„Основне для мене — посіяти страх”

Українці нині хапаються за будь-яку роботу. Співрозмовник „Ратуші” обрав роботу снайпера у гарячих точках нашої планети. Хоча роботою це заняття назвати важко.

Про нюанси цієї кривавої праці — наша розмова з п. Чубом, який нещодавно приїжджав на батьківщину зі Сербії й погодився дати ексклюзивне інтерв’ю „Ратуші”. Оскільки найманство карається українським законодавством, то наш співрозмовник, побоюючись, передовсім, за безпеку своїх рідних і близьких, назвався лише військовим позивним, тож і сьогодні ми не маємо ні можливості, ні бажання допомогти охочим поспілкуватися з добродієм Чубом.

– Що спонукало Вас обрати саме такий „фах”?

– Коли я одягаю маскувальний халат, міцно зав’язую всі шнурки — на животі, під підборіддям та на потилиці, я звільняюся від звичайної життєвої суєти, від великого та малого і вже не належу ані самому собі, ані своїм рідним, ані начальникам, ані своїм спогадам. Я розкладаю у кишені магазини з набоями та чіпляю до ноги ніж, кладу в жилет сухий пайок і в цей момент зрікаюся свого минулого та майбутнього, зберігаючи це лише в своєму серці. Після цього я вже не маю імені. Я цілком можу відмовитися й від людської мови, обмежившись пташиним свистом для подачі сигналу товаришам. Я зростаюся з полями, лісами, ярами, стаю духом цих просторів — духом небезпечним, той, який підстерігає в глибині свого мозку і виношує лише одну думку: необхідність виконати своє завдання. Так починається древня гра, в якій діючих осіб тільки двоє — людина та смерть. Мені це близьке, я у цьому живу. Комусь на роду написано бути лікарем, учителем чи ще кимось. Мені ж ,мабуть, судилося саме це.

-У чому ж полягає Ваша „робота”?

– Основне для снайпера — посіяти страх, створивши ситуацію снайперського терору. Ворога треба відучити ходити на повний зріст, змусити його повзати на животі по ярах чи видолинках. Його треба привчити до думки, що небезпечно навіть на мить висунутися. Особливо важливо зіпсувати йому настрій зранку, „заваливши” необережний напівсонний караул. Така жорстока дійсність деморалізує ворога. І при цьому треба залишитися непоміченим — невразливість снайпера повинна бути майже містичною, тому що це дуже тисне на психіку ворога.

Робота снайпера — гра в карти, де успіх залежить від винахідливості та терпіння. Виграш — перемога. Програш — смерть. Звична для “мирних” військових тактика закінчується для снайпера з його виходом на нейтральну смугу, там починається суцільний тактичний нестандарт. І ніхто не має права і не може повчати його в цю мить. І ніхто не захоче — інакше треба буде самому брати гвинтівку з оптичним прицілом та лізти у невідомість на нейтральну смугу. Снайпер діє самостійно, на свій страх і ризик. І від нього вимагають реального результату, а жорстока необхідність змушує снайпера видавати тільки відмінний результат. Якщо не влучаєш ти, то влучають у тебе.

Від снайпера, як відомо, не рятує ані охорона, ані бронежилет. Снайпер здатний в корені змінити ситуацію на полі бою, поставити потрібну крапку в політичному процесі і з точністю хірурга знешкодити терориста. Снайпер з’являється нізвідки, виконує завдання і йде в нікуди. І тому стиль життя снайпера — гармонія з навколишнім середовищем, вміння відчувати його й зливатися з ним.

– Кожен фахівець отримував освіту, аби добре працювати. А де Ви вчились?

– Я пройшов ще радянську школу снайперів у Збройних силах колишнього СРСР.

– Які бувають завдання?

– Завдання стандартні: розвідка, засідка, переслідування, пошук, блокування, заслін, бойова охорона, головна похідна застава. Щоб виконати завдання і залишитися живим, необхідно виявити ціль до того, як вона виявить тебе.

– Якими мають бути фізична і моральна підготовка?

– Шлях до влучного пострілу — маленька стежка, прокладена понад крутим краєм бездонного урвища. Коли снайпер виходить на роботу, він хвилюється, ніби однією ногою стає на лезо ножа. Щоб вистояти над урвищем на такому лезі, потрібні, безумовно, сміливість, тренованість, спокій. Переможцем є той, хто першим зміг перемогти самого себе.

