Немає інвестицій – нема й економічного зростання

Розмовляла Ірина СМЕРТИГА, „Новий Погляд”

|

Ігор Бураковський про чинники, які можуть забезпечити швидке зростання економіки, роль уряду в економіці та індекс інфляції для бідних.

Заяви українських чиновників часто відгонять популізмом. Особливо полюбляють вони тему економіки. Кожен новий уряд намагається записати в свій актив будь-які, навіть мінімальні, позитивні зрушення в українській економіці, роздуваючи їх до масштабів економічного дива. Зростає ВВП – відразу урядовці рапортують про те, як вони ефективно працюють. І при цьому байдуже, що працюють вони без року тиждень, а крім урядового втручання на економіку країни впливає набагато більше чинників, починаючи від платоспроможності українців і закінчуючи ситуацією на зовнішніх ринках. Про те, що в чиновницьких заявах правда, а що вигадки, „Погляд” розпитав у директора Інституту економічних досліджень та політичних консультацій доктора економічних наук Ігоря Бураковського.

– Чинний прем’єр любить нахвалятися тим, що прискорення темпів зростання економіки – це заслуга виключно його уряду. Наскільки це твердження є справедливим і які причини зростання економіки, яке ми спостерігали торік і спостерігаємо цьогоріч?

– Тут варто мати на увазі, що вихідною базою, з якою порівнюють динаміку 2006 року, є низькі темпи економічного зростання 2005 року. Хоча це не основне пояснення. На перше місце я б поставив те, що 2006 року відбулося певне прискорення інвестиційної діяльності. Це було пов’язано як з необхідністю вкладати гроші в енергозбереження з боку великих підприємств, так і з тим, що далі розвиватися на обладнанні, яке є морально і фізично застарілим, дуже важко, і країна вже дуже багато років потребує модернізації виробничих потужностей.

Другий чинник – це зростання споживання домогосподарств. Зрозуміло, що збільшення доходів населення є стимулом для розвитку певних галузей економіки. Можемо подивитися, наприклад, як зростав імпорт та виробництво автомобілів торік. Це свідчить про те, що попит не тільки зростає, але й при цьому змінюється його структура, і українці крім базових потреб усе більше задовольняють потреби, які є характерними для людей з вищим рівнем доходів.

Крім того, були і зберігаються певні позитивні тенденції на світовому ринку, особливо на тих ринках, де присутня Україна – ринок металів, ринок хімічної продукції.

Не варто також забувати про те, що українська економіка виявилася стійкою і дуже позитивно, на мій погляд, відреагувала на газовий шок, спричинений підвищенням цін Росією 2006 року. Наскільки надалі ми з такими шоками зможемо справлятися – це питання, але у всякому разі 2006 року цей шок минув практично непомітним для української економіки загалом (хоча в певних підприємств, напевно, були проблеми).

Якщо говорити про ситуацію, що склалася у перші три місяці цього року, то, очевидно, що економічний розвиток пов’язаний з високою динамікою розвитку зокрема будівництва, у яке вкладають нині великі кошти. Ми можемо говорити про те, що українська економіка нині розвивається як ринкова економічна система – там, де є попит, там починаються інвестиції. Ці галузі є більш динамічними і в цьому сенсі можемо говорити про певний рівень зрілості української економічної системи.

– У чому тут заслуга уряду?

– В основі будь-якого економічного зростання завжди лежить певна комбінація кількох чинників, які є в усіх економіках. Мова йде про зовнішньоекономічну коньюнктуру, про тенденції, які були започатковані в минулі періоди, і сьогодні розвиваються або навпаки припиняються в силу тих чи інших причин. Ну, і звичайно, діяльність безпосередньо уряду. Якщо говорити про діяльність уряду, то, на мій погляд, було прийнято більш-менш реалістичний бюджет, і ми можемо говорити про те, що уряд правильно зрозумів необхідність маневрування бюджетними коштами, збільшивши витрати, пов’язані з підтримкою економічної активності, і опираючись підвищенню мінімальних зарплат, хоча це питання згодом було вирішене на політичному рівні.

Я думаю, що уряд намагався адміністративно не втручатися в економіку за невеликими винятками. Єдині приклади такого втручання – це питання, пов’язані з обмеженнями на експорт зерна, пошук шляхів впливу на цінову ситуацію на ринку нафтопродуктів і спроби пригальмувати зростання тарифів на житлово-комунальні послуги.

