Осиротілий Андрій Костецький виховує семеро сестер та братів. Щоб зберегти цю осиротілу родину і не “розкидати” по різних інтернатах, мер Мостиськ Ігор Чопко пішов на безпрецедентний крок – влада взяла дітей під свою опіку.
34-річна Оксана Костецька померла від відкритої форми туберкульозу торік у квітні, залишивши на чоловіка восьмеро дітей: 14-річного Андрія, 13-річну Ольгу, 11-річну Марту, 10-річну Христину, 8-річну Наталю, 7-річного Василька, 6-річну Оксану і однорічного Михайлика. Їх овдовілий батько, на жаль, знайшов розраду в чарці, і часом „спускав” усю дитячу пенсію, роздаючи продукти своїм “напарникам”, які виділяла місцева влада для малят. Може, тому він “протягнув” не довго – помер через десять місяців після своєї дружини. А через кілька днів після його смерті старші діти принесли мерові Мостиськ Ігорю Чопко написане ще нетвердим дитячим почерком наївну заяву, у якій вмовляли не розсилати їх по інтернатах. “Як же ви самі, як вам жити?!”, – розгубився той. “Тепер я буду главою сімейства! Проживемо, протримаємося! До того ж, з нами живе й мама батька – баба Олена. Нехай вона і дуже старенька, але все-таки …”, – твердо заявив тоді старший Андрій. “Хлопці, ми вас самих не залишимо і не розлучимо, допоможемо всім миром!”, – завірив глава міськради.
Маленький кам`яний будиночок родини Костецьких розташований практично на самій околиці міста. Це навіть не останній будинок “глухої” сільської вулиці, а віддалений самотній хутір – до сусідів метрів 400, а, може, й більше. На дерев`яному паркані сушаться дитячі речі, невеликий внутрішній дворик явно хтось старанно замітав, у куті – гора заготовлених і частково розпиляних дров, праворуч від будинку – зо два десятки квітучих дерев у саду, ліворуч – величезна, добре скопана ділянка городу. Через двері господарської прибудови трохи роздратовано мичить корова. Дитячих голосів чомусь не чути.
– Не може бути, що, нікого немає? – дивується мер, який приїхав з нами, залишивши заради цього візиту всі свої численні господарські справи. – Наймолодших – Оксанку і Михайлика ми відправили на обстеження в Чорнобильську лікарню до Львова. Нехай пройдуть профілактичний курс і поприймають вітамінів. А ось де інші?
Ігор Чопко починає телефонувати, пояснюючи нам: “Ось, купили ми старшому Андрію мобільний телефон, щоб мати з сім’єю постійний зв`язок. Але підліток ставиться до неї дуже дбайливо і коли виходить на вулицю, про всяк випадок, не бере її з собою”. Так вийшло і цього разу – трубку ніхто не брав. Через хвилину помічаємо, що двері в будинку відчинені. Заходимо всередину і відразу потрапляємо в маленьку кухню, на якій щось готувала 80- річна бабуся Олена.
– Бабусю, а діти – де?
Старша жінка кілька секунд підсліпувато дивиться на неочікуваних гостей, але впізнавши міського голову, привітно усміхнулась.
– Троє середніх вже поїхали до школи-інтернату у Хирові, а троє старших побігли до лісу. Може, зароблять пару копійок, допоможуть комусь на заготівлі дров…
Крім кухні, у будинку виявилися ще дві маленькі кімнатки, заставлені дерев`яними ліжками, між ними тулиться невеликий, збитий із дощок столик і візок маленького Михайлика. Залишається тільки дивуватися, як на такій площі розміщається уся дітвора разом із бабусею! А що ж тут діялося, коли були живі мама і тато!? На зафарбованій синьою фарбою стіні висять ікони, вирізані з якогось журналу, на вікні – нахилений під 45 градусів карніз із старими і вигорілими від сонця шторами. Єдина “гідна” річ – невеликий кольоровий імпортний телевізор. «Це ще мама-Оксана з “дитячих” грошей купила, потішила своїх діточок», – важко зітхнувши, пояснює нам бабуся. Ні іграшок, ні ляльок, ні книг. Ось таке нинішнє реальне “щасливе” дитинство…
Але раптом в “передбаннику” лунає шум, і в хату вривається Андрій у супроводі своїх симпатичних сестер Ольги і Христини. Виявляється, вони здалеку побачили машину, що в`їхала до них у двір і прибігли назад. Голова сімейства з порогу, трохи шепелявлячи, бадьоро доповідає “вуйку” Ігорю (так дітвора з пошаною називає мера) про останні серйозні події в родині:
– Наша корова народила два дні назад телятко. Пологи приймали самі разом із бабусею. А як назвати, ще не придумали! Завезли у двір дрова, сусід допоміг їх порубати. Так ще самі набрали багато хвойних суків, вони добре горять.
Ігор Михайлович, вибачившись, відводить його убік і кілька хвилин радить, що ще потрібно зробити, на його думку, по-господарці, і лише після цього відпускає поговорити з кореспондентом.
– Андрію, напевно, важко у твоєму віці взяти на себе таку відповідальність за молодших братів і сестер?
– Важко, але малечу годувати треба, я ж найстарший. Хто ще замість мене все по господарству зробить?! – зовсім по-дорослому авторитетно відповідає Андрій. – А наша бабуся зовсім старенька. Намагається щось зробити, так не завжди сил їй вистачає. Встаю о шостій ранку, надою корову і козу, виведу їх на пасовище разом із курми і гусаками. Потім дров для печі нарубаю, щоб усім сніданок приготувати. І вже після цього в школу біжу, а ввечері, зробивши уроки, допізна знову господарством займаюся. Разом із дівчатами город скопали, посадили картоплю – нам без неї ніяк не можна, буряк, цибулю. Хоч вуйко Ігор привозить нам одяг, взуття, макарони, олію, масло, цукор, ковбасу і м`ясо, цукерки, але без свого господарства ніяк не обійтися! Зараз у нас вже з`явилася ще одна опікунка – татова сестра Галя, вона на нашу пенсію теж купує нам продукти, дає кишенькові гроші, приїжджає кілька разів на тиждень із Турківського району, де вона живе, аби випрати, їсти наварити, прибрати. Але ми теж намагаємося щось самі зробити: збираємо і здаємо металобрухт, порожні пляшки, допомагаємо сусідам копати городи, заготовляти дрова…
– Мабуть, від такої важкої роботи, зізнайся, на уроках у школі за партою тихенько куняєш?
– Ні, на уроках не сплю! Запитайте хоч у вуйка Ігоря – вчуся нормально. Жаль тільки, що до останнього класу не довчуся, адже мені молодших піднімати треба! Думаю, після дев`ятого класу піти в ПТУ, на водія. Тоді, звичайно, буде легше!
– Ми теж усім, чим можемо, допомагаємо по господарству! – вклинюються у нашу солідну чоловічу розмову дівчата, трохи ображені тим, що вся увага на Андрія – Варимо і смажемо картоплю, перемо, двір і будинок прибираємо, посуд миємо, пасемо корову, город допомагаємо копати, в саду працювати. Тітка Галя навчила нас борщ і суп варити, пекти пляцки. Живемо не багато, ну і що з того, що ляльок немає! Однаково не було б часу ними бавитися! А ті іграшки, які були, віддали маленьким Оксанці та Михайлику, коли вони поїхали до Львова у лікарню трохи підлікуватися. А книги ми по черзі з бібліотеки приносимо й читаємо молодшим. Вчимося теж нормально, мріємо все-таки закінчити по 12 класів, а потім, якщо вийде, здобути гарну освіту – дуже нам подобається математика, географія, українська й зарубіжна література…
– Діти, як вам у голову прийшла ідея звернутися у міськраду з заявою, щоби вас залишили всіх разом?
– Після смерті тата хтось із дорослих сказав нам: “Ну, все, тепер вас порозкидають по світу, розподілять як сиріт по різних інтернатах і ви один одного більше ніколи не побачите!”. Ми тоді страшно перелякалися і проплакали разом півдня. Потім запитали у знайомих дорослих: “Хто може скасувати для нас ці самі інтернати?”. Нам відповіли: “Тільки в міськраді! Але туди треба звернутися із заявою”. Тоді ми всі разом сіли за стіл і написали заяву, як вміли. Потім віднесли її вуйкові Ігорю.
