Чорнобиль у душі

Наталя ЧИЖ, „Новий Погляд”

|

«Ми були роботами, просто пушечним м’ясом», – з гіркотою пригадує ліквідатор четвертої роти Василь Куземський.

Чорнобиль. Здається, ми до нього звикли. Звикли чути про загрози, які він приховує. Звикли щороку спекулювати на долях людей, які пережили трагедію. Звикли співчувати тим, хто боровся із наслідками Чорнобиля і хто до сьогодні несе його у душі. Ми звикли… Але вони ніколи не зможуть з цим змиритися. Як не змиряться і їхні сім’ї. Бо вони там були. Згрібали руками рештки трагедії. Рятували нас…

«Нас забрали, як на війну»

Василю Куземському тоді було 35 років. Батько двох дітей. Багатообіцяючий спеціаліст. Амбітна і цілеспрямована людина. Його забрали у Чорнобиль так, як і багатьох інших. Мовчки. Без пояснень. Без дозволу повідомити сім’ю. Без права навіть попрощатися з рідними. Посадили в автобус, одягли марлеву пов’язку і повезли за кілометри на дерев’яній лаві до місця, де він мав зіткнутися з атомним ворогом віч-на-віч.

«Нас забрали моментом. Як на війну, – пригадує пан Василь. – Спочатку ніхто не сказав навіть, куди і наскільки ми їдемо. Привезли до Львова. Зі Львова переправили в Овруч. Там переодягли у форму, а увесь одяг посилкою відправили додому. Далі – Народичі, Нова Радча. Ми проїжджали села, які здавалися мертвими. Не було навіть горобця, риба плавала у ставках мертва. Собаки ходили як п’яні. Й ані душі. Пусті вулиці, пусті закинуті хати…»

Перших три дні їм дали на так звану адаптацію. Їдальня, бані, туалети, намети на 30 осіб… Розказували, що вони будуть робити. Наказували, що заборонено дзвонити додому і не слухати наказів. «Мене поставили замполітом четвертої роти другого батальйону. Пояснили, що входитиме в мої обов’язки. А далі повезли за 80 км у саме пекло, – розповідає Василь Куземський. – Ми працювали на даху. Збирали уламки та відходи від вибуху. Це займало близько 15 хв у день. Потім – у бетонований бункер. Роздягали догола і змушували по кілька разів митися. Якщо ти виходив і у тебе світилася якась частина тіла, мусів повертатися назад. Потім їхали тих же 80 км назад. Проїжджали 30-кілометрові зону і знов перевіряли рівень опромінення. Могли повертатися додому о 5 год ранку. Вранці ж усе заново…»

Двічі на тиждень їм показували фільми. От тільки практично ніхто не мав ані сили, ані бажання їх дивитися. Щоранку їм накривали розкішні столи, на яких було все: і риба, і м’ясо, і овочі, і салати на будь-який смак. Але мало хто наважувався досхочу наїстися. Адже уся їжа була шкідливою. «Нас годували як на забій, – пригадує пан Василь. – Але коли мені довелося побачити мертву рибу у ставках, я їв через силу. Просто, щоб не померти з голоду. Потім ще довго не міг відчистити зуби. Вони були чорні, як земля.» Для безпеки їм видавали свинцеві халати, які важили близько 12 кг. Але дуже скоро усі чоловіки відмовилися від такого захисту. Важко носити мішки і халат одночасно…

Він провів у Чорнобилі чотири місяці. День в день вилізав на дах, згрібав руками уламки біди, фіксував рівні опромінення, відповідав за безпеку свого батальйону. Дозиметр зашкалював, а його змушували писати брехливі дані, які рятували радянську владу і вбивали людей. «Якось я спробував обуритися, на що мені коротко відповіли: «Пиши, что сказали. Тут до тебя уже были умники. Пиши 0,6 бера!». Я більше і не брав дозиметра. Все одно намарне», – з гіркотою й злістю у голосі пригадує ліквідатор четвертої роти.

Рівень реального опромінення перевищував записані дані у десять і більше разів. Але всі мовчали. Мовчали, бо ще мали надію побачити сім’ї. «Допустимий рівень радіації був 25 бера, але набрати його за паперами, щоб поїхати додому, було практично нереально, – розповідає пан Василь. – Хоча насправді ми отримали набагато вищу дозу, про яку навіть говорити страшно.»

За свою роботу вони отримували по 105 рублів відрядних на місяць. 105 рублів і каліцтво назавжди. Адже ті молоді хлопці, яких кинули на ліквідацію відразу після трагедії, уже ніколи не матимуть власних дітей. Як і повноцінного щастя, мабуть. А у Василя Куземського назавжди залишиться головний біль і крихкі зуби… «Ми були роботами. Пушечним м’ясом,» – з гіркотою зізнається чоловік.

«Для держави ми – ніхто»

Повернувшись додому після чотирьох місяців рятівних робіт, Василь Куземський до сьогодні не може стерти Чорнобиль як із пам’яті, так і з тіла. Втрата ваги, слабкі кістки, головний біль, біль душевний. Таке не забувається і не лікується. «Коли він зайшов на подвір’я, мати вжахнулася, – пригадує дружина Василя Куземського Марія – Він був такий худий і чорний, що важко було впізнати. У Чорнобиль він поїхав здоровим чоловіком, який важив 82 кг, а повернувся слабкою зраненою людиною. До сьогодні його вага не перевищує 60 кг…»

Вже через 10 років після повернення додому голова пана Василя почала вкриватися пухлинами невідомої природи, а тіло відмовилося ходити. 136 днів проведених у лікарнях. Зневіра і образа на державу, яка навіть не спробувала допомогти йому стати на ноги. Ані безкоштовних ліків, ані оздоровчих поїздок пан Василь тоді так і не дочекався. Лікарняні палати хоча і врятували його життя фізично, проте ще глибше зранили морально. Усі хвороби, які знаходили, жодним чином не прив’язували до Чорнобиля. Усі старання лікарки Ніни Тютько зробити йому групу інвалідності, закінчилися нічим. Десять років, як виявилося, занадто малий термін, щоб визнати правду, і занадто великий, щоб повірити у можливості Чорнобиля…

«У перші роки я ще мав право на безкоштовні ліки. З 1996 року навіть це право в нас, чорнобильців, забрали. Сьогодні на темі Чорнобиля просто спекулюють. Фальсифікують довідки, відбирають у постраждалих людей їх право на відшкодування. Кількість чорнобильців у списках із роками не міняється, хоча вони і вмирають. Державі байдуже як ми живемо, ліквідатори і ті, хто був там під час трагедії. Для держави ми – ніхто,» – ділиться болем пан Василь.

Усе, що сьогодні має Василь Куземський – це дисциркуляторна енцефалопатія, медаль (!!!) і мізерні подачки від держави: 5.69 грн надбавки до пенсії та 110 грн відшкодувань щомісячно на продукти харчування. От тільки навіть цю сотню гривень він бачить не часто. Заборговують. Одного разу йому навіть дали путівку в Моршин. Дали, бо дружина допросилася звернути увагу на її чоловіка, який тоді лежав із мікроінсультом. Сьогодні ж пан Василь довгий час стоїть в черзі на право оздоровитися. «Я вже давно стою у черзі на путівку. А отримую лише 96 грн відшкодування, тоді як хтось, хто Чорнобиля навіть не бачив, за тисячі десь відпочиває,» – з обуренням розповідає Василь Куземський. «Їх тепер навіть ніхто не реєструє, – додає пані Марія. – Якщо прийде людина поскаржитися, що їй чогось не виплачують, то тоді тільки вони дізнаються, що вона ще живе. А так усім байдуже.»

Уже минув 21 рік відтоді, як Чорнобиль знищив живе у довколишніх селах і людське у душах багатьох людей. Як і щороку, з екранів телевізорів лунали палкі слова і щирі співчуття. Як завжди, політики били себе в груди і на словах кланялися усім потерпілим. Але навряд чи хтось із них зміг би подивитися в очі Василю Куземському і подякувати. Бо для цього потрібна совість, про яку в нашій державі давно ніхто не згадує…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...