Екстремальна жінка

Надія ШПАК, “Україна і час”

|

У сорок років Віра Крегул стрибнула з парашутом.

Вести здоровий спосіб життя і дбати про фізичну форму можна у будь-якому віці. Уродженка міста Буська Львівської області Віра Крегул — яскравий приклад цього. Жінка усе життя полюбляє екстремальні ситуації. Ризиком вона просто одержима. Хоча має трьох майже дорослих дітей. А не так давно пані Віра здійснила свою давню мрію — стрибнути з парашутом. І це у віці, коли розміняно четвертий десяток літ.

На вишку — у платті й на каблуках

Пані Віра з дитинства любила екстремальні ситуації. Племінниця першої чемпіонки з велоспорту України Зеновії Плотиці (про неї “УіЧ” писала у № 17 за 26 квітня 2007 року) пішла слідами своєї тітки. Закінчила Львівський інфіз, десять років працювала тренером спорткомплексу у Буську. Сьогодні без роботи, зате улюбленого заняття не зраджує. Коли є вільна хвилина, любить поплавати, пограти у теніс, покататись на роликах і навіть покопати м`яча. Дехто зі знайомих називає її чоловіком у спідниці. Зате чарівна білявка лише з цього сміється. У свої 47 років вона перебуває у відмінній спортивній формі. Хоча про жіночий вік і некоректно говорити, але пані Віра без проблем може тридцять разів відтиснутися від підлоги чи пробігти три кілометри. Та ще й не дуже втомитись.

“Не важливо, скільки тобі років, — переконана Віра Йосипівна. — Основне — бажання і не боятися труднощів. Я звикла від життя брати все, що у моїх силах. Надзвичайно люблю екстрим. Хоча мої діти за це інколи й дорікають. Ось кілька років тому мені запропонували поїхати вчителем-вихователем на оздоровчий період з дітьми-сиротами у табір відпочинку, що в Хирові. Там була десантна частина. Першого серпня військові відзначали свято десантника. Нас також запросили. Дітям було дуже цікаво. Наприкінці — показові стрибки з парашутом. Жартома ведучий свята запитав, чи, бува, хтось бажає стрибнути. Спрацював мій характер, і я зголосилася. У платті і босоніжках на високих підборах кричу до хлопчика, що був поряд: “Знімай свої шорти!” Натягла їх поверх плаття. Коли піднімалась на вишку заввишки як дев`ятиповерховий будинок, коли одягнули парашут — страху не було взагалі. Відчуття польоту не передати словами. Це щось незбагненне. Мені хотілось, щоби ця мить ніколи не закінчувалась. Хоча й на каблуках, приземлилась нормально. Усе вийшло просто супер. У Хирові відпочивали мої діти. Потім вони зізнались, що дуже за мене боялись. Проте я про щось погане у цю хвилину навіть не думала”.

“Взути” чоловіка-контрактника

Опісля пані Віра тричі їздила зі школярами у Козьове Сколівського району, Тустань. Там побували на скелях Довбуша. І знову ж разом з кількома вчителями вибиралась на найвищі вершини, без жодного страхування. Діти стояли внизу і терпли зі страху.

“Донька навіть мені дорікнула, — згадує наша співрозмовниця, — “Мамо, чому ти постійно десь наражаєшся на небезпеку?” Я відповідаю: “Олю, я ніколи не думаю про щось погане. Живу тим, якщо є можливість, мушу від життя взяти те, що можу і маю можливість скористати. Ось дехто каже, що ніколи б не стрибнув з Кам`янець-Подільського моста. А я б це зробила. Вірю, що до цього дійде”.

Пані Віра навчалась у другій школі міста Буська. Каже, що витримкою, фізичною підготовкою, вольовим характером завдячує своєму учителеві Анатолію Івановичу Павлову.

“Разом з ним, — розповідає пані Віра, — багато моїх однокласників пройшли серйозну школу життя. Анатолій Іванович був дуже вимогливим. Завдяки йому ми від організацій “Орлятко”, “Зірниця” об`їздили половину Радянського Союзу, дуже багато побачили. І не просто собі подорожували, а займали перші місця у змаганнях. Це була велика праця, і не лише в одному напрямку. Ми вивчали військову підготовку, туризм, здобували медичну освіту — все знали назубок. Дотепер із заплющеними очима можу розібрати і скласти автомат. Якось зі своїм чоловіком, колишнім військовим-контрактником, посперечалися, хто швидше одягне протирадіаційний костюм — УЗК. Тридцять років його не тримала у руках, але тренування у школі настільки закарбувалися у пам`яті, що вдягнула цей костюм усього за три хвилини. Чоловіка аж самолюбство зачепило.

Шкода, що у школах сьогодні немає подібних до “Орлятка”, “Зірниці” дитячих організацій. Вважаю, вони б дуже позитивно впливали на молоде покоління. Працює, наприклад, у Буську спортивна школа. Ми просимо дітей туди ходити, а вони не хочуть. Колись ми не мали з чого дуже обирати, зате було велике бажання. А тепер туди, де треба платити гроші, батьки ведуть дітей. Якщо ж можна поправити здоров`я без фінансових вкладень, кажуть: “Навіщо тобі це здалося?” Спорт формує характер, вчить долати життєві труднощі самостійно, без сторонньої допомоги”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *