“Сказати, що ми своєю демократією подолали жорстокий тоталітаризм в Україні, не можу”

Розмовляв Василь КУТЯНИН, „Новий Погляд”

|


Розмова з академіком, ректором Українського університету в Москві, істориком Віктором Ідзьо.

Він був серед тих, кого магнетично вабила ідея Української соборної самостійної держави. Його тільки дивом не спіткала доля Стуса, Світличного, Чорновола… Він залишився живим, пройшовши воєнне пекло Афганістану і був у числі захисників Білого дому в Москві під час ГКЧП. Він не міг вчинити інакше, бо знав, що поразка тоталітаризму в СРСР відкриє шлях до української незалежності. З періодом нашої незалежності пов’язані найвищі досягнення широко знаного сьогодні історика-українознавця Віктора Ідзьо. Менш, ніж за десятиліття, він став доктором наук, професором, ректором Українського університету в Москві, членом-кореспондентом Російської Академії Наук і академіком Академії Наук Вищої Школи в Україні! Та все ж він волів би бачити на обох берегах Дніпра дещо іншу Українську державу.

Про те, що пережила у своєму житті ця надзвичайно енергійна і працьовита людина, свій науковий доробок та про оцінку ним сучасного стану незалежної України академік Ідзьо охоче розповів в інтерв’ю кореспондентові “Погляду”.

Пане Ідзьо! Ви народилися на Івано-Франківщині, там закінчили школу, Прикарпатський університет, працювали в обласному управлінні освіти, захоплювалися україністикою… Чому ви раптом опинилися в Москві?

Це — особлива історія! Під час моєї роботи в Івано-Франківську проти мене сфабрикували брудну справу про незаконне зберігання зброї. Йшов 1986 рік. Незабаром в СРСР мали відзначати 70-річчя жовтневої революції. Тож начальник контррозвідки КГБ по Івано-Франківській області та його київське керівництво, певно, розраховували одержати вищі звання у зв’язку з розкриттям справи про “український буржуазний націоналізм”. А позаяк вагомих доказів вони не знайшли, то й вирішили підкинути пістолет.

Як це було?

13 серпня я приїхав з Одеси, побув трохи вдома, в селі Угринів Тисменицького району, і поїхав у Івано-Франківськ до діда, якому мама попросила відвезти гриби. Через хвилин п’ятнадцять у двері подзвонили. Дід відчинив двері. На порозі стояло троє чоловіків. Один із них показав мені посвідчення офіцера КГБ і сказав: “Поїдеш із нами”. Вже біля Угринівської сільради мені повідомили, що вони отримали анонімку про те, що мій батько начебто зберігає крадений спирт. Вони взяли ще голову сільради, секретаря та двох понятих і почали робити у нас обшук з міношукачем (!).

Але “спирт” почали шукати на книжкових полицях! Забрали кілька книг і мої вірші. А доки одна людина без потреби прощупувала міношукачем стіни, підлогу тощо, офіцер, який показував мені посвідчення, підкинув під ніжки шафи пістолет “ТТ”. Після цього обшук був закінчений. Вони наперед визначили, що пістолет належав не кому-небудь, а саме мені, наказали взяти їжі на одну добу і відвезли до в’язниці. Слідство тривало сім місяців, чотири з яких я пробув під вартою.

З вас вимагали признатися у нескоєному злочині?

Звісно. У камері №66 майор КГБ, який грав роль тричі засудженого рецидивіста, погрожуючи заточеною ложкою і лезом ножа, яке він витягнув із каблука, все ж вибив із мене “явку із зізнанням”. Він сказав, що, якщо я не візьму пістолет на себе, то загину, а родичі будуть виселені до Сибіру. Потім він кудись відніс цей папір, який був на суді єдиним доказом. Однак суд не повірив “явці”, і був розіграний другий суд з неправдивими свідками. Одного разу мене викликав з камери лейтенант – тюремний офіцер, особу якого так і не встановило слідство – і запропонував мені співпрацювати з КГБ. Взамін за це він пообіцяв допомогти вийти з в’язниці.

Коли я повернувся до камери, всі дружно переконували мене так і зробити. Серед “друзів по нещастю” я тоді впізнав одного офіцера контррозвідки і відмовився. Як наслідок, потрапив на 10 діб до карцера, де наді мною знущалися підсажені кагебісти. А одного разу увечері мене завели в оббиту войлоком кімнату, де КГБ проводив розправи над людьми. Переді мною маячили два здоровенні хлопці, які вороже дивилися на мене, але бити не стали. Згодом мене випустили на вимогу прокурора, взявши підписку про невиїзд.

І тим не менше ви подалися до Москви.Чому?

Суд хоч і не засудив мене, але й не виправдав. На другий день після приїзду я вже був у приймальній КГБ СРСР. Та мені у прийомі відмовили. Тоді я вже сам подав до московського суду і мене прийняв перший заступник голови КГБ СРСР. Він сказав, що я ні в чому не винний. Вони, мовляв, хотіли запропонувати мені співпрацю і наламали дров. В результаті мене прийняли на роботу в українську державну школу міста Москви. Пропрацювавши там два роки, я вступив до аспірантури Московського педуніверситету. Там, у 1997 році захистив кандидатську. А залишився в Москві через те, що потрапивши до московських архівів, зрозумів — ні у Львові, ні в Києві я таких багатств ніколи не побачу. Все це було звідси вивезено.