– Тата й маму пам’ятаєте?
У дівчат заблищали очі, вони відвернулися, а Андрій зціпив зуби. – Пам`ятаємо і будемо пам`ятати! Ми їх любили і будемо любити! На Святого Миколая і Різдво ми не ставили ялинку, були в траурі, хоча для нас це таке велике свято! А на поминальні дні на Великдень ходили до батьків на цвинтар.
– Андрію, а яка в тебе найбільша радість?
– Коли всі мої брати і сестри збираються разом. Жаль, що це буває рідко: я вчуся у восьмому класі Мостиської школи, інші – у школі-інтернаті у Хирові і приїжджають додому на вихідні дні або на канікули…
Прощаючись із нами, бабуся Олена заплакала.
– Ви вже там подякуйте всім тим, хто допомагає нам! – попросила вона. – Без добрих людей дітлахи б пропали. А я вже занадто старенька, щоби самій їх витягнути…
– Після смерті матері Оксани, яку ховала за свої кошти міська влада, чоловік- вдівець міцно запив, і багатодітна родина потрапила в розряд так званих «соціально неблагополучних», – розповідає секретар Мостиського міськвиконкому Світлана Процишак. – Усі продукти, які ми привозили, з`їдали дружки їхнього батька, нічого не залишали дітям. Коли привозила продукти, мені доводилося тоді відкривати всі пачки з макаронами і вермішеллю, розривати пакети з цукром, розрізати на дрібні шматочки ковбасу, змушувати бабусю Олену при мені готувати дітям із привезеного м`яса борщ, щоб усе це не продали чи виміняли на горілку. Доходило до того, що мер Ігор Михайлович вечорами сам приїжджав до цієї сім’ї додому, і виганяв звідки пияків та бомжів, що розпивали горілку між ліжками, де спали маленькі діти…
– Коли діти осиротіли, мені телефонували з райадміністраціі і наполегливо рекомендували терміново передати дітей в інтернати. Виходячи з вікової категорії, розподілити їх по різних закладах, – згадує Ігор Чопко. – Та якщо їх розберуть по інтернатах України, швидше за все, вони більше ніколи не побачать одне одного?! Зруйнується цілісність великої української родини! Вони просто стануть чужими один одному! Всі діти розумні, здорові, даровиті, люблять вчитися, працьовиті, веселі, дружні, контактні! Приїхали ми до них, а дітвора тісно обступила нас і зі слізьми молить: “Ми в інтернат не хочемо, хочемо бути разом!”. Просили так, що наші жінки заплакали. Ось тоді і зважилися ми взяти їх під свою опіку. Допомагаємо, чим можемо: купили меблі, адже до цього діти спали на підлозі або саморобних ліжках, пральну машину, постіль, одяг, привозимо продукти, солодке (це ж діти). Дістали їм кілька путівок у табір в Одесу, але термін поїздки поки що відклали з певних причин.
Мостиська – місто невелике і звістка про осиротілих дітей досить швидко поширилася містом. До нас у міськраду почали приходити десятки людей, які хочуть передати їм гроші, речі. Місцеві підприємці почали відраховувати певні суми на утримання дітей, до речі, вони категорично не хочуть афішувати своїх прізвищ. Фірма “ВОК” має намір зробити відремонтувати будинок, хоче допомогти і Львівська залізниця. Дитячі садки обіцяли в складчину зібрати їм посуд. Опікункою дітей вирішила стати двоюрідна сестра, 26-річна Галина. Вона прекрасна жінка, яка не змогла залишитися осторонь від цього лиха. Незважаючи на те, що сама має двох дітей і живе у віддаленому Турківськом районі, Галина кілька разів на тиждень приїжджає в Мостиська – купує їм продукти, куховарить, прибирає.
Якось мені хтось зробив зауваження із докором: може, діточкам було б все ж таки краще в інтернатах і дитячих будинках? – каже Ігор Чопко. – Може, з одного боку, було б і так, але розлучити дітлахів буде не по-людськи, тим паче, ми допомагаємо їм всією громадою.
Сергій КАРНАУХОВ, „Новий Погляд”