Тетяна Фролова: крізь темряву – до... казки

Розмовляли Ірина Березовська, Лідія Йонка, "Новий Погляд"

|

Тетяна Фролова – поетеса. Хоча, незважаючи на часову категорію творчої діяльності, її сучасною не назвеш.

Складається враження, що цій неординарній особистості вже кілька тисяч років і вірші її жили споконвіку, а те, що „сліпа – не суттєво. Поетів не можна ділити на сліпих, глухих, безруких тощо , ” – каже вона сама у передмові до однієї зі своїх поетичних збірок. А їх у доробку поетеси вже 10! А є ще проза і казки. Крім того, Тетяна Іллівна виступає з концертами разом із професійним кобзарем Лайошем Молнаром. Врешті решт, це людина-виклик, і не так самій собі, як нам, перейнятим власним життєвим простором.

Нещодавно відбувся ювілейний 1500-й концерт, вийшли друком нові книжки „Шлях до покаяння” і „Казка за казкою”. Про це детальніше пані Тетяна розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Погляду».

Як народжувався „Шлях до покаяння”?

Це дуже близька мені книжка, в ній йдеться про справжніх, невигаданих людей. Вона десь перегукується з невеличкою збіркою оповідань „Тернова доля”, яка побачила світ 2002 року. І цю книжку також можна було б назвати „Тернова доля” , бо чомусь у наших жінок тернові долі. Намагалася не політизувати не тому, що я така аполітична. Мені хотілося показати жіночі долі, які здебільшого залежать від людських стосунків, від моралі суспільства, від… А втім, Бог лиш знає, від чого залежить доля жінки, тої жінки, на яку лягає вся тяжкість життя. Люди звикли судити дівчину, жінку, яка спіткнулася. Люди судять жінку, а вона вже й без них несе свою покуту. Тому не спішімо судити, аби й самим не бути осудженими…

Тобто ви розкриваєте жінку як самодостатню особистість від юності і до зрілості. Героїні – ваші знайомі?

Деякі розповіді перенесені в книжку прямісінько з життя, в декотрих я щось змінила, найчастіше імена. Імена я таки поміняла майже всім персонажам з тих міркувань, що, можливо, комусь і не хотілося б, аби його впізнали. Декотрі розповіді я чула від людей. Словом те, що особливо вразило, увійшло у книжку. „Шлях…” увібрав у себе твори, написані в останні роки. Я можу сказати лиш те, що її написано щиро… Малюнків до книжки не приймаю. Нехай малює ваша уява, а я допоможу лиш словом. От з казками інакше. „Казку за казкою” було оформлено як належить.

Тетяно Іллівно, ваша творчість ніби поділяється на три галузки: поезію, прозу і казки. Написати казку значно важче, аніж просто прозу. Що для вас є казка?

Світ казки – світ особливий. Він живе в мені з самого дитинства. А почався він з казок, які читав мені старший брат Григорій. В казках неодмінно перемагало добро – і це було прекрасно. Малій мені вірилося, що так буде і в житті. Жаль, що так в житті буває не завжди. Але казка залишилася зі мною. У своїх казках я живу, вона рятує мене від всяких життєвих прикрощів. Тому мої казки сприймають не тільки діти, а й дорослі. Я просто не можу їх не писати!

У передмові до збірки „Зачароване коло” ви говорите, що „якби я не вийшла за Лайоша Молнара, мої вірші, а може, й проза лежали б на полицях, а більшість з них, очевидно, залишилися б моїми гарними задумами”. Як незрячий кобзар причетний до вашої творчості? З чого розпочався творчий союз Фролова-Молнар?

Усе почалося з того, що на Львівському радіо вийшла про мене передача. Мене вітали друзі, а найголовніше те, що її почув кобзар Лайош Молнар, котрий став потім моїм чоловіком. Я чула про нього, ми навіть виступали на одній сцені, але особисто знайомі не були. Я співала в ансамблі „Струмочок”, а Лайош – був кобзарем-бандуристом у капелі „Карпати”. Передача спонукала Лайоша зателефонувати мені, бо він захотів щось з моїх віршів покласти на музику. Спершу це було лиш телефонне знайомство, потім ми зустрілися. З часом записали магнітоальбом, в якому пісні, які виконував Лайош Молнар, перемежовувались моїми віршами. Далі ми організували творчий вечір, на якому виступили і ми в супроводі Лайошевої бандури.

Задум народжувався за задумом. У нас було стільки спільного, що розлучитися ми вже не могли, і Лайош запропонував мені стати його дружиною. Він видав одну збірку, наступного року вийшла друга збірка… Це і був початок моєї, якщо можна так сказати, літературної творчості, моє, так би мовити, входження в літературу…

Кожну сторінку моїх творів дбайливо переписав на чистовик своїми руками (крапковим шрифтом, звичайно). Без його праці, копіткої і наполегливої, не вийшла б жодна моя книжка. Це він шукає спонсорів, клопочеться всіма видавничими справами. Мій чоловік – найбільший шанувальник моєї творчості.

Літературна критика чомусь вас не завжди помічає, принаймні у Львові…

Думаю, це через те, що я не член Спілки письменників. Це добре чи зле – не знаю. На щастя, я не честолюбива. Чи я хочу, щоб мене хвалили? Ні, однозначно. Чи я хочу, щоб мене сварили? Також ні: це могло б убити мою творчість. Моїх книжок мало у бібліотеках – вони у людей. Мабуть, це добре, бо кожний, хто придбав мою книжку, її неодмінно прочитає, а може, ще й запропонує прочитати своїм знайомим.

До газетної метушні я охолола дуже швидко. Бувало, що й не читала тих статей, які іноді про мене з’являлися. А зараз, коли через багато років виявилося, що я – поетеса, письменниця, теж не люблю газетної метушні, але деякі статті все ж визнаю.

Цьогоріч літературно-мистецькій вітальні „Поклик” при Львівській обласній спеціалізованій бібліотеці для незрячих виповнюється 10 років. Як воно – кликати за собою собі подібних (Тетяна Іллівна – голова)?

Вітальня гуртує людей, які пишуть. Людям, які втратили зір, важче самовиразитися. У нашому суспільстві звикли вважати, що якщо сліпий, то обов’язково п’є. Важко долати стереотипи. Важко виносити на люди творчість. Не всі газети охоче нас друкують. Десятиріччю вітальні ми плануємо приурочити творчий вечір.

Та й з літературою для сліпих нелегко. Ми начитали три мої збірки казок, автобіографічну трилогію, „Тернову долю”. Але сам процес начитування передбачає кошти. От, приміром, ми з Лайошем загорілися видати шрифтом Брайля „Шлях до покаяння”, а це справді дорого! Книжки виходять товстелезні і, відповідно, дорогі. То ми видали 7 примірників: один собі залишили, а решту розіслали у спеціалізовані бібліотеки. Це ж парадокс книговидання: робити книжки для інших просто так, за свої кошти!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.