На цьогорічному святкуванні Дня Львова культурна програма була досить насиченою, на будь-який музичний смак. Та чи не найзатишнішим і по-домашньому спокійним видався джазовий фестиваль “Флюгери Львова” у внутрішньому дворику ратуші.
Чим же манить людей джаз, які сучасні тенденції його розвитку в Україні? Про це, а також про інші речі ми розпитали у продюсера гурту “ANNO DOMINI” (Україна — Ізраїль) Бориса Захарова і його дружини, а заодно солістки, піаністки та авторки текстів формації Марини Захарової.
— Звідки взялася така назва вашого гурту?
Борис: — “ANNO DOMINI” перекладається як “нашої ери”, а дослівно — як “року Божого”. Це відповідає нашій системі цінностей — сучасної культури, побудованої на ері після народження Сина Божого.
— От ви сказали про систему цінностей. А чи існує вона?
Борис: — Звичайно, що існує, і я б сказав, що після совка вона починає будуватися по-новому. У нас тепер обробляють ґрунт під цю систему, щоб уже скоро на ньому посадити щось нове, яке б забуяло красою.
— А в якому руслі нині рухається сучасна джазова культура в Україні?
Борис: — Український джаз рухається у загальноєвропейському напрямку. Сьогодні джазова культура в Європі є полікультурною. Вона бере початок з абсолютно різних культур: африканської, азійської, місцевої європейської… Я вважаю, що поєднання етнічної культури і фольклору у джазовій обробці тепер заполонило розвиток цього музичного напрямку в усіх країнах Європи.
Марина: — Я вважаю, що сучасна джазова культура рухається тільки у напрямку розвитку. Також хочу додати до слів Бориса, що як і колись, так і тепер центром культури є Франція, а саме Париж. Тобто коли слухаєш платівки, які там видають, коли дивишся музичні канали, які транслюють із Франції, то бачиш дуже багато цікавої музики. І справді, нині центр якихось музичних експериментів перенісся з Америки до Європи, зокрема до Франції. Сьогодні в Україні джаз поєднують із, здавалося б, непоєднуваними речами. Наприклад, українська мова й арабські мотиви чи навпаки. На мій погляд, у нинішній час тотальної глобалізації і полікультурності це є нормально. Пам`ятаю, колись ми виступали у Києві на фестивалі “Єдність”, і люди, які нас слухали, казали: “Навіщо їх запросили на фестиваль? Адже як можна джаз виконувати українською мовою?!” Тепер вони вже такого не кажуть (сміється — П.П.). Хоча тепер ми додали до своїх пісень ще багато елементів іншої музики: іранської, арабської, єврейської, азербайджанської, української; дотримуємось рокових, академічних і джазових традицій… Мені здається, що в наш час так треба.
— Тобто можна сказати, що джаз має життя в Україні?
Марина: — Так. До речі, він стає все популярнішим. Навіть не знаю, добре це чи ні. Річ у тому, що це музика невеликого кола людей. Але те коло поступово розширюється, і це приємно.
— Скільки коштує ваш виступ?
Марина: — Усе залежить від обставин. Ми не маємо конкретної ціни. Іноді можемо виступати й безкоштовно. А в Америці, до прикладу, на кожного з нас давали по 1000 доларів. Усе залежить від ситуацій.
— І як вас сприймали в Америці?
Марина: — В Америці ми були на фестивалі “Сіті Стейджес”, що відбувався у Бірмінгемі, штат Алабама. Це був дуже класний фестиваль, який тривав три дні на дев`ятьох сценах. Ми виступали на єдиній сцені з дахом, яка розташовувалася в костелі. Усе було дуже добре. Мені сподобалося. Принаймні глядачі аплодували стоячи (сміється — П.П.).
— Чи важко в Україні видавати і продавати джазові альбоми?
Марина: — Продавати не важко. Наші альбоми продають у багатьох крамницях. Щоправда, найкраще — через Інтернет. Попиту на джаз сьогодні набагато більше, ніж колись. Як же видавати альбоми в Україні, ви, напевно, і самі знаєте…
— Про що ви зараз думаєте?
Марина: — Думаємо над тим, щоб випустити новий альбом. Він має бути цікавим, але усіх таємниць я поки що не хочу розкривати. Сподіваюся, до кінця цього місяця ми впораємось із цим завданням і, мабуть, у вересні приїдемо до вас з презентацією альбому. Усе повинно бути добре (сміється — П.П.).
Павло ПАЛАМАРЧУК, “Україна і час”