Наталя Мосейчук: “Ніколи не загострюю уваги на тому, що є жінкою”

Андрій ПАКОШ, “Україна і час”

|

Ми бачимо їх щодня – в газетах, журналах, на екранах телевізорів і у випусках новин. І все ж таки ми нічого про них не знаємо.

Публічна особа – це людина в офіційному статусі та при краватці. Це — свідомий імідж, відредаговане амплуа. Освітлений бік місяця, який при бажанні навіть можна розглянути в деталях за допомогою телескопа. Але всі знають, що існує й інший бік — невидимий, захований, приватний. Там немає представників першого ешелону влади чи іменитих спортсменів, головних церковників та великих творців – по той бік живуть звичайні люди, які можуть полежати на дивані чи порибалити, полюбляють прогулятися містом або поняньчитися з дітьми. Для Наталії Мосейчук, ведучої програми “Приховане життя”, цей бік місяця — не таємниця.

5 канал змінився

— Пані Наталю, чому ви покинули 5 канал?

— Причина дуже проста. Перед тим, як пішла з каналу в серпні минулого року, в травні 5 канал покинуло кілька значимих для мене осіб, один з них Роман Скрипін. Це людина, яку називаю своїм вчителем та другом, а зараз кумом. Я вважала себе людиною його команди, тому не могла залишитися на каналі після того, як канал покинув Роман. 5 канал на той час змінився. Бренд каналу чесних новин, не знаю наскільки можу ставити його під сумнів, але це вже не були ті новини, які ми робили у 2004-му році. Я не відчувала своєї потрібності каналу, тому вирішила піти.

— Керівництво 5 каналу не пробувало вас залишити?

— Принаймні, власник цього каналу Петро Порошенко, коли бачимося, завжди запрошує повернутися. Мене це тішить. Я не розривала стосунків з каналом, не сварилася з керівництвом і нікому не робила боляче. Я пішла з миром на новий об’єкт свого будівництва. Звичайно, були спроби втримати, але люди, які брали мене на канал, знали, якщо Наталка Мосейчук щось вирішила, вона це обов’язково зробить, не зважаючи на те, правильним чи ні буде такий крок.

— Ідея “Прихованого життя” належить вам?

— Так, концепція програми моя. У мене на 5 каналі була подібна передача і я вирішила розширити спектр героїв на чоловічу аудиторію. Запропонувала керівництву каналу “1+1” саме такий проект.

— Перед тим як з’явитися в ефірі для програми “Приховане життя”, було придумано 23 назви. Чому віддали перевагу саме теперішньому варіанту?

— Двадцять три назви справді існувало. Я їх надсилала керівництву, і вони думали, яку обрати. Але Олександр Роднянський вирішив, що проект має називатися “Приховане життя”. Був варіант “Лінії долі”, навіть думала, що проект вийде під такою назвою, але треба було йти в біографічний бік героїв. А це не надто цікаво. Треба завжди подивитися, як я кажу, в “закрома” героїв, чим вони живуть, як думають. Просто треба знайти ключик до людей, щоби вони врешті-решт щось розповіли. Я стартувала на “1+1” з двома проектами, на новинах та “Прихованому житті”. Два місяці тому я почала працювати на тижневій інформаційній підсумковій програмі “ТСН. Підсумки”.

Зараз політики не бажані

— Як відбувається відбір героїв на програму, і яку роль в цьому відіграє керівництво “1+1”?

— Коли я прийшла на канал, одразу подала список людей, яких би хотіла бачити в проекті. За цей час до цього списку додавалися нові особистості, якщо для цього з’являлися інформаційні приводи. Наприклад, додався Затулін, якого не пустили в Україну після подій в Криму. На деякий час залишили список деякі одіозні особи. Це сталося тому, що ми не хочемо робити політикам зайвої реклами, адже вони не будуть розкривати свої душевні таємниці, а зроблять з програми суцільний піар. Я відчуваю, коли політик цілеспрямовано проситься в програму заради цього. Такі особи на деякий час полишають список, тому що хочу запрошувати людей, які цікаві мені, а не тих, яким ми цікаві.

