За покликом душі

Роман ОНИШКЕВИЧ, „Новий Погляд”

|

Ода Андрію Івановичу Садовому до першої річниці його інавгурації.

У середу, 25 квітня, минув рік відтоді, як на престол града Лева зійшов Андрій Іванович Садовий. Зійшов не сам. Поруч із ним у стіни Ратуші прийшли нечувана працездатність, проникливе мислення, і безмежна широта співчутливої душі цієї великої Людини. Ну, щодо великої, я, може, трохи і загнався (про це своє вагоме слово вимовить пані Історія), однак непересічної і невгамовної – це вже точно.

Сьогодні ніхто достеменно не скаже, коли геніальна ідея порятунку древнього міста осінила світлу голову нинішнього торжественника. Про це не розповідають друзі дитинства Андрія Івановича. Про це, наче Штірліци, мовчать його шкільні вчителі і вихователі в дитячому садочку. Про це втаємничено мовчать і його соратники – колишні, теперішні і грядущі. Про це, зрештою, не говорить у своїх виборчих автобіографіях і сам добродій Садовий. Певно, із вродженої скромності.

Але, звісно, що невідання – породжує легенди. Що вдієте, Андрію Івановичу, коли жертовність задля громади, густо замішана на її (громади) любові, несе стяг слави далеко попереду Вас. Тому не можу гарантувати, що все написане нижче буде правдою, а не шляхетною фольклорною премудрістю, яку почерпнув скромний автор із бездонної криниці народної творчості. Бо хіба знаємо ми, тупоголові, хай навіть будучи ровесниками інформаційної цивілізації, чи справді 33 роки прогнив на печі Ілько з Мурома? А чи правда, що Кирило Кожум’яка з уродженої прикрості двічі відмовлявся від побиття Чуда-Юда аж поки цього легендарного подвигу у нього не виплакали маленькі діточки. Коли вже сталося так, що слава знайшла свого героя, він перестає належати собі. Він стає частиною історії свого народу, живучи у його, так би мовити, усній народній творчості.

Отож, керуючись наведеним вище, дозволю собі невеличкий екскурс у недалеке минуле. Ріс собі нормальний львівський хлопчина. Але нормальним він видавався лишень людям, які його оточували. Насправді була на ньому печать, що благословляла його на трудовий здвиг заради свого люду. Підростав хлопчина. Печать все більше нагадувала йому про його обраність, але не міг він до часу відкритися, аби не сполохати Велике Призначення. Аби вже тоді вражини-супостати не запримітили печаті, замість будь-якого факультету будь-якого найпрестижнішого університету світу пішов Андрій учитися у скромний технікум. „Усьому свій час”, – резонно міркував парубок, в умі доповняючи цю беззаперечну сентенцію ще однією глибинною максимою: „Поспішиш – людей насмішиш”. І мало хто знав, що часто лагідними львівськими вечорами тоді ще просто Андрій у самоті видряпувався на Високий Замок. І зовсім не з тією метою, з якою цю ж процедуру здійснювали тисячі його одноліток. На священній для кожного львів’янина горі Андрій Іванович не ликав із горла „чорнило”. Не докурював залишених польськими туристами фірмових чинариків, не мнєцкав, Боже упаси, грайливих панянок із львівських передмість. Андрій Іванович мовчки дивився на освічене вогнями місто і думу думав. З диким скреготом пролітали в його голові обшарпані трамваї. Упирями в’їдалися в його душу думки про корумпованість міських чиновників. Дамаською сталлю лоскотали сонну артерію помисли про вибоїни на Городоцькій і Пасічній. Розпеченим залізом в’їдалося в тіло кожне нове пластикове вікно в історичній частині міста. Роззявленим дулом невмолимого маузера 9-го калібру холодила скроні бездіяльність ЖЕКів. Але Андрій терпів. Він знав – його час невдовзі проб’є. І, озброївшись своїм русочубим оптимізмом, уперто йшов на дзеленькання ратушанського годинника визволяти з лихоліття свою громаду. Як на поклик Чаші Грааля йшли визволяти Гріб Господній величні лицарі славної минувшини.

Сьогодні він на коні. Мов Король Данило на Соборній, оглядає своє місто і не натішиться. Лише рік минув, а скільки добрих справ уже зроблено! Скільки дум передумано! Ще трохи порухів душі. Ще клаптик невпинного часу. Ще дещицю зусиль. І стане Львів містом-садом. І охреніють, вибачайте, леви на Площі Ринок. Але ж якби то було все так, як задумано, і, як вистраждано. Бо часи ще непевні. І знаходяться не люди – людиська, які, наче мурашня негодована, намагаються влізти міському голові в калісони. І не те, щоб поцілувати за труди праведні. Вкусити прагнуть, паразити такі!

От гнирає якась чергова нендза, мовляв, ЖЕКи, як плювали на громаду, так і плюють. Хоча Андрій Іванович перед виборами обіцяв їх до причастя привести і на пуття наставити. Та схаменіться, люди добрі! Та всьому свій час! Та майте якусь витримку! Вчіться, зрештою, чекати в Андрія Івановича! Ну, справді – аж смішно робиться. Ну, як би то виглядало, коли б мер, маючи за плечима бучне і відповідальне святкування 750-річчя рідного міста, а перед носом ЄВРО-2012, усе кинув напризволяще і погруз із головою у ЖЕКівське трясовиння. Опам’ятайтеся!

