Доля ветерана

Інна ГОНЧАРУК, “Україна і час”

|

Для львів`янина Василя Женьчура війна закінчилася 13 травня 1945 року.

З кожним роком стає усе менше тих, хто, ризикуючи власним життям, виборював перемогу над німецько-фашистськими окупантами. Шістдесят два роки тому наші солдати визволили Батьківщину. Там, де велися запеклі бої, і досі знаходять останки загиблих під час Другої світової.

Учасники бойових дій, яких сьогодні залишилося дуже мало, згадують ті події з вражаючою точністю та яскравістю. Адже коли кожен день може стати останнім, він назавжди закарбовується у пам`яті.

Перше поранення

Вісімдесятитрирічний львів`янин Василь Женьчур охоче погодився пригадати свої молоді роки. Після 9 класу війна перетворила юнака на справжнього чоловіка. Дідусь люб`язно запрошує до своєї невеличкої однокімнатної квартири, що на Сихові.

“Народився я у селі Цетруля Яворівського району, що на Львівщині, — розповідає Василь Федорович. — Мав старшого брата Степана та сестру Ольгу. Батьки тримали чимале господарство, тож не бідували. Коли підріс, пішов учитися у десятилітку до Яворова. Жив там у бурсі (так раніше називали гуртожитки — І.Г.). Я саме закінчив дев`ятий клас, коли мене забрали на фронт”.

9 жовтня 1944 року, у дні воєнного дебюту, у польському місті Сянок юнак отримав важке поранення правих ноги та руки. Після госпіталю Василь Федорович потрапив у рідну піхоту, де його призначили командиром відділу, а пізніше — зв`язковим батальйону. Наступали з Карпат на Чехію та Польщу. А 26 січня 1945 року визволяли концтабір в Освенцімі. Цей день назавжди закарбувався у пам`яті молодого солдата.

Стіни крематорію пашіли смертю

“Табір був загороджений чотирма рядами з дистанцією сто метрів, — пригадує ветеран. — Нам треба було йти через брами, де розташувалися німці, бо усі дроти були під напругою. Коли ми відбили ворога та ввійшли до табору, побачили купи волосся й одягу, навколо був такий лемент… З одного боку за ґратами тулилися діти, а з другого, за метрів п`ятдесят, — їхні матері. Усі кричали, благали визволити. Коли ми підірвали замки, невільники кинулися до нас — цілували, обнімали, дякували. У концтаборі було два крематорії, де німці спалювали живцем своїх заручників. До камер, кожна по сто квадратних метрів, людей заганяли, як у лазню — роздягали та обстригали волосся. Коли я зайшов до крематорію, сірий попіл від спалених учора людей був ще теплим. Залізні стіни та підлога пашіли смертю людей, яких тут убили у страшних муках”.

Далі піхота пішла у наступ на Краків, потім була Чехія. 30 квітня 1945-го форсували річку Одер і відбили ворога у Муравській Остраві. Після цього відразу пішли на Німеччину. Сили ворога слабнули, вони самі почали підривати свої гармати.

“Для мене війна закінчилася 13-го”

“Коли ми взяли 8 травня німецький Фрицштат, почали наступ на Донерштат, — продовжує Василь Федорович. — А о четвертій ранку 9 травня фашисти капітулювали. Тут ми почали один одного вітати. Та вранці приїхав наш командир і сказав: “Для усіх війна закінчилася, але не для нас. Ми маємо їхати на Прагу, бо там німці ріжуть чехів”. І ми через Судети пішли на Прагу. Шлях через гори був важким — довкола камінь, покручені дороги. На місце, за 70 км від Праги, ми прибули у ніч з 11 на 12 травня. Вперед пішли самоходки, гармати, танки. Раптом пролунала команда: “Не стріляти!” На поле бою під`їхали німецька машина з білим стягом та авто командира дивізії. Німецький генерал і наш генерал-майор Грінченко говорили про капітуляцію Німеччини. Тоді, 13 травня, я востаннє виліз з окопу”.

Замість корів — кіно

Після війни Василь Федорович ще три роки відслужив в армії у Чернівцях та Івано-Франківську. У 1947-му вступав до Львівського ветеринарного інституту. Та його не прийняли, бо не мав свідоцтва із семінарії, де провчився лише дев`ять років. Тоді юнак пішов на курси водіїв. Однак, проїздивши двісті кілометрів на “полуторці”, зрозумів, що це не його. Далі було навчання у кінотехнікумі, де отримав спеціальність кіномеханіка. Працював завідувачем клубу спочатку у Винниках, пізніше у Козельниках. Саме тут, у клубі, Василь Федорович зустрів свою кохану Євгенію, з якою невдовзі побрався.

У 1954 році молода сім`я Женьчурів відсвяткувала новосілля у щойно збудованій хаті. Біля оселі Василь Федорович на 23 сотках городу виростив сад.

Та у 1986-му Василя Женьчура повідомили про те, що їхній будинок через місяць знесуть, бо там заплановане спорудження Сихівського мосту. Натомість влада виділила три квартири у Сихівському масиві. Василь Федорович розділив житло між дітьми: трикімнатну квартиру переписав доньці, двокімнатну — синові, а сам з дружиною поселився в однокімнатній.

Три роки тому Василь Федорович пережив жахливу втрату — померла його жінка. Та він, у свої 83, аж ніяк не здається — сам собі готує, пере, підтримує порядок в оселі. Найбільше, що обурює дідуся, — це безлад в Україні. Державних мужів ветеран війни називає глатаями й бандюгами, які обманюють та обкрадають народ, за світле майбутнє і щасливу долю якого боролися солдати у роки війни.

На згадку про свої бойові подвиги Василь Федорович зберігає воєнні нагороди: два ордени “Слави” другого та третього ступенів, медаль “За відвагу”, орден “Вітчизняна війна” першого ступеня, медаль Жукова. Уже тепер, у роки незалежності, його удостоїли медалями “Захисник Вітчизни” та “За визволення України, орденом “За мужність”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...