На мою думку, в цьому випадку уряд більш-менш раціональною бюджетною політикою подавав сигнали економіці, і в цьому сенсі ми можемо говорити, що є і певна заслуга такого уряду в тому економічному зростанні, яке ми маємо сьогодні. Але ми повинні також чітко розуміти, що є нашою відправною точкою в такому аналізі – чи ми оцінюємо те, що зроблено і як воно було зроблено, чи ми оцінюємо те, що потенційно мало би бути зроблено, враховуючи ті нашарування проблем, які уряд успадкував від минулих періодів. Це питання дуже чутливе, все залежить від точки зору і від початкової точки відліку, з якою ми порівнюємо діяльність або бездіяльність уряду.

– Чи збережуться тенденції порівняно швидкого зростання економіки, яке розпочалося з другої половини минулого року і продовжилися на початку цього року, і надалі, щонайменше до кінця цього року? Віце-прем’єр Микола Азаров заявив не так давно, що українська економіка має потенціал росту 10-12% річно. Наскільки реальною є така оцінка?

– За великим рахунком – це реальні темпи економічного зростання. Інше питання, скільки часу економіка може зростати так швидко – рік, два, три чи декілька років поспіль. Це вже залежить від того, наскільки швидко і стабільно ми можемо розвиватись. Що стосується можливостей безпосереднього виходу на траєкторію такого високого економічного зростання, то так, існують потенційні можливості цього, але при цьому має бути здійснена велика кількість структурних та інституційних реформ. Тому що на тій основі, яку ми маємо на сьогодні, виходити на такі високі темпи зростання і зробити їх стабільними – дуже складно.

А що стосується рецептів – вони зрозумілі. Це підвищення інвестиційної активності, тому що немає інвестицій – нема економічного зростання. Це створення умов для інновацій, оскільки без цього важко виходити на нові ринки, обходити своїх конкурентів. Це масштабне залучення іноземного капіталу, бо кошти, які сьогодні потрібні економіці України, в короткотерміновому періоді не можна залучити через вітчизняну банківську систему. І протягом цих періодів – адекватна оцінка зовнішніх шоків, ситуації, яка складається за межами України, і грамотна реакція на ці шоки з боку національної політики. Україна сьогодні все більше інтегрується в світову економіку, і вироблення економічної політики має будуватись на чіткому усвідомленні тих тенденцій, які відбуваються у світовому господарстві.

– Нещодавно міністр праці і соціальної політики Михайло Папієв заявив, що зарплату в країні потрібно піднімати в рази, а не на кілька відсотків, оскільки кращі кадри залишають країну в пошуках більших заробітків і нам загрожує дефіцит трудових кадрів. З іншого боку, існують думки економістів, що українські працівники співвідносно продуктивності їх праці є переоцінені. На вашу думку, яке твердження є справедливіше і які чинники могли б стимулювати підвищення заробітків українських громадян?

– Тут питання складне, і на нього немає однозначної відповіді. Якщо говорити про проблеми, пов’язані з робочою силою, то є Ліссабонська стратегія підвищення конкурентоспроможності ЄС і аналогічний документ у США – Американська ініціатива конкурентоспроможності. Там фактично повторюються всі ті речі про ринок праці, які ми маємо на сьогодні – брак квалфівкованих працівників (починаючи від кваліфікованих робітників і закінчуючи інженерами, технологами тощо), проблеми, пов’язані з міжнародною міграцією тощо. Іншими словами, ми виходимо на рівень таких вічних проблем, які кожна країна намагається розв’язати по-своєму.

Що стосується рівня зарплати. Регулювати її адміністративно практично неможливо, бо в результаті на приватному ринку праці лише попит і пропозиція визначають ціну праці. Не треба забувати про те, що сьогодні в Україні існує значний рівень диференціації в оплаті праці. Скажімо, люди, які працюють в банківській сфері чи на фінансовому ринку, мають доволі високі зарплати. Причому, якщо говорити про людей, що займають управлінські посади, то я б ризикнув сказав, що їх зарплати можуть бути співставні з зарплатами наших східноєвропейських сусідів.

Що стосується проблеми міграції, з нею стикаються всі країни. В Україні має бути продумана як еміграційна, так й імміграційна політика. Тому що з одного боку, для нас проблема міграції робочої сили. Це дійсно зменшення пулу спеціалістів, а з іншого боку, не потрібно забувати про дуже швидке старіння населення України. Якщо ми починали свій економічні реформи з 52 млн населення, то сьогодні ми маємо менше 47 млн населення.

Треба також пам’ятати про те, що на багатьох підприємствах існує все ж таки надлишок робочої сили. Тому попереду велика, на мій погляд, реструктуризація підприємств, коли буде вивільнятися робоча сила з тих підприємств, які були приватизовані під інвестиційні зобов’язання, коли такими зобов’язаннями передбачали зберегти зайнятість, хоча, будемо відвертими, не завжди ця зайнятість є економічно доцільною.

Що стосується питань, пов’язаних із продуктивністю праці, то все залежить від сектору і від якості менеджменту. Ми не повинні забувати про те, що сьогодні українська робоча сила формально є дешевою, але якщо брати до уваги всі нарахування на фонд оплати праці, то в цьому плані для працедавців вона є певною мірою дорогою. І до того ж не треба забувати, що зараз у світі йде порівняння – де робоча сила дорожча, де дешевша. Недавно українська компанія – виробник одягу VD One – заявила про те, що вони вже міркують над перенесенням своїх виробництв у країни з дешевшою робочою силою. Отже це питання є дуже складним, і його потрібно аналізувати в дуже конкретному вимірі.

Але при цьому ми не повинні забувати, що в світі соціальне забезпечення – це не тільки зарплата, а й також можливості отримання адекватних видів страхування – життя, на випадок безробіття тощо. Це також впливає на рівень життєвих стандартів, і рівень привабливості країни або, скажімо, місцевості для національних виробників і для тих, хто приїхав сюди з-за кордону.

– Побутує думка, що макроіндикатори, такі як, наприклад, ВВП чи індекси цін, потрібні лише для вузького кола фахівців-економістів. На вашу думку, чи мають ці показники практичне значення для бізнесу і пересічних громадян?

– Я одразу хочу сказати, що справді останнім часом дискусія доходить до крайнощів – геть, так би мовити, ВВП, тому що він ні про що не говорить. Але треба розуміти, що економіку потрібно оцінювати з різних вимірів – на рівні окремого домогосподарства, на рівні міста, регіональних об’єднань, галузі, секторів економіки тощо. Єдине виправдання може бути в тому, що статистика ВВП методологічно може бути невірною, і в цьому сенсі може формуватися таке уявлення, що життя іде за своїми законами, а економічні індикатори і статистика – розвиваються самі по собі.

Якщо йдеться про ВВП, то це такий узагальнений показник розвитку країни. До нього в багатьох країнах прив’язують й різні інші показники. Наприклад, якщо країна витрачає на науку більше 3% свого ВВП – то це є надзвичайно високим показником. До ВВП прив’язують й інші показники – наприклад, розмір дефіциту бюджету. Бюджет – це фактично те, що забезпечує фіскальне здоров’я країни, від якого залежимо ми всі.

Що стосується динаміки цін – то це багато в чому показник для бізнесу. Тому що ясно, якщо ціни різко зростають в якомусь сегменті – бізнес відразу починає аналізувати, в чому тут проблема. Якщо це суто інфляційне зростання, то це одна ситуація, але якщо ринок ненасичений, зростає попит, то очевидно, треба виходити на цей ринок – там є додаткові бізнес-можливості, якими треба скористатися. Ну, і крім того, я знаю, що, скажімо, в великих компаніях є відділи, які слідкують за макроекономічними тенденціями і відповідно намагаються коригувати зарплату на своїх підприємствах.

Потрібно пам’ятати про те, що макропоказники – це узагальнені показники. Для того, щоб зрозуміти детальнішу картину, наприклад, щодо добробуту, то потрібно дивитися на розподіл доходів – хто отримує більше, хто менше, хто перебуває за межею бідності.

Зрозуміло, що частково недовіра до макропоказників зумовлена тим, що в Україні існує значний сектор тіньової економіки. Але статистики все ж таки намагаються якось цю тіньову складову економіки порахувати, щоб отримати адекватнішу картину. Якщо говорити коротко, то ВВП і динаміка цін потрібні, тому що це інструменти для прийняття економічних рішень і проведення економічної політики.

– У цьому контексті ще одне питання – наскільки адекватно макропоказники, які розрахував Держкомстат, відображають реальний стан справ в економіці? Чи не виникає ситуація, коли індикатори є своєрідним кривим дзеркалом? Зокрема це стосується рівня інфляції, оскільки почастішали нарікання на кшталт – ціни швидко ростуть, а Держкомстат цього не помічає.

– На моє переконання, сьогодні між споживчим кошиком, за яким розраховують індекс інфляції, і реальною структурою споживання є велика різниця. Тому індекси коливання цін на житлово-комунальні послуги, на бензин практично не торкаються тих показників, які дає Держкомстат. Тому зараз треба удосконалювати наш показник інфляції, щоб привести його структуру у відповідність до структури реального споживання. При цьому не слід забувати, що є певні міжнародні вимоги до цього показника, щоб рівні інфляції були більш-менш порівнювані. Щоб ми приблизно розуміли, де ми перебуваємо, порівняно з іншими країнами. І не слід забувати про те, що в багатьох країнах розраховують різні види інфляції офіційно. Індекс інфляції в Україні – це індекс інфляції для бідних. Він не відображає широке коло споживчих товарів, яке торкається людей з вищими доходами.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...