Відгомін трагічного березня

Події в Павлокомі – одна з найтрагічніших сторінок українсько-польських стосунків.

У другу неділю травня переселенці з етнічних українських земель Закерзоння відвідують батьківські землі, могили рідних та близьких у тепер сусідній Польщі. І так триває з року в рік. Тепер це відбувається вже без особливих труднощів. Хоча так було не завжди.

“Спершу, коли ми приїжджали сюди, — розповідає голова осередку “Павлокома”, який входить до товариства “Надсяння”, Ольга Вацяк, — поляки ставилися до нас досить вороже. Для того, щоб не виникало зайвих проблем, нас охороняла місцева поліція із собаками. Але тепер поляки вже звикли до наших візитів”.

Життя з думкою про повернення

Мальовниче село Павлокома — один із символів трагедії Закерзоння — розташоване за 50 км від Перемишля і за 3 км від містечка Динова (тут, до речі, народився відомий комуністичний глашатай Ярослав Галан). З усіх боків його оточували польські населені пункти.

Про те, що в 45 році минулого століття на місцевих українців чекає щось страшне, сім`ю Вацяків попереджали й російські офіцери, які квартирувалися там. Проте таким прогнозам віри не йняли. Воно то так, часи непрості, Друга світова ще не закінчилася, хоча до завершення все уже йшло, але ж життя поволі налагоджувалося. На обійсті Вацяків не так давно, у 39-му, збудували нову хату, поблизу якої була своя господарка, тож думок про переїзд не виникало.

Однак початок березня 1945-го виявився найтрагічнішим в історії села. Десь там, у кабінетах польської комуністичної верхівки вже визрів жорстокий план “полонізації Польщі”, яким передбачалася ледь не цілковита асиміляція інших націй і народностей, після чого виникла сумнозвісна операція “Вісла”. Однак перед тим, як усі ці процеси набули державної підтримки, населеними пунктами Закерзоння лютували так звані польські банди. Одна з них напала 2-3 березня на Павлокому.

“Того дня поляки зігнали всіх до церкви, — зазначає з розповідей своїх рідних Нестор Вацяк, якому тоді було лише 9 місяців. — Чоловіків і дітей, старших 7 років, розстріляли. Відпустили тільки жінок з малими дітьми. Так ми з мамою, дворічним братом Зеником і чотирирічною сестрою Анею опинилися на дорозі у Нижанковичі. Оскільки мій батько Юліан зумів утекти, певний час переховувався, то йому вдалося вижити, і він через кілька років приєднався до нас”.

Загалом у ті дні від рук поляків загинуло 166 мешканців Павлокоми. Щось подібне відбувалося і в інших селах краю.

В Україні більшості переселенців із Закерзоння видавали так звані евакуаційні листи. Вацяки отримали “перепустку” у Дрогобицьку область. Інших же скерували кого куди — в Запорізьку, у Дніпропетровську область, Кривий Ріг.

“Та все ж багато наших земляків правдами-неправдами діставалися поближче до нового польського кордону, — каже Нестор Вацяк. — Думали, що незабаром зможуть повернутися у рідні домівки, що все це лише прикре непорозуміння. Люди ж полишали там усе, приїхали на нові для себе місця без нічого. Оселившись в Остальцях Тернопільської області, ми довго не заводили господарку. Тато все життя думав, що можна повернутися. Так і помер зі сподіванням про повернення”.

Поляки боялися “бандерівців”

На місці павлокімської трагедії поляки зробили сміттєзвалище. Українські хати або повалили, або попалили, навіть нові. Церкву зруйнували 1962 року. Тільки капличка залишилася. Лише пізніше, вже за незалежної України, на гроші, зібрані у Канаді, цвинтар огородили, поставили три хрести.

Другий етап належного вшанування у Павлокомі жертв насильства розпочався наприкінці 90-х після підписання відповідних міждержавних угод між Україною і Польщею. Тоді було утворено Ініціативний комітет зі спорудження пам`ятника жертвам трагедії. Його голова Тетяна Чума з листом-проханням про допомогу вийшла особисто на Президента Ющенка, який у той час перебував у сусідньому Млинові. Віктор Андрійович переадресував прохання керівникові Львівщини Олійнику, мовляв, Петре, ну які там проблеми, невже ти не можеш людям допомогти. І відразу після цього все закрутилося. Область виділила на пам`ятник 380 тисяч гривень.

Відкриття меморіалу відбулося минулого року. Помпезний захід широко висвітлювали у засобах масової інформації. Президенти двох держав, купа почесних гостей, начальство, пластуни. “А нас павлокімців навіть на цвинтар не пропустили, ми стояли за парканом, — стверджує Нестор Вацяк. — Ну як так? Жменя людей залишилася, які народилися в Павлокомі, невже там не можна було їм відгородити кусок місця?”

Цього року візит на могили батьків і дідів теж відбувся. Конфліктів тепер уже немає. “Коли спершу приїжджали, то село наче вимерло, всі поховалися — каже Нестор Вацяк. — Поляки боялися нас, “бандерівців”. Але зараз ситуація змінилася. І справді вже стільки часу збігло, все минулося. То якось треба помиритися”. Як на державному, так і на побутовому рівні таке примирення відбувається тепер.