"Складав трупи у вози в 33 рочок..."

Мирослав ГРЕДІЛЬ, “Україна і час”

|

До кінця цього року в обласних центрах буде розгорнуто експозиції, присвячені Голодомору 1932-1933 років в Українській РСР. Уперше експонуватимуть документи партійних і каральних органів, що мали гриф “таємно”. Нині такі архівні матеріали представлено на огляд у Житомирі.

Павло Скочій — знана у Львові постать. Уродженець Чернігівщини (народився у 1925 році), пройшов довгий і тернистий життєвий шлях. Родина його зазнала численних репресій: арешти, розкуркулення, каторжні роботи на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, Голодомор 1932-1933 років, Друга світова війна…

Павло Григорович — професор Львівського державного медичного університету, відомий громадський діяч, активний учасник національного відродження України. Саме йому, як найстаршому за віком, довірили відкрити першу Львівську обласну сесію депутатів демократичного скликання у 1990 році.

Павло Скочій — автор трьох поетичних збірок, багатьох статей з проблем державотворення, збереження історичної спадщини, мови, культури, етнографії.

Особливе місце у його творчості займають спогади про Голодомор в Україні. Пропонуємо нашим читачам уривок із книги Павла Скочія “Спогади того, хто вцілів”, присвячені тим страшним і трагічним подіям, що забрали життя мільйонів українців.

“Село принишкло. Рятунку не було ні від кого. Дивувало всіх: рік урожайний, а влада кричить, що хліба не вистачає для трударів фабрик, заводів, робітничого класу і що до тих, хто не здасть хліба державі, буде застосована диктатура пролетаріату. Покірно виконували плани. Наступ був фронтальний: позакривали та опломбували всі млини і вітряки, що ніхто не міг змолоти для себе та дітей. Живність, свиню чи теля забивати не можна — треба здати пролетаріатові. Молоко, м`ясо, курей і навіть куряче пір`я — державі. За кожне дерево — податок. Крихти зерна, що залишалося, люди переробляли на тертушках, товкли у ступах. Але це був злочин –“приватновласницька переробка зерна”, саботаж, за який заарештовували. Зерно, яке засипали в кагати, пріло, гнило. Але червоноармійці пильно охороняли його і стріляли в опухлих селян, які просили хоч жменю зерна для своїх вмираючих дітей. Марно! Були спроби жінок (з рогачами) і чоловіків (з вилами) бунтувати, протестувати, та їх розстрілювали на місці. Згідно зі статистикою, СРСР продав Німеччині та іншим країнам у той час 18 мільйонів тонн зерна. Збіжжя везли у запломбованих вагонах буцімто в голодну буржуазну Європу безробітному пролетаріатові, над яким чинив безконтрольну і свавільну розправу капіталізм.

У пресі тривало нагнітання пропаганди проти селянина-хлібороба, якого стали звинувачувати у всіляких гріхах: він куркуль, підкуркульник, саботажник, антисовєтський елемент, націоналіст, мазепинець, петлюрівець… Наївні селяни думали, що це тільки в їхньому селі чи районі таке лихо, що це витівки місцевого начальства.

Писали Сталіну, але відповіді не було, “писарів” заарештовували. А восени і взимку 1932 року по селах пішли бригади уповноважених з великими залізними щупами. Вони копали, проштрикували землю у садибах, забирали останню жменю зерна, навіть печений хліб зі стола. А хто чинив спротив, той їхав у Сибір. Весь цей нелюдський процес здійснював “актив” — особи переважно неписьменні, озлоблені, пияки, яких у народі називали “ледащо”, під керівництвом райкомівських уповноважених. У тих випадках, коли нічого не знаходили, зі злості серед зими розвалювали печі, руйнували димарі, стіни, навіть вибивали вікна, і голодні люди, особливо діти, гинули ще й від холоду. Господаря ж садиби вели до сільради, де як саботажника кидали у холодний льох. Потрапляли туди й ті, хто був у Червоній армії або у “червоних партизанах”. Вони здивовано запитували один в одного: “Хіба ж ми за це воювали?”

…Люди продовжували вимирати. Спеціально створені бригади, яким в артілі давали шматок хліба й макухи, підбирали мертвих, складаючи на драбинясті вози, наче дрова. Напівживі коненята везли цих вічних трудівників-землеробів на вічний спочинок — на кладовище, де їх закопували, часто не знаючи, хто вони, звідки, де їхні сім`ї, діти. Жебраків із нашого села закопували в інших кутках України.

А люди, як свідчить Григорій Нудьга (відомий український літературознавець), навіть ті, що вмирали, творили рими:

Стоїть Ленін над рікою

І показує рукою,

Куди їхать за мукою.

Пішла чутка, що в Росії та Білорусії голоду нема, і люди, прихопивши все, що можна обміняти на їжу, вирушали в дорогу. Розповідали, що на кордонах України стоять пости військових, міліції та активістів і не пускають до “братніх республік”. Як стало відомо, для забезпечення спокою серед приреченого українського народу з Москви в Україну було додатково відправлено 185 тисяч чекістів. Та люди проривалися аж до Кавказу, де або лягали трупами, або, кому пощастило, виживали.

Мій батько раніше дістався Донбасу, а потім і ми з матір`ю, у квітні 1933 року. Поблизу станцій, попри які ми їхали, лежали, конаючи, люди, а живі висіли на вагонах, де тільки можна. Мертвих міліція стягала гаками. Казали, що в Києві, особливо перед приїздом якихось комісій, кидали на вантажні авта ще живих людей, які вже не могли ходити, і відвозили на кладовище.

Найжорстокішою наругою над селянами були післані на село агітбригади з концертами. В холодному, обдертому сільбуді напівголодні, худі артисти співали пісень сталінської доби, де основним “героєм” був “батько” Сталін, який ніс людям щастя.

Отже, коли я чую заклики… повернутися у “братський союз” голодоморів, катувань, розстрілів, тюрем та ГУЛАГів, то хочеться кричати. Кричати, щоб нарешті почули не тільки глухі “ідейно”, але й глухі душею і серцем…”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.