Місто, що манить

Щоби побачити загадковий Париж на власні очі, найперше потрібно отримати візу. Треба визнати, що у французькому посольстві у Києві до відвідувачів ставляться привітно і толерантно.

Візовий відділ приймає тільки за попереднім записом, який здійснюють через телефонний зв`язок. Це дозволяє уникнути черг. Тож не дивуйтеся, якщо перед входом до приміщення, окрім вас, нікого не буде. Усередині усміхнений пан посортує документи і скерує до потрібного віконечка. Для короткострокової візи здебільшого потрібні такі документи: заповнена анкета, фотографії 3,5х4,5, довідка з місця роботи із зазначенням посади та зарплати особи, резервування готелю, довідка про особисті прибутки в Україні (баланс банківського рахунку), міжнародний паспорт, національний паспорт, бронювання квитків в обидва боки, медичне страхування та гроші за візу винятково в євро за чинним тарифом (35 Є).

Як обдурити французів

Для пересічного українця найчастіше проблеми виникають саме на пункті особистих доходів, адже у довідці з місця роботи розмір заробітної плати вимагає кращого. Та цей аспект уже давно навчились вирішувати: достатньо покласти певну суму грошей (у середньому до 5000 Є) у банк на одну ніч, а наступного дня отримати довідку з цієї установи про стан рахунку, яку треба подати у консульство. Після цієї операції ви можете забрати гроші і повернути доброзичливцям, які відчайдушно позичили вам кругленькі суми. Відкриття поточного рахунку коштує від 15 до 50 гривень. Довідка — 35-40 гривень. Вибір банку — за вами. Як це не дивно, але у самому консульстві на цю довідку зважають найменше і не беруть до уваги, чи це поточний рахунок, чи депозитний. Для працівника посольства головне — отримати підтвердження вашої платоспроможності, нехай навіть номінальне.

Наступний пункт — резервування готелю. Його можна робити через турфірми, а можна й самому, через Інтернет. Це не так складно, як здається на перший погляд. Не всюди потрібні номери кредитних карток. Якщо ж усе-таки для підтвердження броні вимагають кредитку, можете для такої справи позичити її у друзів, а можете спробувати написати вигадані дані. Дешевші варіанти, хостели, коштують 25-28 Є. У готелях одно- і двомісний номери фактично однакові за ціною — 60-65 Є. Номери стандартні: ліжка, тумбочки, шафа, стіл, телевізор, телефон, ванна, туалет. Медичне страхування можна оформити у будь-якій турфірмі. Воно коштує 3,15-3,27 гривні на день. У турагентстві можете поцікавитись і бронюванням квитків. Короткострокові візи у французькому консульстві видають одразу ж! Не треба чекати тиждень і більше, як в інших посольствах. У випадку відмови причину не повідомляють і гроші не повертають.

Український куток

Найперше, що вражає у Парижі, — відсутність європейських облич. Усюди — в аеропорту, у касах метро, в електричці (її тут називають RER), на зупинках, на вулицях — працюють, їдуть, чекають, гуляють представники інших рас: негри, китайці (а може, корейці чи в`єтнамці), араби… Зустріти корінного француза у Парижі — це за щастя. Здебільшого трапляються туристи: англійці, поляки, серби, іспанці, італійці, росіяни і, звісно, українці. У весняному парку (а треба сказати, що сквери й парки у Парижі чудові, гарно доглянуті і справді створені для насолоди очей та відпочинку людей) під час розмови з подругою ми почули: “О, яка гарна українська мова! Як приємно чути її тут!” Позаду нас стояв чоловік років 30-ти, який гуляв з немовлям у візочку. Виявилося, що пан Юрій (умовно назвемо його так) уже 8 років за контрактом працює у Парижі. Сам з Івано-Франківська, дружина — з Дрогобича. У Франції у них народилася донечка, тож усі підстави залишитись тут і стати повноправними громадянами сім`я має. Але українець не може дочекатися, коли повернеться додому.

“Тут нічого робити, — пояснив нам Юрій. — Справжніх французів мало. Вони живуть за містом. Мають одну-дві дитини. А сюди наїхало негрів, азіатів, арабів. Вони — дешева робоча сила. Народжують троє дітей. Отримують соціальну допомогу — 300 Є на кожного. Держава їх забезпечує соціальним житлом, і вони вимагають громадянства”.

За такої ситуації французькій владі варто було б замислитись про чистоту генофонду нації, а не лише дбати про чистоту мови.

Іншою приємна несподіванка сталася з нами під час пошуку пункту обміну валют. Ми наткнулися… на погруддя Тараса Шевченка. На просторій вулиці Сен-Жермен серед історичних будівель і сучасних магазинів розташований сквер Т. Шевченка, який прилягає до Української греко-католицької церкви святого Володимира. Отець Михайло Романюк гостинно запросив нас досередини храму і розповів, що саме сюди заходять українські державні мужі, коли приїжджають до Франції. Священик показав фотографії з Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко. На черзі — візит Віктора Януковича.

SORTIE — не туалет

Париж — місто не з дешевих. Тільки тепер починаєш розуміти іноземців, які їдуть до нас, як на землю обітовану. Порівняйте: проїзд у метро коштує 1,4 Є (9,25 гривні), тоді як у нас — 50 копійок! Нарікати на роботу метро гріх. Потяги ходять з інтервалом 1,5-6 хвилин до опівночі. Мережа метро досить розгалужена. Щоправда, її треба вивчити. Та коли ви вже сядете у потрібний вагон у потрібному напрямку, пам`ятайте: двері вагонів автоматично не відчиняються. Це роблять пасажири після зупинки потяга, натиском кнопки або важеля на дверях як ззовні, так і зісередини вагона. Щоби не заплутатись у підземних переходах метро та RER, шукайте напис “SORTIE”. Це не туалет, як може видатись на перший погляд. Хоча простонародна назва “сортир” виникла саме від французького sortir, що означає “виходити”. Кажуть, що один з придворних Людовика XIV дуже полюбляв пиво і часто, пританцьовуючи, шепотів на вухо Людовіку: “Можна, я вийду, Ваша Величносте?” Незабаром його прохання “вийти” почало означати “вийти з природної потреби”. Громадські ж вбиральні — це будки, які стоять просто на вулиці. На них написано “toilettes”. Зрештою, потрапити у туалет не проблема — вони є у музеях, вокзалах, кафе (зі Львовом не порівняти).

Чарівне слово SORTIE (вихід) не раз допоможе вийти з музейних лабіринтів, підземних переходів між станціями, на вокзалах, в аеропорту чи крамницях і скерує до іншого, не менш важливого об`єкта — кафе чи ресторану. У закладах, розташованих неподалік туристичних об`єктів, їсти не варто: там дорого. Однак уникнути цього складно, оскільки на пошуки маленького симпатичного кафе не вистачає ні часу, ні сил. Розраховуйте викласти за обід 20 Є і навіть не мрійте побачити російськомовне меню. У кращому випадку — англійське, але й таке трапляється зрідка. У паризьких ресторанчиків можна виокремити дві особливості. Перша: від вулиці їх відділяє лише скло заввишки від стелі до підлоги. Тож будьте готові приймати повітряні поцілунки і вітання від емоційних перехожих у той час, коли у приміщенні п`єте чай чи смакуєте вино. Французів така близькість з довколишнім світом не знічує. Навпаки, вони полюбляють сидіти на вулиці за келихом пива чи курити, споглядаючи як за метр від них проїжджає авто чи хтось переходить дорогу. Друга: столики у кафе переважно розраховані не більше ніж на дві особи! Якщо вас буде п`ятеро — не біда, столи можна стягнути докупи. Але вже цей факт наштовхує на думку, що до Парижа не варто їхати самому.

Унікальна нація

Перед поїздкою до Франції довелося почути чимало історій про нелюб`язність французів до англомовних іноземців. Однак наперекір усталеному стереотипу ми натрапляли на привітних, доброзичливих людей, які радо допомагали зорієнтуватись у місті. Якщо ви володієте англійською, вважайте, що проблема мовного бар`єра частково вирішена. У французьких готелях, універмагах, банках, ресторанах, на вокзалах працює чимало людей, які розмовляють англійською. Звичайні перехожі розуміли її не завжди, але, побачивши на карті потрібне місце, приязно пояснювали, як до нього дістатись та іноді навіть могли провести до необхідної станції метро тощо. Головне — усміхнутись і сказати “Бон жур! Екскузи муа” (“Добрий день. Перепрошую”).

Загалом французи — цікавий народ. Це ж треба спорудити посеред міста величезну металеву конструкцію і переконати увесь світ, що це прекрасно! Або диктувати усім нові віяння моди, а самим їх не дотримуватись! Вочевидь, усі бутики відомих кутюр`є розраховані на іноземців і зовсім не на вітчизняних споживачів. Принаймні вишуканих мадам та мадемуазелей у Парижі не зустрінеш. Насправді усі дотримуються свободи в одязі, русі, способі життя. І хоча Франція — родоначальниця етикету, він тут відносний. Не дивуйтеся, якщо на сходинках перед Оперним театром хтось буде сидіти і засмагати або смачно їсти сендвіч. Таку ж картину можна спостерігати і перед величною церквою Сакре Кур, і перед Лувром. Французи, напевно, полюбляють тепло, тому радо вітають обійми сонця на вулиці, біля фонтану, на площі, у парку, перед музеєм чи іншим культурним центром.

…Коли мене запитують “Який Париж?”, я розгублююся. Що можна сказати про це місто? Що воно дуже гарне, багате на визначні історичні місця? Що панорама, яка відкривається з Монмарту за дня вражає більше, ніж вигляд з Ейфелевої вежі на нічний Париж, який переливається мільйонами вогнів? Що Лувр величезний? Що Нотр-Дам і Сакре-Кур — грандіозні храми? Що Монпарнас неймовірно висока скляна вежа, а сучасне мистецтво з Музею Орсе цікавіше за культурні здобутки людства у Луврі?

Мені не вдалось побачили Версалю, музею Родена; Консьєржі, в`язниці, в якій перебувала королева Марія-Антуанета; Пантеон, де проводив свої досліди Фуко і де похований Віктор Гюго, Еміль Золя та інші знаменитості; Саду Тьюільрі, палацу Шайо і Бурбонського палацу, церкви Сент-Есташ і башти Сен-Жак. Я не потрапила всередину Будинку інвалідів, де спочив у бозі Наполеон, не відвідала Музею зброї, не гуляла кварталом Маре чи бульваром Кліші, не … Стільки всього ще не побачила… Зате побачила обличчя міста, і воно мені сподобалось. Мені вдалось відчути цей вишуканий, невловимий аромат загадковості, який закликає приїхати сюди ще раз. Так, Париж цього вартий!