Франц Кайс та його дружина Елiзабет — однi з останнiх нiмецьких сiмей на Закарпаттi. Як живеться нiмцям у вкраїнському селi, посеред карпатських гiр, дiзнавався кореспондент “УіЧ”.
Тутешні німці — туристам за перекладачів
Українка Василина вже стара. Коси сиві, і спогади ночами спати не дають. “Про нiмцiв питаєш? А-а-а. Добрi люди, хазяйновитi. У нашiй Нiмецькiй Мокрiй до вiйни їх було бiльше, як русинiв. Я до школи нiмецької ходила разом з нiмецькими дiтьми. Вчитель наш, гер Вiльгельм, суворий був, грамоту вимагав дуже,
але справедливий. Не дивився, якої ти нацiональностi: хвалив і карав однаково — що нiмецьких, що вкраїнських дiтей”.
— Устиме, — штовхає лiктем такого ж, як i сама, старого та сивого, — чи ж пам`ятаєш, як ото нiмцi файно вдягалися? У нас усi жiнки вмiли модно шити, а хустини запинали, як ото i теперішнє жiноцтво: старi попiд бороду тiсненько, а молодички кiнцями назад…
Баба Василина каже: якщо хочу побачити справжнiх нiмцiв, а не “мiшаних”, то мушу їхати до Устi-Чорної Тячівського району. “Як вздрiнеш хату дрiбненькою дранкою обшиту — стукай. У тiй хатi нiмцi живуть. Знайдеш ще нiмцiв. Знайдеш…”
“Кйонiгсфельд” у перекладi з нiмецької — Королiвське поле. Так називалося до вiйни село Усть-Чорна. Ще й нинi назва його нiмецькою мовою зазначена. Та й на крамницях i будинках написи нiмецькою збережено.
— Я-я (так-так — нім.), то правда, що наше село нiмцi заснували. Хоч i нiмецьких сiмей уже мало залишилося, але старi люди нiмецьку знають добре. Колись мало хто зізнавався, що знає чужу мову, за такi знання й до Сибiру могли погнати. А нинi то вигiдно: туристи часто до нас приїжджають. Краса яка ж тут — гляньте, Швейцарiї не потрiбно, — продавець сільської крамнички показує на зелені верховини. — Так от, коли австрiйцi чи нiмцi приїдуть — нашi нiмцi їм за перекладачiв. Оцим дивовижним “я-я” густо переплетена мова тутешнiх горян.
…Сутеніє в горах швидко. До затишної i справдi по-нiмецьки акуратної хатини з гуцульськими лiжниками та великими iконами iз зображенням Iсуса й Божої Матiнки в обрамленнi вишитих рушникiв заходять нiмецькi i чеськi туристи. Просяться до дiда Франца на нiч.
Розмову перекладає закордонним гостям Валентин, молодший дiдiв син. Вiн працює у селi вчителем нiмецької мови. Старший, Франц, живе зi своєю сiм`єю в Австрiї. Нинi у нього гостює і старенька мама Елiзабет.
— Як вернулися з Нiмеччини, то в Українi на нас люди чи не з камiнням кидалися. Фашистами, фрiцами, вбивцями, i ще як хочеш, нас обзивали. Боляче було, але ми образ не тримали. Бо ж нiмець лиха наробив тут багато. Цiлi села поспалював, скiлькох синiв матерi з вiйни не дiждалися. Ми розумiли все це i терпiли. Чого там: і серед вкраїнських нiмцiв було рiзних людей. У вiйну деякi до нiмця в армiю СС пiшли. Бог їм суддя. Вiд людей неважко було образу терпiти, а вiд влади… — дiдо Франц надовго замислився…
За кордон по пенсію
Окрiм Франца та його вiрної Елізабет, у Королiвському полi залишилося ще три нiмецькi сiм`ї. Взагалi ж, нiмцiв-австрiйцiв у цiй мiсцевостi багато. Але це вже, як каже дiдо, “мiшанi сiм`ї”.
— Я все любив, аби нашi хлопцi з австрiйками одружувалися. Щоби мову i нацiю зберегти. Нашi предки поселилися у цьому краї ще 200 рокiв тому. Колись тут була Австро-Угорська монархія, i правителька Марiя-Тереза всiляко людей заохочувала
переселятися на цi щедрі землi. Землю, худобу й великi грошi обiцяла. То нашi дiди були першимим добровольцями i першими поселенцями. Вони лiс заготовляли і плотами його по рiчках спускали, сiль добували. І дуже цiнували отчу мову. Ми з Елiзабет вдома завжди розмовляємо лише нiмецькою. Але таких сімей вже мало. Старi повмирали, молодь повиїжджала до Австрiї та Нiмеччини.
Окрiм Кайсiв, нiмецькою вдома ще розмовляють Йоган i Магдалина Горбаси та Антон i Гiльда Цепецовери. Як i Кайси, цi подружжя вже старенькi. Дiдо Франц не хоче нiкуди виїжджати, каже, що тут, в Українi, його рідна земля. Тут вiн народився i тут помиратиме. I родина його вся тут. На сiльському цвинтарi. А ось Цепецовери через тиждень таки поїдуть жити на батькiвщину своїх прадiдiв. Кажуть, там пенсiя вища. Хоч на старості поживуть по-людськи.
— Ти їм, Франце, розкажи, як наших нiмцiв до Сибiру Сталiн вивозив. КДБ так стежило, що й не годен був голову пiдняти, — додає дiдiв сусiд, українець. Пригощає мене пахучими пиріжками, які його баба напекла, і чарочкою “шнапсу” місцевого розливу, адже у Кйонiгсфельдi вiддавна заведено зi сусiдами ділитися останнім.
Мирослав ГРЕДІЛЬ, “Україна і час”