Фанфари і біль перемоги, або За що боролися у 1941-1945 роках українці

Василь КУТЯНИН, „Новий Погляд”

|

Для мене день 9 травня з дитинства був святом, близьким і рідним. Інакше не могло і бути у сім’ї фронтовика, для якого війна почалася взимку 1939 року у Фінляндії і закінчилася 2 вересня 1945-го в Китаї.

Якого юнака у 50-х – 70-х роках не захоплювали велелюдні паради, звуки військових оркестрів та однострої, що сяяли веселкою бойових нагород?! Ось тільки прикро було, що батько щораз неохочіше на них ходив і ніколи не одягав орденів та медалей – лише колодочки.

Служив батько розвідником в артилерійському дивізіоні, але про війну балакати не любив. Зрідка згадував, як доводилося йому утікати 1941 року від “Месершмідта”, коли він повертався зі спостережного пункту під Києвом, стрибати у провалля під час розвідки боєм, пробиратися мінними полями і знищувати снайперів у Берліні пострілом із трофейних “фаустів”. І тільки наприкінці 70-х я дізнався від нього, що йому ніяково, коли груди декого з наших знайомих, хто недовго воював, а то й не дійшов до фронту, потрапивши під бомбардування, прикрашені військовими відзнаками, мов церковні іконостаси.

Що ж, бувалі в боях солдати знають ціну життя і смерті, зради і відданості, ціну страху і подвигу. Вони мають право судити про них, виходячи з особистого досвіду, бо це в них стріляли, їх зраджували, мордували в концтаборах… А нам, нащадкам, пора з холодною головою з’ясувати не те, хто кого героїчніше бив, а те, чим була для нашого народу минула війна та що і чому відбувалося у ті страшні воєнні роки. Саме цю проблему порушив напередодні Дня перемоги телеканал “Інтер”, на якому демонструють фільм “Війна і мир”. У стрічці наведено багато цікавих документів і свідчень очевидців – людей, які жили на окупованих територіях України, Росії та Білорусії.

Проте незрозуміло, чому зрадники, поліцаї та інші негативні персонажі розмовляють у ній винятково українською мовою на тлі жінки зі Смоленська, яка розповідає, що її мама, потерпаючи від голоду, відмовилася прати німцю білизну. Чому наголошують, що в місцевих управах, в поліції сиділи тільки фольксдойчі і “дядьки у вишиванках, яких не обманеш”? А хіба з окупантами співпрацювали лише українці? У маминому селі Коржова Уманського району Черкаської області, наприклад, поліцією керував на початку війни росіянин.

У сенсі історичних оцінок від фільму, чесно кажучи, тхне цвіллю сталінських міфів. Бо якщо “хохли” були поголовно фашистськими посіпаками і зрадниками, то звідки взялося серед них 2069 Героїв Радянського Союзу і 29 двічі Героїв – ледь не чверть усіх бійців, удостоєних цього звання?! Комусь ще й досі кортить принижувати український народ на догоду російським шовіністам.

Насправді ж колабораціонізм у роки війни мав серйозні політичні й соціально-економічні причини. Згадаймо, що за вісім років до неї сталінські опричники приборкували Україну голодомором, а арешти неугодних більшовицькому режимові людей тривали безперервно. Чому ж тут дивуватися, що мобілізовані в Червону армію українці дизертирували при кожній її невдачі на фронті, а дехто з них загорівся нехристиянським бажанням помститися кривдникам? На кінець 1941 року в полоні опинилося близько 3,8 мільйона червоноармійців! І не лише наших земляків. З тієї ж причини у квітні 1943 року воювали проти білоруських партизанів 25 тисяч донських і кубанських козаків. Про Російську визвольну армію генерала Власова годі й говорити!

І так було доти, доки люди не переконалися, що і німецький фашизм загрожує їм голодною смертю. Явище колабораціонізму в СССР у 1941-1945 роках фактично було продовженням громадянської війни, яку з 1917 року вела проти свого ж народу комуністична партія. Громадянської війни, бацили якої у вигляді найчорніших ярликів послідовники комуно-шовіністичної ідеології сіють в українському суспільстві й сьогодні.


Українці у роки Другої світової війни захищали не якусь абстрактну Вітчизну з узурпованою більшовиками владою, а свою рідну землю, свій дім, свою родину. Захищали як знали, як могли, як розуміли свою місію у смертельному герці двох однаково злочинних режимів. Хтось робив це в Червоній армії, хтось – у вермахті, а найсвідоміші боролися на своєму боці – в УПА. В результаті 1945 року ми позбулися одного окупанта, а 1991 року – іншого. І тепер у нас одна на всіх багатостраждальна Батьківщина – демократична Українська держава, якої нікому не дозволено паплюжити.

Коментарі

  1. Мы ценим ваше время и делим с вами общие цели. Ваши продажи для нас главный приоритет.
    заказать продвижение сайта в соц сетях логин скайпа SEO2000

    оращайтесь договримся есть примеры работ логин скайпа SEO2000

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...