Голодомор: пам`яті невинно убієнних

Ганна ЗАГРЕБЕЛЬНА, пенсіонерка, м. Севастополь"

|

Газета “Україна і час” і далі публікує спогади очевидців про найтрагічнішу віху в історії українського народу — Голодомор 1932-1933 років.

Тижневик нагадує про акцію, започатковану на початку цього року, метою якої є збір свідчень і спогадів від людей, які пережили ті страшні події (листи можна надсилати на адресу: 79071, Львів-71, а/с 4242, вул. Щирецька, 36 або ж звертатися за номерами телефону: (032) 295-26-93, 295-26-94).

Нижче публікуємо листа, надісланого зі Севастополя від Ганни Загребельної (до слова, родички класика української літератури Павла Загребельного). Подано мовою оригіналу.

Хіба можна про це забути?

“Я народилася 1918 року у селі Солошиному на Полтавщині в селянській родині. Голодомор 1932-1933 років, який приніс Україні стільки лиха і смерті, пам`ятаю добре. Все, що тоді відбувалося, забути неможливо, бо нічого подібного не побачиш навіть у страшному сні.

…Село наше, мов намальоване, розкинулось понад Дніпром. Двори доглянуті, огороджені тинами з перелазами. Хати білі, як лебеді, потопають у садках. У дворах криниці із журавлем, обсаджені квітами — чорнобривцями, майорами, гвоздиками. З півночі село охороняють гори, ніби затишок роблять від холодних вітрів. Гори вкриті лісом — соснами, акаціями, дубами. Село відокремлене від Дніпра мальовничими плавнями, влітку вбраними килимами пахучих трав. Береги Дніпра з білосніжним рипучим пісочком приваблюють людей прохолодою і красою.

А що ж сталося у часи колективізації? Село справді неначе погоріло, тини повалилися. Хати небілені стоять, оббиті дошками, вечорами не чути пісень. Люди ходять в задумі, з похиленими головами. Всіх турбує одне: “Як будемо жити далі?” Були господарями, а відразу всі стали жебраками. Вступивши до колгоспу, ти зобов`язаний був віддати все: землю, інвентар, худобу. Біля хати залишали сорок сотих городу, не забирали лише вила та граблі. Отже, хочеш чи не хочеш, а ставав ти ніким — колгоспним рабом. Хто не хотів до колгоспу, того обкладали такими податками, що ти змушений був залишати свою обжиту оселю і шукати долю в інших світах.

Та не поспішали селяни до колгоспу, плани колективізації опинилися під загрозою зриву. Недовго думали тодішні правителі і вирішили навернути їх у рабство Голодомором. На вироблені трудодні не видали ні грама хліба, вивезли все, навіть на посів не залишили зернини. Кінними підводами під червоними прапорами валки везли хліб на станцію Галещина, це п`ятдесят кілометрів від нашого села. Зима тоді видалася холодною, люди пообморожувалися. Коли не стало чого везти, тоді запровадили продрозверстку — до кожного двору довели план здачі зерна. А в людей не було ніякого лишку, кожен розраховував на свою сім`ю. Тоді організували бригади з комсомольців, активістів з метою забрати в селян хліб. Вимітали все до зернини. Якщо ж хтось закопав у землю клунок зерна, знаходили залізними щупами і забирали. Нас, старшокласників, посилали зі школи по колгоспних бригадах, щоби ми писали на хатах тих, хто не виконав свого плану: “Злісний неплатник”. Писати змушували дьогтем. Пригадую, намалювали цей “лозунг” на оселі односельця Корнія Задорожного, а цей Корній вже опух від голоду. Старий лежав з бабою на печі, обоє чекали смерті.

Наша бабуся Мотря замішала у відрі зерно з половою, то знайшли нелюди — перевіряли серед двору і забрали, а бабуся через тиждень померла.

Моя тітка Настя померла і лежала під хатою, а її донечка, може, її було тоді з півтора рочку, плаче й повзає по мамі, шукає рученятами пазуху.

Люди почали вмирати родинами. Ховали їх, як худобу, звозили підводою і скидали в одну спільну яму. За колосок чи качан кукурудзи, взятий у колгоспі, без суду і слідства відправляли на будови.

Згадую свою подружку Фросю, вона вже була геть опухла, на дорозі впала у грязюку і ніяк не могла підвестися. Тоді я разом з її сестричкою Катею взяла возик, насилу посадила її і відвезла додому. А дім цей уже стояв пусткою. Всі, хто там раніше мешкав, повмирали. Отож там і поселилися батьки Фросі, яких вигнали з власної хати в чім стояли, бо були заможними господарями. Матері Фросі дозволили взяти зі собою лише драну ковдрину з підлоги. Тож у цій порожній хаті не було нічого. Це було жахливе видовище. На печі сиділа мама Фросі. Теж опухла, обгорнута тією рядниною. В хаті холодно, а чим же обігріти Фросю і як змити з неї бруд? Ми назбирали сухого бур`яну, затопили піч. Більше нічим допомогти не змогли.

Дітей-сиріт, що лишилися по померлих батьках, зібрали в патронаті: 37 душ різного віку і статі — хлопчиків та дівчаток. Розмістили всіх в одній хаті. Їх невдовзі обсіли воші, і з`явилася короста.

Люди як в страшному мороці ходили, не віталися і забули, як усміхатися. Мертві по три дні лежали під тинами, їх не встигали хоронити.

Така наша трагічна історія двадцятого століття, отакий він наш непогамований біль.

Так сталося, що доживаю свого віку у дітей, які замешкали у Севастополі. Якось читаю в газеті “Севастопольская правда” про те, що думають з цього приводу сучасні комуністи: “Мы не имеем права забыть о впечатляющих итогах индустриализации страны, воплощенных в пятилетках”.

У мене відразу думка: а чому ж ви не пишете, якою ціною все це було здобуто? Рай, про який ви малюєте, було збудовано на кістках людей-трудівників — українців і не лише українців. Хоча мені 89 років, я чітко пам`ятаю, що коїлося під час колективізації, розкуркулювання, Голодомору.

Не було добра і після тридцять третього. За вихід на роботу у колгоспі нараховували трудодні. Проробив день, обліковець тобі ставив паличку. Наприкінці року на цей трудодень дадуть двісті грамів зерна і 10 або 5 копійок. Порахуйте, скільки ви заробили, якщо вам було нараховано навіть 360 трудоднів. А треба ж заплатити сільгоспподаток, викупити облігації, сплатити страхування за будівлі. Крім того, натурою треба здати 200 літрів молока, 100 штук яєць, свинячу шкіру, бо якщо смалив свиню, сплачував штраф. Приплід від корови треба здавати в колгосп. Мій дядько Микола Коваленко зарізав телятко, а м`ясо продав, щоби розрахуватися з боргами, то й опинився на Колимі.

Люди почали втікати зі свого села, рідна земля їм стала як мачуха.

Пишуть у тій же газеті, ніби Голодомору не було, а голод на Україні спричинив великий неврожай, ніби Голодомор — це вимисел ворогів народу. Хто ж може повірити такій брехні? Від голоду в Україні вимерло багато мільйонів людей. То хто ж насправді був ворогом нашого працелюбного селянського народу?

З кожним роком стає все менше живих свідків Голодомору. Та хочеться мені, щоби ці жахливі події навічно залишалися у пам`яті народу. Люди! Не допустіть до того, щоби наші діти і внуки переживали щось подібне! Треба увіковічнити пам`ять про загиблих під час Голодомору, встановити меморіальні обеліски, зібрати в музеях документи про цей вселенський злочин влади проти свого народу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *