Юрій Віктюк: "Тепер кожен робить те, що хоче - демократія прийшла"

Андрій ПАКОШ, “Україна і час”

|

В останній місяць весни до Львова завітали відразу дві відомі постаті, два брати. Першим приїхав із США Юрій Віктюк, двоюрідний брат відомого всьому світу театрального режисера Романа Віктюка. А через деякий час і сам Роман Григорович привіз свою нову виставу до міста Лева.

Наш кореспондент завітав до Львівського музею етнографії, аби поспілкуватися з Юрієм Віктюком. У приємній розмові на балконі третього поверху музею Юрій Михайлович поділився своїми думками про місто, брата та життя в цілому.

Привіз подарунок рідному місту

— Юрію Михайловичу, ви тривалий час не були у Львові. Куди вирушили відразу після приїзду до рідного міста?

— Перш за все пішов у центр. Скажемо так, поринув у минуле. Тепер трохи відпочиваю, зустрічаюся зі знайомими та друзями. Львів — моє рідне місто, я тут виріс, дитинство минуло на вулиці Наливайка. Усі свої знання здобув у Львові. Тому вирішив повернутися сюди. Крім того, тут я взагалі не мав персональних виставок. Це фактично моя перша спроба показати себе в Україні. Тобто вирішив приїхати в місто з якимось подарунком. Був дуже приємно вражений тим, що про мене не забули у Львові. Наступного року планую приїхати знову. Можливо, привезу нову виставку.

— Ваша виставка залишиться у Львові?

— Деякі свої роботи, напевно, подарую місту. А загалом виставку забиратиму назад.

— Ви працюєте тільки з вітражем?

— Я маю освіту монументаліста. Будучи студентом, проектував той же вітраж, робив різноманітні розписи, мозаїчні монументальні речі.

— До Львова завітав ваш двоюрідний брат Роман Віктюк. Ви вже бачилися?

— Звичайно. Він приїхав до Львова зі своєю виставою. Так що ми з ним зустрічалися.

Про Україну знають усе більше і більше

— Ви обирали свій шлях самостійно чи хотіли наслідувати брата?

— Я малюю скільки себе пам`ятаю. Можна сказати, тільки це і вмію робити (сміється — А.П.). Ніякого бажання наслідувати брата в мене не було. Між нами вікова різниця: Роман старший за мене на десять років. Ми контактували, коли я був студентом училища, Роман купував мені книжки, і все. Тобто я не намагався піти його шляхом. Та й для чого? Він знайшов свою нішу у житті, а я — свою. Цілком задоволений тим, що роблю.

— Не заздрите, що братові дістається більше слави, ніж вам?

— Жодного разу в мене такого не було. Навпаки, пишаюся тим, що Романові вдалося досягти найвищих вершин. Ми працюємо в різних сферах, і кожен з нас, вважаю, є професіоналом своєї справи.

— Ім`я брата якось допомагало у житті?

— Знаєте, колись з приводу мистецьких позицій ми контактували більше. Але згодом наші шляхи розійшлися: він навчався у Москві, а я у Львові. Потім він переїхав жити до столиці СРСР. У 60-70 роках я бачив його речі — вони були досить новаторськими на той час. А зараз бачу тільки те, що він привозить до Америки. Коли приїжджає туди, люди з цікавістю йдуть на вистави Віктюка. А що стосується впливу його імені, то нічого такого не було. Та й я сам ніколи цього не хотів.

— Роман Віктюк відомий цілому світові своїми гострими висловами. Наскільки це допомагає в мистецтві?

— Усе пояснюється тим, що художники, так би мовити, висловлюються на полотні чи на папері. А актор чи режисер мусить бути іншим, адже в нього на першому місці стоїть слово та дія. Це позначається на психіці…

— Ваш брат часто висловлює невдоволення з приводу того, що Львів змінює своє обличчя. Ви погоджуєтеся з ним?

— Безумовно, що місто змінилося. Можна сказати, я спостерігаю з боку за Україною та Львовом зокрема. Відверто кажучи, мені трішки складніше оцінювати ситуацію, ніж братові. Я живу в англомовному середовищі, в якому до того, поки наша держава не отримала незалежність, про Україну мало хто знав. Люди спочатку допитувалися, де ця держава розташована. Нині дуже багато подій, які відбуваються тут, висвітлюють американські засоби масової інформації. Велику роль у популяризації України відіграють наші артисти, які приїжджають до США з гастролями. В оперних театрах виступає багато українських співаків. Наші спортсмени теж сприяють пізнанню України. Коли наша футбольна збірна грала на чемпіонаті світу, до мене підійшов керівник і похвалив українських футболістів — мені було дуже приємно. Так що Україна прогресує. Думаю, що Львів теж не стоїть на місці. Він так само буде зростати у різних сферах. Тим більше, що Україні віддали право проводити чемпіонат Європи 2012 року. А це, безперечно, додасть іміджу самому Львову. Я би не сказав, що місто занепадає.

— Популяризація України пов`язана з цікавістю пересічних американців чи радше з геополітичними інтересами цієї країни?

— Не думаю, що це пов`язано з їхніми зовнішніми інтересами. Впливати на Україну, яка обрала свій шлях, важко. Вважаю, що американців більше цікавить саме культура держави. Я працюю у студії і бачу, як до мене ставляться. Наша студія вважається пам`яткою архітектури, туди приїжджають різні люди, там відбувається багато екскурсій. І завжди екскурсовод (у нас працює справжній інтернаціонал: є алжирець, мексиканець, а я — єдиний з Європи) розповідає про Україну.

Львівський дух залишиться навіки

— На вашу думку, дух Львова змінився?

— Якщо говорити про дух міста, то, як на мене, він ніколи не змінювався. Атмосфера, яка тут панує, дуже мені імпонує. Львів — специфічне місто зі своєю архітектурою, і все це впливає на людей. Думаю, що львівський дух залишиться навіки.

— Як сталося, що ви покинули Україну?

— Одного разу мене запросили в гості до Сполучених Штатів Америки. Це було у 1989 році. Півроку пожив у Чикаго, а потім переїхав до Нью-Йорка. Чесно зізнаюсь, мені там дуже не сподобалося, і я повернувся додому. Але через два роки отримав друге запрошення приїхати з виставкою. Потім, так би мовити, поступово втягнувся у тамтешнє життя. Велику роль у цьому відіграли діти, які швидше адаптувалися до нових умов. На щастя, я отримав роботу за спеціальністю. Працював у студії, яка проектує та виконує вітражі. А сім років тому переїхав до Лос-Анджелеса. Коли починав працювати, перше завдання дали на замовлення. Для того, аби влаштуватися на роботу, потрібно було зробити так, аби замовнику сподобався твій витвір. Таким чином перевіряють професійний рівень. Європейську мистецьку школу в Америці цінують. Якщо ви закінчили престижну школу в Європі, то вам зелене світло, але, звичайно, перш за все потрібно бути фахівцем своєї справи.

— Ви тривалий час працювали в Радянському Союзі. Як і для більшості митців, для вас цей період теж був важким?

— Мені складно казати. Якби я пожив в Україні хоча б півроку, то міг би робити якісь порівняння. Думаю, що тепер працюється легше. Тоді була та комуністична ідеологія, яка сильно впливала на митців. Були різні виставкоми, які перевіряли нас. Навіть пригадую, коли вступав до Спілки художників, треба було брати хтозна-які документи, робити знімки. Від нас суворо вимагали подання документів — це було чи не найголовніше. Тепер кожен робить те, що хоче — демократія прийшла.

— Ви теж відчували тиск?

— Тиснули на всіх, не тільки на мене. Треба було малювати всіх передовиків і так далі. Я розумію, що це люди праці, і вони заслуговували на те, аби їх показувати, але тоді це все переходило межі. Все робили насильно. Якби це було від душі та серця, мистецькі роботи були б зовсім іншого рівня. Я фактично представляю покоління вісімдесятих років. Тоді вже такого тиску не спостерігалося. Пригадую, коли був стипендіатом Спілки художників Радянського Союзу, привіз свої роботи, виконані в гіперреалізмі, у Всесоюзний будинок творчості під Москвою. Відомий мистецтвознавець Нікич, який перебував у складі наглядової комісії, побачив їх і був здивований, що такий напрям існує у Львові. Я тоді був молодий та запальний і відповів йому, мовляв, мені здається, що такий напрям в мистецтві швидше з`явився у Львові, ніж у Москві. Щоправда, вони теж орієнтувалися на Захід. Але за репродукціями ми все ж ішли у професійному плані далеко попереду.

Про гроші ані слова

— Скільки коштує ваша одна робота?

— Я виконую роботи на замовлення. Речі, які ви бачите, не продаються. От зараз приїду в Америку, робитиму оформлення для одного ресторану. Буде щось подібне до віденської сецесії. В такому плані виконуватиму малярські твори. Про ціни я не говоритиму…

— Вам відомі люди, які купують ваші роботи?

— Взагалі-то я брав участь у різного рівня виставках: від районних до всесоюзних. У мене Третьяковська галерея закупила серію робіт під назвою “Гуцульське весілля”. Крім того, були покази у різних залах — тобто все перелічити важко. Мої роботи купують на виставках, тому сам не знаю, хто ці люди, які придбали мої речі. Одного разу сталося так, що я забув про відкриття виставки. Телефонує мені власник галереї і каже, що одна жінка купить мою роботу, але тільки тоді, коли поставлю автограф. Я сів в автомобіль, приїхав до галереї — справді, мене чекала жінка. Залишив їй автограф. Так що це, мабуть, єдиний випадок, коли людина купила мою роботу і її я бачив в обличчя.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...