ос. Від нахабного вторгнення оси загубили орієнтацію і піднялися у хаотичній хмарі. Але і це б нічого, якби кілька з них не потрапили у широкі петрові штанки…

Космічне споглядання на дівчат перервалося одразу кількома пекучими укусами в ноги і низкою матюків, які невідомо як із силою вирвалися із Петрових уст, хоч, зазвичай, він такі слова вживав рідко. Зібравши докупи всю свою чоловічу силу волі, Петро, зціпивши зуби, терпів, поки комахи продовжували його кусати. Нові джерела пекучого болю з ’ являлися все вище і вище, – видно налякані комахи намагалися злетіти у небо, але неба там не було… На їхньому шляху лежало Петрове потомство.

Спрацював закон болю. Петро плюнув на свій соціальний статус, на десятки пар очей, які в цю мить були спрямовані на нього і похапцем почав розстібати ремінь, ледь відійшовши з дороги. Навіть в армії Петро так хвацько не роздягався, як того дня перед схвильованою публікою. Зі штанів вилетіло декілька ос, але, очевидно, не всі, – найвідважніші осячі вояки вже встигли перебазуватися у Петрові майтки а-ля сімейки. Навіть не замислюючись над тим, аби розгледітись навколо, наш герой стягнув з себе труси, дозволивши оточуючим, яких на ту мить зійшлося ще більше, помилуватися його незасмаглим м’якеньким місцем і не тільки. Відігнавши останню комаху, яка так і не знайшла там меду, Петро почав інтенсивно терти зболені місця, кайфуючи, що апогей фізичної екзекуції вже позаду. Саме в цю мить відбувся апогей екзекуції духовної, адже він, нарешті, побачив погляди, спрямовані на його розпухлі придатки, які він продовжував хвацько розтерати. Підтягнувши труси, Петро біг зі штанами в одній руці і мобілкою в іншій. На ходу він викликав свого шофера, який, на щастя, виявився неподалік.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.