Снайпер повинен володіти „звіриним чуттям”, яке дозволяє йому передбачати рух ворога, його поведінку, рухи і тактичні плани. У буденному житті люди моєї професії завжди намагаються бути за кадром. Снайпера не повинен бачити ворог, краще, коли про нього менше знатимуть свої. Треба також якомога менше розповідати про те, що вони робили на війні. Хоча наш фах усе ж накладає певний відбиток на людину. У цивільному житті снайпери переважно дуже спокійні, зібрані, врівноважені й … доброзичливі. Вони не люблять сперечатися і вважають це зайвою тратою сил. Мої колеги впевнені у принципі: піддався й переміг. Снайпери не люблять займатися політикою, бо на результати політичних процесів їм іноді доводиться дивитися через оптичний приціл, а це не дуже приємно. І тому їм байдуже до закликів будь-яких політиків зайняти чітку життєву позицію, оскільки професійно вважають це черговою снайперською приманкою для „лохів”. В розумінні снайпера позиція завжди повинна бути ефективною але невидимою. Щодо фізичної підготовки, то добре займатися плаванням — це хороша вправа, аби навчитися правильно дихати. А от рукопашні види спорту небажані. Руки снайперу треба берегти. А ще треба вміти не зважати на холод, голод, біль та спрагу.

– Чи бувають нервові зриви?

– Снайпер не має права сердитися. Він взагалі не має права на негативні емоції. Та й загалом будь-які емоції — надто велика розкіш для людей нашої професії. Щоб вижити на війні, треба поступово відучити себе хвилюватися й турбуватися взагалі, вводячи себе в стан „бойової незворушності”. Закінчується це, як правило, повним несприйняттям до стресових ситуацій. І тому снайпер стріляє по живій цілі так само, як у паперову мішень, не відчуваючи при цьому жодних емоцій. Витримка снайперів межує з повною байдужістю.

Малоемоційний характер снайпера і його іноді вкрадлива манера поведінки —лише маскування. Під спокійною зовнішністю, як правило, ховається професійна готовність до дуже агресивних безпомилкових дій.

– Ваше перше завдання на цій війні?

– Один албанець поводився нахабно, обстрілював підходи до монастиря. Цей немитий шакал із нечищеною гвинтівкою, мабуть, вважав себе великим стрільцем. Ми його підловили на шляху відходу.

– Як оплачують Вашу роботу?

– Я ніколи не був кіллером і ніколи ним не стану. В наймані убивці йдуть лише дилетанти. Для мене перебування на цій війні не просто робота, а й свого роду хрестовий похід. Мусульманський світ наступає, і комусь треба цьому протистояти. Косово — колиска Сербії, і нині її хочуть знищити. Я — військовослужбовець і отримую звичайну зарплату за свою допомогу братам-сербам. Таких, як я, тут чимало.

– Очевидно, Ви підписуєте договір. Які його умови? Через які порушення можливе звільнення?

– Щось таке. А критерій оцінки роботи один: влучаєш або не влучаєш. Принцип професійної честі — у ціль влучити з найдальшої дистанції і з першого пострілу, адже другий зробити можна й не встигнути.

– Чи є у підрозділах в Сербії жінки-снайпери?

– Це не підрозділи, а групи. Серед снайперів є й жінки, і вони, здебільшого, стріляють краще, ніж чоловіки. Справа навіть не в тому, що вони менше п’ють і палять. Організм жінки значно краще пристосований до екстремальних умов. Поріг терпіння у „слабкої” статі вищий, ніж чоловічий. Фізіологічна витривалість та пристосованість жінки за ефективністю просто незрівнянна. Дівчата мають загострену систему сприйняття, зокрема, підвищений нічний зір, слух. У них миттєво спрацьовує бойова інтуїція, першочергово закладена природою. Жінки надзвичайно спостережливі.

Вони психологічно заздалегідь підготовлені до ведення бойових дій, не відчувають на полі бою невпевненості. Виконуючи бойове завдання, жінки працюють зібрано, цілеспрямовано й безжалісно. До самого процесу снайперської стрільби дівчата ставляться дуже акуратно і ретельно, тому вони швидше вчаться робити наддалекі постріли. А до маскування вони підходять творчо, з дивовижною винахідливістю. Результативність жінки снайпера буде завжди вищою, аніж у чоловіка-снайпера. В бойовій обстановці жінки обережніші, навіть після важких поранень виживають частіше.