Тінь Скнилова

“Коли мені в реанімації військового шпиталю, після Скнилівської трагедії, лікарі сказали, що через отримані важкі травми мені “світять” вічні милиці і бездітність, я лише міцніше зціпила зуби – ходитиму сама і народжуватиму дітей!”

Дівчина не тільки вижила, а й всупереч прогнозам лікарів і завдяки „залізному характеру сама швидко встала на ноги , повернулася в армію, вийшла заміж і народила доньку. А от із квартирою командування її обдурило.

7 червня назавжди залишиться, як і Чорнобильська катастрофа, чорною датою в сучасній історії України. В цей день рівно п`ять років тому у Львові на військовому аеродромі “Скнилів” відбулася одна з найстрашніших авіакатастроф у Європі…

14-й авіаційний корпус Військово-Повітряних Сил України помпезно святкував свій ювілей. Незважаючи на значну віддаленість розташування аеродрому й спекотну погоду, подивитися широко розрекламоване шоу – виставлені бойові літаки, показові польоти винищувачів, стрибки парашутистів, послухати виступ художньої самодіяльності, прийшло майже десять тисяч глядачів. Причому, чверть з них становили діти, що прийшли самі або з батьками. Під час головної події програми шоу – виконання фігур вищого пілотажу винищувачем Су-27, люди присідали до землі від ревіння двигунів, тому що літак проносився доволі низько надї головами. Як потім встановлять експерти і суд, в один із моментів через помилку льотчиків винищувач не вийшов із чергової фігури і “пішов” на глядачів практично за метр над землею. Його крила буквально рубали людей. Хтось встиг відскочити, а хтось потрапляв у страшну м`ясорубку. Відлітали руки, ноги, голови, шмати м`яса, кров заливала рікою бетонку злітно-посадкової смуги. У якусь мить винищувач вдарився “черевом” об землю і роздавив із десяток глядачів, а через мить – вибухнув. Гинули цілими родинами, стрімко волочився за винищувачем колючий дріт, що причепився до нього із паркана, розташованого поруч із військовим авіаремонтним заводом. Він буквально рвав тіла людей гострими сталевими колючками. Крики жаху, стогони стояли над аеродромом. Це просто неможливо описати. Лише через півроку влада назвала більш-менш точну кількість жертв: потерпілими в цій авіакатастрофі вважають 241 людину (третина з них військовослужбовці або члени їхніх родин, – авт.), загинули 77 осіб, серед яких 28 дітей. Багато десятків стали інвалідами, діти сиротами, сотні покалічених доль.

В 5-ту річницу сумної події хочемо розповісти про долю в той час 25-річного старшого солдата мобілізаційно-організаційного відділу комплектування 14-го авіакорпусу Руслани Гричин, яка служила на аеродромі “Скнилів”. Гарній молодій жінці, одній із численних жертв авіакатастрофи, медики прогнозували, якщо не смерть, то останню стадію інвалідності, вічні милиці, і, найстрашніше, бездітність. У це важко повірити, але дівчина, всупереч прогнозам лікарів, не тільки вижила, а й завдяки “залізному” характеру, сама швидко встала на ноги (у неї були переламані ноги і стегна), повернулася в армію, вийшла заміж і народила дивовижну доню – Дашу. Щоравда, про обіцяні солідні компенсації і квартиру, тодішній уряд (як і нинішній) просто традиційно забув.

– Це був день великого ювілею і весь наш відділ зібрався на Скнилівському аеродромі, – згадує Руслана. – Підійшов до нас і Володя Макар – капітан відділу зв`язку, з яким я тоді зустрічалася. Всією компанією пішли дивитися шоу – польоти спортивних літаків, стрибки парашутистів, виступ спортсменів – хлопців з аероклубу, феєрверк, слухали якісь пісні з естрадних майданчиків. Домовилися з друзями як і де зустрітися ввечері, щоби продовжити святкування. За цією справою пішли до одного із численних “грибків” приватних кафе, які працювали під час шоу просто на льотному полі, продаючи воду, солодощі, холодне пиво і закуски. За кілька хвилин до аварії, ми з Володею підійшли до вантажного військового літака, єдиного на оглядовому майданчику, куди пускали всіх всередину подивитися кабіну льотчиків і салон. Поруч із цим літаком мали зустрітися із друзями. Це було саме у той момент, коли СУ-27 виконував фігури вищого пілотажу. Коли він із диким ревінням проносився над головами глядачів, які присідали і закривали очі і вуха, мене це не лякало і не шокувало, адже я сама з родини авіаторів (мій батько був військовим, зараз на пенсії), і ми постійно роз`їжджали по авіаційних частинах колишнього Союзу. Для мене ці польоти, ревіння двигуна літаків настільки були звичні, що я на шоу практично не звертала на те увагу. Ну, пролетів і пролетів!..