— Назвіть прізвища цих людей.

— Я хочу дати їм шанс повернутися до проекту обличчям і бути людяними.

— Чи складно витягнути політиків на зйомки програми, адже в них завжди немає часу?

— Безліч разів зйомки зривалися. Політики завжди зайняті, в них з’являються термінові справи. В основному це стосується державних людей. Наприклад, мали їхати на зйомки до Віри Ульянченко, а зранку нам зателефонували і сказали, що її викликали в Секретаріат Президента. Звичайно, домовлятися важко, але вони всі хочуть знятися в програмі. Та через непевну політичну ситуацію зараз велика проблема з політиками, оскільки люди не просто показують місце, де вони живуть, але і дають оцінку ситуації, роблять прогнози в проекті. Тому не хочемо залучати цих діячів у програму, та й вони самі не дуже горять бажанням.

— До моменту зустрічі з героєм у програмі ви мали свою думку про людину. Бували випадки, коли ваша думка про героя після цього кардинально змінювалася?

— Так, було кілька яскравих особистостей, котрі справили на мене враження. Передусім це Євген Червоненко. Він чомусь мені завжди здавався войовничою людиною, оскільки очолював команду, яка займалася безпекою тоді ще претендента на посаду Президента Віктора Ющенка. Був таким собі ангелом-охоронцем для нього. Наскільки це душевна та лірична людина в житті — просто не уявляєте! Я його відкрила для себе, і програма була надзвичайно щирою. Окрім нього, ребе Яков Дов Блайх (головний равин Києва та України – А.П.) теж здивував надзвичайно. Неймовірно яскрава з гумором людина. Здавалося б, релігійний діяч, але він знає безліч анекдотів про себе та євреїв і не хизується своєю посадою, не ханжа. Володимир Литвин, якого завжди бачили, вибачайте, як ляльку на місці спікера, яка технічно вела засідання. Але він настільки глибока людина, яка не втратила свої коріння. Він з сільської місцевості родом і коли розповідав про напружені від праці руки колгоспників, то віриш що ця людина знає життя.

Ківалов мені подякував

— Наскільки важко знайти ключик до душі героїв?

— Іноді це зробити важко, іноді легко. По-різному підбираю, або добром, або провокацією. Деколи навіть сварюся з героями, говорю їм не зовсім гарні речі. Вони одразу обурюються і тоді стають самими собою, розкриваються.

— Як змусити політика говорити не про політику?

— Не про політику вони говорять охочіше, аніж про неї. Принаймні їх більше цікавлять питання про особисте життя, і зовсім не охоче вони відповідають на гострі питання, які іноді треба ставити. Я роблю це. Часто згадую їхні діяння не дуже далеких днів. Розумієте, вони йдуть на “Приховане життя” як на портретну програму, сподіваються, що про них розкажуть тільки хороше. А моє завдання показати їх такими, якими вони є. Людина не буває лише білою та пухнастою. Вона, як зебра, — біло-чорна. І чорні сторони теж хочеться вивернути, хоча би підгледіти, щоби люди побачили, що буває і таке.

— Після зйомок програми герої вам якось віддячувалися?

— Було, і я не приховую цього. Наприклад, був дзвінок від пана Ківалова, який дякував, що не зробила з нього потвору. Ми всі іноді творимо щось погане. Хтось це розуміє і виправляється, а хтось ні. Але коли людина розуміє, що зробила щось не так, мені радісно, що вона це визнає. Так само було з паном Щербанем. Людину треба зрозуміти. Можливо, це все не так виражено, але між рядками це читається.

— Вам легше працюється з жінками чи чоловіками?

— Мені легко з усіма. Я не йду до них, як жінка чи чоловік, а йду, як журналіст, тобто людина без статі. Ніколи не загострюю уваги на тому, що я жінка. Так само не загострюю уваги на тому, ким є мій герой — жінкою чи чоловіком. Це передусім людина, яка мені цікава з точки зору людських цінностей.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...