Ще якийсь паршивець ніяк не може вгомонитися, бо, бачте, узимку ноги в калюжі намочив. Репетує, що тої зими два дні було і то потім два тижні у воді плавали. І як не соромно про таке заводити. Ну, постав черевики на п’єц і по-всьому. А то ні – хоче, певно, щоби пан Садовий усе кинули і власноруч пішли воду з калюж виталапувати. Ні, Андрій Іванович, звичайно, міг би. Але, дозвольте поцікавитися, хто б у цей час мав про місто думати? Га? З’їлись-те?

І вже аж ніяк не можна спокійно спостерігати намагання записати мерові в мінуси шоу Гофа. Андрій Іванович вам, люди добрі, хлопа аж із самої Німеччини виписав, а вам усе не догодиш. Сказано було по телевізору дивитися? То якого дідька поперлися до центру. Ви що, за то гроші платили?

А декому аж у писок хочеться дати. Скажімо, навіщо стверджувати, що міський голова набирає на роботу у мерію ні звісь кого, ні звісь звідки, ще й ні з ким не радиться. А вам, любі мої, яка до того справа? Ану зголосіться, хто б таку титанічну роботу за таку мізерну зарплатню робив? Кажете, премії дають. Не гнівіть Бога і не смішіть курей. Скільки тої премії отримують панове „садовісти”? Якихось задрипаних пару сотень доларів. Хіба ж то нині гроші? Їдьте до Італії чи Греції і теж собі заробите. Бо від порожнього пашталакання копійка до кишені не капне. Я вже мовчу про тих, які натякають на хабарі у міській раді. Це вже, скажу вам, переходить усі межі. Андрій Іванович собі швидше руку втне, ніж чужим спокуситься. І то в його команді всі такі. Один до одного. Як на підбір.

Своїм гнівним журналістським пером дозволю собі затаврувати ще й тих, хто підозрює міського голову у якихось захцянках на львівську землю. Які всі мудрі поробилися! Краще поїдьте до Києва і подивіться, що тамтешні штунди чинять. А то щось занадто декому львівська земля очі мозолить. Може, хтось на ній орати хоче? Від землі ніхто б не відмовився, але робити ліньки. Дай такому горлопану ділянку і що з того буде? Буде горланити, щоб мер йому зорав, засадив бульбою, а потім ще й жуків визбирав.

У всій цій словоблудній вакханалії тішить мудра витримка Андрія Івановича. Як то кажуть, хто мовченний, той спасенний. От і не дозволяє собі міський голова уподібнюватися до тих, у кого писки, як панські ворота. Мовчки справу робить. І не звертає уваги на прикрих журналюг, які цікавляться, чому ж мер міста вперто не хоче провести великої прес-конференції. Не хоче, бо сказано: „Не словом, а ділом”. І хоча всім не вгодиш – Андрій Іванович працює. Працює на зло всім і на славу собі.

Ой літа орел, та й на Погулянці,

Через хвилю він вже на Куліша.

Він не спить півночі і стає уранці

І за те немає жадного гроша.

Дбає за Личаків і за Левандівку.

Хоче, щоб на Сихові зацвіло життя.

Власноруч укрутить в хаті вам жарівку

Якщо є потреба – винесе сміття.

Якщо в домі клопіт – згнилу батарею

Миттю залатають руки золоті!

Стрімко-стрімо мчиться львівська одіссея

У його натхненному, чесному житті.

Як дитя заплаче – втішить мармеладом.

Дуже конструктивний, не шанує чвар.

Тішаться за нього паталогоанатом

Вчитель і пожежник. Мєнт і пивовар.

Навіть хтива дівка, йдучи на роботу,

Гляне в його вікна – там горить кришталь.

Глупа ніч, а він – трудиться у поті.

Стане шльондрі соромно за її мораль.

Хто проти громади – всім зашиє рота.

Злостяться злодії, плачуть торгаші.

Щирість і турбота – ось його чесноти!

Гляне із-під шкілок – млосно на душі.

Вибачайте за ліричний відступ, але велика людина провокує на велику поезію. Якщо мої віршування вам чомусь видалися не такими вже й великими – не осудіть. Зважте, що я вже минув той вік, коли слова невимушено лилися на папір, як Полтва в Буг. Але то не суттєво.

Суттєво інше. Рік – надто мало часу, аби робити повноцінні висновки. Але цілком достатньо, аби закрити епоху авансів і почати прискіпливо приглядатися до роботи міського голови. Так чи інакше, про мера складатимуть легенди, байки й анекдоти. І тільки від Андрія Івановича залежить, якими вони будуть – добрими чи злими, героїчними чи сатиричними, доброзичливими чи кпинистими. Ну, а раз уже в нього яке не яке свято, дозволю собі побажати, аби міль не зжерла його „самопомочівський” бушлат. Хоча б раз у тиждень, прийдучи після важкого дня домів, звільніться, пане Андрію, від зашморгу краватки, киньте на стілець маринарку і вдягніть той самий бушлат. І згадайте, що ви обіцяли людям, коли він прикривав ваші рамена. А наразі шануйтеся! З роси, як то кажуть і з води!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *