Легендарний український поет-пісняр Андрій Демиденко у неділю, 29 квітня, відзначав у Львівській опері свій ювілей – 30-річчя творчої діяльності.
Привітати ювіляра зібрався повний зал театру, а зі сцени протягом кількох годин лунали пісні на його слова у виконанні Дмитра Гнатюка, Іво Бобула, Лілії Сандулеси, Івана Поповича, Павла Мрежука, гурту «Дзвони» та зовсім юної Наталії Шинкаренко. Не обійшлося й без прем’єри – на концерті Іво Бобул вперше заспівав пісню «Любов крізь літа». Подібний вечір вже відбувся у Києві, на черзі – Дніпропетровськ, Донецьк, Ужгород та Тернопіль. Про свою творчість розповів Андрій Демиденко в інтерв’ю «Погляду».
Пане Андрію, як розпочався ваш шлях у світ віршів? Чи думали ви колись, що зароблятимете на життя поезією?
У дитинстві я мріяв стати художником і найкраще у школі малював. Але все різко змінилося у сьомому класі. Якось на уроці я показую учителеві свій малюнок, а він як вхопить альбом та одразу до вчительської кімнати. Через деякий час туди викликали мене й почали сварити. Потім батько ходив у сільську раду, райком партії. А річ у тому, що я намалював лисого дядечка з борідкою та краваткою в горошок, а внизу підписав «Володимир Ілліч Ленін». Скандал був великий, бо Леніна можуть малювати лише генії, а мої батьки були дітьми куркулів. На знак протесту, я облишив малювання і почав писати вірші. Перший вірш надрукував у районній газеті, а потім вже і обласній «Київській правді». Коли мені виповнилося сімнадцять років у журналі «Дніпро» вийшли мої поезії, тоді ж відомий композитор Микола Демлюга написав на мій вірш пісню під назвою «Обеліск». А з того, що я почав заробляти своєю творчістю, безмежно щасливий. Адже займатися улюбленою справою та ще й мати з цього кусок хліба – це велика удача. Сьогодні можа на пальцях порахувати людей, які живуть лише зі своєї творчості.
А чи вдалося вам порахувати кількість написаних пісень? Знаєте їх напам’ять?
У моєму творчому доробку близько 750 пісень. Напам’ять знаю усі, лише назви деякі призабув. Можу іноді лише перший рядок прочитати, щоб пригадати повністю вірш.
Маєте феноменальну пам’ять?
Ні, не маю, запам’ятовую вірші через часте їх повторення. Пісні мої виконують у понад сорока країнах світу, вони звучать всюди, де живуть українці. Практично не було жодної пісні, яка б зникла безслідно. Одні стали народними, інші просто добре знають люди. На мої вірші писали музику Станіслав Людкевич, А. Кос-Анатольський, Мирослав Скорик, Костянтин Данькевич, Євген Станкович, із молодших – це Ігор Поклад, Геннадій Татарченко, Олександр Морозов, Ігор Шамо, Володимир Мигуля, Євген Дога, Ігор Лученок, а також багато зарубіжних композиторів. Моя творчість – це ціла музична епоха, яка увібрала в себе як молодих, так і літніх авторів. Коли я був молодий, то мені дорікали: «Навіщо пишеш із молодими, адже вони не вміють скласти мелодію». Я відповідав: «Зате вони добре чують час». А коли молоді жартували, навіщо пишеш із крикунами, які не знають, у якому часі живуть, то казав: «Хлопці, зате яку мелодію вони можуть створити!» Я намагався вибрати найкраще і від старших, і від молодих композиторів. Пісні мають спонукати до роздумів, до окрилення душі давати поживу для розуму, сприяти відновленню інтелектуальних клітин, бо при сьогоднішньому насиченому брудом теле- та радіоефірі клітини мозку лише відмирають.
До речі, як ви ставитеся до сучасних поетів?
Прекрасно, якщо в молодих людей є не тільки бажання щось сказати, але й вони мають що сказати. І коли сказане може запліднити людське серце – то це можна лише привітати. Якщо ж це лише матюки та дифірамби брутальності і на цьому намагаються створити свою особистість, то це лише лжетворчість, яка ніколи нічого не матиме спільного із тим, що є визначальним для поезії та мистецтва. А це намагання зробити людину світлішою, добрішою, дарувати їй хоч частинку того, що не вмирає. Серед сучасних гуртів мені найбільше імпонують «ВВ», «Мертвий півень», «Кому вниз». Нещодавно у Києві з’явилася група «Місячне колесо», в їхніх піснях є щось традиційне і водночас те, що кличе у завтра.
Я не є прихильником того, щоб групи, які спрямовані на роботу горлом та на заполонення аудиторії ритмом, співали мої твори, бо для цього треба якусь близькість до аудиторії, інтелектуальність. Тому я дуже обережно ставлюся до таких виконавців.
– Поети, зазвичай, залишаються поза сценою, а чи любите ви виступати?
– Я не тільки поет, а часто виступаю у ролі сценариста чи режисера фестивалів, ведучого. Добре вмію читати поезію, зрідка співаю.
– З ким із співаків ви зараз співпрацюєте?
– Працюю з багатьма – з Іво Бобулом, Таїсією Повалій, Світланою та Віталієм Білоножками, Ніною Матвієнко, Іваном Поповичем, Павлом Мрежуком, Павлом Зібровим, зараз із Оксаною Білозір готуємо нові твори, з Віталієм Козловським щось будемо робити. Планів ще багато.
Розмовляла Марія СКИРА, „Новий Погляд”