Тепер ви зараз стали провідним науковим співробітником Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича у Львові. Це значить, що ви остаточно поміняли Москву на Львів?

Я — не Іван Федоров, який свого часу приїхав з Москви до Львова. Але політична ситуація в Москві за Володимира Путіна не та, яка була за Бориса Єльцина. Моя наукова, культурна, релігійна діяльність в Росії не подобається владі. Однак я вмію налагоджувати і підтримувати взаємовигідні стосунки з російськими вченими, тож мене усунути складно. Тут мені, до певної міри, справді працювати легше. І я реалізовую всі свої попередні проекти. У мене – маса книжок, які чекають видруку. Зокрема “Велика чи Біла Хорватія” – величезна монографія, яку підготували в Москві і яку висловили бажання видрукувати у Львівській ОДА. На черзі – книжки про Грушевського, Сковороду і Петлюру за матеріалами російських джерел, науковий вісник Українського історичного клубу в Москві та інші.

Що ви готуєте до друку зараз?

Ось мені якраз принесли останній варіант нової книжки “Релігійна культура Європи та зародження і становлення християнства на території України”. (показує ілюстрації церковних раритетів з часів княгині Ольги). Безсумнівно у нас був великий язичницький пласт своєї української культури, що перебував на стадії родоплемінного розвитку. Але у YII-Y століттях до н.е. на території Центральної Європи організували свою варварську державу кельти. Вони на той час вміли виплавляти залізо, почали виготовляти залізну зброю, плуг із залізним лемешем, знали гончарне коло і стали на найвищий щабель розвитку у Європі.

Кельти створили серйозну політичну організацію з коназів (князів) і підкріпили її релігійною організацією жерців-друїдів, яка доповнювала першу. Вони були тим першим державним носієм, що його сприйняв слов’янський світ. Зазнавши низки поразок від римлян, вони рушили на схід і створили державу Галатів (Галичину) на теренах сучасної Туреччини. Після того вони рушили в Прикарпаття і Придністров’я, створивши і в нас певні форми цивілізації. Але тут вони були меншістю (лише військова дружина) і через три-чотири століття розчинилися.

Подібно до того, як наші князівські дружини ходили на Московію?

Приблизно так. Але кельти залишили по собі свою військово-політичну систему і державу Бастарнія. Саме під такою назвою позначив на карті цю велику країну у І-ІІ століттях н.е. Клавдій Птолемей. І вона описана у всіх тодішніх римських і грецьких джерелах. Звідти й походила наша державність.

Наскільки змінилася Україна після “помаранчевої революції” порівняно з кучмівським періодом?

Україна справді змінилася. Зокрема, стало більше свободи слова, але стосовно прав людини, з’ясування юридичних проблем, на мій погляд, не змінилося нічого. Бюрократична система, насамперед силові структури, залишаються непрозорими. Ми абсолютно нічого не знаємо про їхню діяльність. Жоден українець із тих, хто боровся за незалежність нашої держави у 60 – 70-ті роки не виправданий судом. Всі резонансні злочини за роки незалежності також не розкриті: вбивство Чорновола, Гонгадзе і т.д.

Ні Мороз, ні Мельниченко зі своїми касетами не спонукають сьогодні, перед новими виборами, до розкриття попередніх злочинів. А це не повинно повторитися. Тим часом Служба Безпеки України продовжує займатися терором, провокаціями, дискредитаціями, тобто продовжує діяльність, напрацьовану ще в КГБ. Там, на мою думку, не змінилося нічого.

А як щодо наукової роботи? Вам зараз легше працювати, ніж дотепер?

На жаль, я не можу цього стверджувати. Відчуваю, що СБУ повністю контролює мою роботу й діяльність. Кожну свою книжку я “вибиваю” з великими зусиллями. І то лише тому, що приношу і показую видавцям такі речі, яких досі ніхто не публікував і не опублікувати їх просто не можна.

І все ж. Скільки монографій вам вдалося видати в Україні, починаючи з 2005 року?

Із 17 опублікованих мною монографій, після 2005 року вийшло у світ 6-7 нових книжок. Але ж вони вийшли завдяки різним приватним видавництвам, з якими я співпрацюю, спонсорським коштам і грантам, а не підтримці держави! Держава не видала мою монографію ”Українська держава.ІХ-ХІІ ст.”, не видала “Українська держава у ХІІІ” столітті”. Щоправда, дякуючи Львівській облдержадміністрації я видав 150 примірників підручника “Історія України” – і все.

А річ у тім, що після 1991 року система влади практично не змінилася. В Україну було перекинуто з метою контррозвідувальної діяльності близько 150 тисяч агентів, які з першою хвилею незалежності перефарбувалися і одягнули вишиванки. Вони лише номінально прийняли тризуб як державний герб, прийняли боротьбу дисидентів, але повністю контролюють всі процеси. Тому сказати, що ми своєю демократією вже подолали таку жорстоку тоталітарну систему, що була в Україні, не можу. Вона за 16 років далеко не зламана. Як історик скажу — такого так швидко не буває.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.