Підходимо до транспортного літака, і бачу, як на нас несеться СУ.

Пам`ятаю свої останні слова: “Чому він так низько летить!”. А далі нічого не пам`ятаю, немов у пам`яті якась чорна прірва. Вибух і відключилася. Як підібрали, довідалася тільки через кілька тижнів, коли опам`яталася в реанімації і мене почали відвідувати рідні й друзі. Тут якось приходять хлопці: “Здрастуйте!”. Я дивуюся: “Здрастуйте, а ви хто?”. Виявляється, вони з військового інституту і брали участь у показовому шоу. З ними була дівчина-парашутистка, що загинула. Шукаючи її на льотному полі, вони побачили моє тіло. Розповідали, що в мене ноги були неприродно вивернуті. У різні боки, на голові страшна кривава рана і опіки. Вони намагалися накласти шини, а потім віднесли мене в карету “швидкої”, що доставила мене в лікарню швидкої допомоги. Наскільки пам`ятаю, діагноз: черепно-мозкова травма, величезні рани на голові й руках, великі термічні опіки по тілу від палаючого палива винищувача, що вибухнув, численні переломи таза і рук, відкритий перелом правої і лівої ніг, багато гематом тощо.

У реанімації, спочатку в лікарні швидкої допомоги, потім у центральному клінічному госпіталі військ Західного оперативного командування, пролежала більше двох тижнів. Коли опритомніла, розплющила очі, відчула короткий психологічний шок: ліва нога була до кінця в гіпсі, права до коліна, на одній руці величезний опік, на другій жахливий шрам. Доторкнулася до голови – вона лиса! Моє дивовижне довге і кучер`яве волосся збрили, коли зашивали рану. Здавалося б, для молодої жінки – все це страшна психологічна травма, але в мене “пацанський” характер. Декілька днів лежала і просто тупо дивилася в стелю. Лікарі співчутливо кивали головою: “Добре, що вижила!”, а потім обережно добили мене: “У вас настільки ушкоджений таз, що про дітей і не мрійте!”. Я, яку постійно знеболювали препаратами, аби не відчувати жахливого болю, тільки сильніше зціпила зуби.

Потім отямилася , взяла себе в руки: “Все! Вистачить плакати, треба красу наводити!”. Оберігаючи мене, лікарі не сказали, що Володя загинув. На мої наполегливі питання відповідали: “Він у гіршому стані, ніж ви”. Тому в мене був “настрій”: я повинна якнайшвидше видужати сама, а потім допомогти Володі, підтримати його. Взялася за себе так, що мій лікар-травматолог Олег Іванович злякано зізнався: “У мене від тебе інфаркт буде!”. Я ж йому з оптимізмом заявила – у мене вже все зажило, і я повинна вставати на ноги. Щохвилини, щосекунди безупинно нагадувала собі: “Кістки зростуться, ходити буду!”. Лікарі тільки скептично посміхалися, дай Боже до Нового року зробити перший маленький крок. Але я просила-вимагала, і лікар не встояв перед цим “штурмом”. Під мою і свою відповідальність зняв спочатку гіпс із ніг. Усе, начебто, гоїлося швидко і добре. Потім мені дали медичний апарат “ходулі”- вчитися ходити. Дозволили зробити декілька кроків тільки по кімнаті, а я виповзла в довгий коридор шпиталю. Вселила собі: “Піду!” і пройшла туди і назад весь довжелезний коридор. Коли лікар це побачив, то був шокований. Назавжди запам`ятала, коли це відбулося – 16 жовтня. Це взагалі для мене щаслива цифра! Потім з “ходуль” перейшла на милиці, довго ходила з паличками, у листопаді батьки забрали мене лікуватися додому в Черляни, перед Новим роком місяць проходила реабілітацію в прекрасному військовому санаторії в Шкло (жаль тільки, що його продали). Організм поступово відновлювався, але з голови все не виходив страшний лікарський вирок: “Дітей у вас не буде!”. Зізнаюся, від цих слів було дуже муторошно. Та я твердо вирішила – у мене все буде добре, я вірю у свої сили й мій організм із усім упорається!

