Сашко Ушкалов: “Жити одним днем, і прожити цікаво...”

Розмовляла Наталя ДУДКО, «Ратуша»

|

“Життя — жорстко відлагоджений Господній бізнес”, — вважає герой роману 24-річного харків’янина Сашка Ушкалова “БЖД”, що його автор презентував у клубі “Лялька”.

Як музичні ілюстрації до твору звучали композиції проекту “Труба гітарі”. Перша назва роману мала бути “Гагарін” (так звати героя, який літав з висоти кількох поверхів), але плани поламав Любко Дереш, який надрукував свій роман, де вмістив фото Гагаріна. За словами Сашка, це навіть на краще, бо твір отримав нову концепцію, майже нову філософію БЖД.

— Роман “БЖД” — практична альтернатива курсу з безпеки життєдіяльності?

— Жодних практичних порад я не даю. Мені дуже складно спілкуватися з тими людьми, які знають, що вони робитимуть за рік, за два, за три. Чесно кажучи, вони мене дратують навіть. У романі я показую той життєвий стиль, який притаманний певному колу харківської молоді. Це люди, які живуть одним днем, але які вміють прожити це життя цікаво.

— Це накладається на філософію покоління двотисячників?

— Я би хотів бачити цих людей саме такими. І чимало матеріалу, життєвих епізодів я взяв з життя — свого і людей, з якими спілкуюся. Цей роман на 45% автобіогра­фічний.

— Філологічна освіта допомагає чи заважає писати?

— Вона дуже допомагає. Я поєднував своє навчання з роботою в кількох видавництвах, як редактор, перекладач і коректор. Чесно кажучи, це дуже допомогло виробити свій стиль. Я знав, як працюють над текстами, адже більшість молодих авторів тепер просто дають читачеві сирий текст, після першої редакції. Я так не ризикнув зробити. Нинішнє „БЖД” — це текст після чотирьох редакцій.

— Застереження „Увага! Ненормативна лексика” твоє чи видавців?

— Це ініціатива видавництва, у цій серії таке застереження було, по-моєму, тільки в книжці Анатолія Дністрового. Але насправді я не вважаю, що там ненормативної лексики надто багато, я знаходжу їй ви­правдання, оскільки хотів відтворити все якомога реалістичніше, а мова персонажів без цього виглядала б штучною. Мені здається, що я в жодному з тих місць не перегнув.

— Наскільки глибоко в тобі як письменнику закорінена українська літературна традиція?

— Традиції закорінені, бо я як філолог просто не маю права зневажати ті чи інші моменти. Але, пишучи цей текст, я намагався виробляти свій стиль, орієнтуючись на сучасну українську, сучасну європейську літературу. Першим рецензентом цього тексту був мій батько, професор філології, і коли він прочитав першу редакцію твору, то сказав, щоб я просто нікому його не показував. І був такий час, коли я за місяць приносив з книгарень додому по 20 книжок, це були сучасні німецькі, польські письменники. Я намагався брати в них ті штуки, які мені подобалися, і робив не те що компілят, а зводив усі ці штуки у свій стиль, і мені здається, що щось із цього вийшло. Після четвертої редакції батько сказав: так, це текст, за який тобі не буде соромно. Може, минуло надто мало часу відтоді, як книжка вийшла, але це наразі єдиний мій текст, до якого я майже не маю претензій, як автор, як філолог.

— Те, що молоді автори не ознайомлені з творами своїх попередників, що вважають, ніби українська література починається з них, це добре чи погано? Недавно я почула думку, що це добре, бо вони йдуть своїм шляхом…

— Може, й так. Що мені подобається в молоді — те, що вони намагаються бути більш-менш самостійними. Я і мої друзі любимо вісімдесятників, дев’яностників, читаємо їх і поважаємо, але нас дратує те, що дехто з них хоче ввести нас у свої організації. На наші відмови ці люди, старші від нас на 10 — 20 років, інколи реагують образою і просто не розуміють, що поза межами будь-яких організацій ми почуваємося абсолютно самодостатніми. Єдині організації, які ми можемо визнавати, — це літературні гурти, де є рівноправні хлопці й дівчата, які щось пишуть. Як правило, вони існують рік — два, потім розпадаються, і з них виходять один — два гарні письменники. Але студії, коли ти приходиш і перед тобою ходить дяденько чи тітонька, професійний філолог, і каже, що отут треба би було викреслити, тут би треба було щось переробити, — це не для нас.

— Наскільки комфортним для україномовного автора є харківське культурне середовище?

— Це своєрідне таке… не ґетто, але… своя дуже щільна тусовка. На виступи різних українських авторів ходить двісті-триста людей, і я вже починаю себе ловити на тому, що більшість із них я знаю, принаймні в обличчя. Але почуваємося досить комфортно, з’являються нові читачі. Російськомовна публіка українську літературу, саме “продвинуту”, а не стару, суперпатріотичну, просвітянську, сприймає із захопленням і навіть інколи скаржиться, що замало розкрути. Чомусь більшість книгарень вважає, що українську книжку купуватимуть гірше. В “Книжковій арці” шафа з українськими виданнями стояла майже на центральному місці. Тепер на цьому місці — посібники з бджільництва, а українську шафу заперли в кінець магазину.

— “БЖД” — твоя третя книжка…

— Перша книжка була поетична, друга — п’єси, і от тепер — роман. Я себе спробував у багатьох жанрах і надалі, напевно, працюватиму з прозою, бо це те, що тепер потрібно. Щодо поезії, бо я втратив ту нотку. Я пишу поезію тепер, але мені здається, що вона не така гарна, як була колись, і я не ризикую показувати нові тексти, поки що. Я можу їх укладати на свій “Живий журнал”, в Інтернеті, аби трохи поепатувати публіку і подивитися, як вона на це реагує. Але, на жаль, потужно займатися поезією я зараз не ризикую.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...