Нещодавно Степан Процюк презентував свою нову працю — роман “Жертвопринесення”. Хоча твір написаний давно, проте видати його вдалося лише тепер.
Про причини цього, про Шевченківську премію та інші цікаві теми — в ексклюзивному інтерв`ю з письменником для “УіЧ” .
— Доволі довго ви не могли видати “Жертвопринесення”. У чому полягала проблема?
— Книжку мало випустити у світ львівське видавництво “Піраміда”, яке видало мій попередній роман “Інфекція”. Але був надрукований варіант “Жертвопринесення” в журналі “Кур`єр Кривбасу”, і на нього дуже накинулася народницька критика. Мовляв, я очорнюю і спаскуджую класиків, не маю поваги до святощів… Навіть не хочу цього коментувати. Народництво мене ніколи не цікавило у його архаїчному варіанті, який є в Україні. Адже є ще й інтелектуальне і розумне народництво. Директор видавництва “Піраміда” Василь Гудковський сказав, що через кілька місяців роман вийде друком. Після того, через невідомі мені причини книжка так і не вийшла. Так що це запитання радше до пана Гудковського.
— Свій творчий шлях ви розпочинали з віршів. Чому потім перестали їх писати і перейшли на прозу та есеїстику?
— Я пережив дуже болісний період депресії у ставленні до поезії і навіть поетоненависництва — взагалі не читав жодної поезії. Тепер можу говорити про поезію, але адекватно пояснити, що зі мною відбулося, не можу. Тепер уже читаю поезію, вмію її поцінувати, сам можу досить вправно написати вірш, коли треба, за 20-30 хвилин, але щось у мені пропало до неї. Можна дурити читачів, однак себе обдурити не можна.
— Ваш роман “Інфекція” викликав шквал емоцій щодо національних негараздів та ментальних недоладностей. Чи передбачали ви таку реакцію і як вона позначилася на вас?
— Важко сказати. Я не можу писати і постійно думати, якою буде реакція, бо тоді я нічого не напишу. Коли писав “Інфекцію”, то не думав, якою буде реакція. Бо тоді би у мені говорив якийсь цензор, якесь внутрішнє обмеження чи острах. А я намагаюся бути вільним, коли пишу. Можу бути в житті більш дипломатичним, ніж у творчості. Реакції ж на роман були різні.
— Основна ідея роману, як на мене, патріотизм. А чим для вас є патріотизм?
— Усі ми дихаємо повітрям і не повинні за це виправдовуватися. Немає значення, яким способом ми дихаємо. Астматично, здорово, через ніс, руку чи волосся (сміється — П.П.). Ми не виправдовуємося за те, що дихаємо повітрям, тому що ми дихаємо. Оце для мене і є патріотизм. Я би порівняв його з повітрям.
— Чому “Інфекція” не здобула Шевченківської премії і що думаєте загалом про цю премію?
— Намагаюся мало думати про Шевченківську премію. Чому роман не здобув її? Складно відповісти. Це запитання до шевченківського комітету. Ініціював моє висунення Іван Дзюба, який прочитав “Інфекцію”, і вона йому заімпонувала. Вважаю, що будь-яка премія письменнику нічого не віднімає, але й нічого не додає. Окрім матеріального виміру. Я до премій ставлюся дуже прохолодно.
— Вас часто звинувачують у натуралізмі і фізіологізмі…
— Знаєте, я зустрічав людей, які є дуже єлейні, усміхнені і дипломатичні. Ми з ними прощаємося, і одразу поза очі… Боже мій милий! Ви розумієте. Боюся, коли в людини є багато масок. Я намагаюся свої маски потроху скидати, бо під їх тягарем можна задихнутися. Через це мій натуралізм і фізіологію можна трактувати по-різному. Цей натуралізм не означає тугу за любов`ю чи, власне, прояв любові або її пошук. Натуралізм — доволі відносне поняття. Картини Сальвадора Далі — також своєрідний натуралізм чи сюрреалізм. Звичайно, є речі, коли деякі епізоди можуть балансувати на межі з вульгарністю. У своїй прозі намагаюся уникати такого. Принаймні мені так здається. Я би хотів уникнути естетичної вульгарності.
— Ви є одним із засновників літературного проекту “Інша література”. Чим зумовлена його поява?
— Так, я причетний до заснування проекту “Інша література” разом з трьома київськими письменниками. Йшлося про те, що в сучасній літературі надто багато, як я це називаю, літератури гламуру і колгоспу. Мас-медійна увага прикута лише до кількох імен, не має жодного психологізму, ти одразу ж забуваєш те, що прочитав, нема глибини. Адже можна писати про секс, але залежно як писати! Гламурна проза є дуже поверховою, так само, як і народницька проза з творіннями про босоноге дитинство і руту-м`яту. А проект полягав у тому, щоби сказати про наявність іншої, якісної української літератури і привернути увагу до неї. Щоправда, згодом думки між деякими засновниками проекту розбіглися, і я, як хлопчик, який любить робити те, що подобається, наразі відчуваю себе відстороненим від проекту. Тому не вважаю зараз себе причетним до “Іншої літератури”.
— Чим ви тепер займаєтеся?
— За годину до вашого дзвінка я розпочав писати повість. Це буде любовний твір з різними драматичними поворотами. Тож зараз думаю і працюю над ним.
Павло ПАЛАМАРЧУК, “Україна і час”