На початку року вийшла на службу, хоча ходити було ще дуже важко. Милиці вирішила відкинути, так швидше видужаю. Винайняла з подружкою квартиру у Львові, щоб було легше діставатися на роботу. А 16 січня, перед Водохрещенням, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Олександром, якого перевели до нас із Івано-Франківська. Пам`ятаю, якось працюю у своєму відділі, а тут приходить симпатичний майор і весело заявляє: “Мені потрібні вертолітні майданчики”. Я йому здивовано відповідаю: “Які вертолітні, у нас тут літаки літають”. Трохи поговорили, а через деякий час він зателефонував і запросив на обід. Так і почали зустрічатися. Людиною він виявився цікавою, романтичною і з веселим характером, до того ж багато наших поглядів на життя збігалися. От, тільки розсталися ми на півтора місяця. Мені мій начальник запропонував поїхати вчитися в школу сержантів. Вирішила: звичайно, поїду! Виїхала наприкінці березня туди, закінчила школу і остаточно зрозуміла, що армія – це моє життя, ця любов у мене від батьків, вона в крові. Сашко в цей час здобував ще одну вищу освіту, закінчував цивільну академію. Зустрілися тільки 1-го травня, тоді ж мені вручили сержантські погони. Яке це було для мене щастя! Таке було відчуття, що дали звання генерала! А в червні він із тихим спокійним “підходом” сказав: “Встачить нам гуляти, треба сім’ю створювати!”. Я все боялася втратити свою волю, завжди тікала від цих серйозних розмов. А тут не встигла отямитися, як мене “закільцювали”. Розписалися у Львові, весілля відгуляли дуже скромно, оскільки в Сашка напередодні помер батько…

Якось мені наснився сон, що в мене народилася донька. Під враженням цього ходила декілька днів, а потім кажу Олександрові: “Щось тут не те! Вже занадто було все реально. Чи не віщий той сон?”. Пішла в нашу військову поліклініку, а там мені кажуть: “А знаєте, ви вагітні!”. Я була вражена: “Як…Мені сказали… Значить, все добре?!”. Свою радість передати просто неможливо! Втім, сприйняла це як належне, була впевнена, що буду мамою. Це була моя мрія – мати саме дівчинку. Та й Сашко увесь час говорив, що хоче дівчинку. А я йому відповідала: “Добре, замовлення прийняте!”. 27 січня 2005 року народилася донечка, назвали її Дарина. Народжувала без проблем у пологовому будинку. Лікарі були добрими та уважними: “Все буде нормально!”. Так воно і було. Через отримані травми під час авіашоу, мене намагалися покласти на підтримку під час вагітності, але я себе прекрасно почувала, було відчуття якоїсь легкості, та й чоловік на руках носив. Може, це вища сила зберегла мені життя, а потім дала можливість стати матір`ю. Не все так просто в цьому житті. Напевно, треба вірити не тільки у свої сили, але й у сили небесні. Треба мати в душі це світле почуття, і воно завжди буде тобі допомагати!..

Загалом , все добре! От тільки Скнилів про себе постійно нагадує: часті головні болі не минають, постійно ходжу в нашу військову поліклініку на процедури, приймаю різні медичні препарати. Постійні болі на погоду в місцях переломів!

От тільки за одне образливо – всі великі начальники зовсім забули ті обіцянки, які давали нам – жертвам авіакатастрофи. Коли вся переламана лежала в гіпсі в шпиталі, до мене приходили заступники командуючого ВВС України, генерали 14-го авіакорпусу, які повторювали: “Ви не переживайте, все буде добре! Присвоїмо звання прапорщика, жопоможемо з квартирою!”. Мені тоді “залізно” пообіцяли однокімнатну квартиру і допомогу. Звичайно, одержала від держави п`ять тисяч гривень, потім ще декілька тисяч у вигляді благодійної допомоги. Практично всі ці гроші пішли на лікування і ліки. Реальної ж допомоги так і не було. Із квартирою також обдурили. Ходила в службу, що займається цими питаннями. Спочатку сказали, що “подумаємо, розглянемо”, потім почали крутити, і я зрозуміла, що від них нічого не отримаю. Могли б відверто сказати: “Командування, держава тебе обдурили, ти не отримаєш нічого!”. Мій Олександр дотепер ходить по інстанціях, намагаючись чогось домогтися. А йому все відповідають: “Час минув, ви нічого нікому не доведете!”. Зате у нашому у корпусі дехто (не з постраждалих!), отримав по другій, третій квартирі, а ми все не можемо домогтися нещасної однокімнатної, хоча б службової…