Вольова чемпіонка

Надія ШПАК, “Україна і час”

|

Першій чемпіонці України з велоспорту Зеновії Плотиці уже 74 роки. Колишня спортсменка сьогодні живе у рідному місті Буську на Львівщині. Це — жінка-легенда, якій випала непроста доля.

Вона опинялась то на вершині слави, то на межі життя і смерті. Зеновія виходила з таких безвихідних ситуацій, що й у голові не вкладається. А все завдяки надлюдській силі волі.

Перемога босоніж

Ще зовсім юним дівчиськом Зеня вирізнялась між однолітками вольовим характером, упертістю, вмінням досягати поставленої мети. Безтурботна, щаслива, молода, була завжди у центрі уваги. Коли скрізь по радянській Україні почали створювати представництва спортивного товариства “Колос”, їй виповнилось сімнадцять. Долю дівчини вирішив випадок. Якось Зеня разом з подругами влаштовували на найдовшій вулиці райцентру перегони на велосипедах. До них підійшов чоловік і попросив допомогти провести перші спортивні змагання. Тренер-аматор запропонував дівчатам взяти участь у заїздах на велосипедах на десятикілометровій дистанції у Буську. Зеня разом з подругою Марією Курнагою погодились. Стартувати вимагали негайно. Тож навіть додому не встигла поїхати — так і сіла на свого двоколісного “коня” босоніж. До фінішу прибула першою. Опісля найкраще виступила в області. Відтак розпочались серйозні тренування.

1950 рік став зоряним у її житті. Сімнадцятирічну дівчину зарахували до збірної команди України й надали їй звання чемпіонки тодішньої УРСР з велоспорту. Згодом Зеновія вступила до Київського інституту фізичної культури.

Наїзд прокурора

“Моя тітка, — розповіла “УіЧ” племінниця спортсменки Віра Крегул, — не любила розповідати про себе. Мабуть, через те, що доля випала їй нелегка. У рік, коли тітці надали звання майстра спорту, з нею сталася біда. На сам Великдень вона їхала купувати квитки до Києва і потрапила в автомобільну катастрофу. (У центрі міста на дівчину наїхав прокурор області). З травмованою ногою вона пролежала у районній лікарні тиждень. Через непрофесійність медиків стан потерпілої погіршився. Зеню забрали до Києва. Було багато операцій. Але ногу врятувати не вдалось. Сьогодні я вже з листів дізналась, що тітка тоді хотіла заподіяти собі смерть. Вона довго пролежала у лікарні. Саме тоді доля послала їй лікаря-реабілітатора, а сьогодні професора Львівського інфізу пана Мухіна. Він перший змусив її надягти протез. І навчив не лише ходити, але й танцювати”.

На спортивній кар`єрі довелось поставити хрест. Зате Зеновія вирішила допомагати спортсменам, які зазнали травм. Вона закінчила медичне училище і п`ятдесят два роки, аж до сімдесяти, пропрацювала у Львівському фіздиспансері медичною сестрою при професорові Мухіну.

Після травми пані Зеновія не здалася. “На протезі, — продовжує її племінниця пані Віра, — ще навіть каталася на лижах. Навчилася ходити так, що ніхто й не здогадувався про її проблему. А коли приїжджала на вихідні зі Львова додому, копала і садила город. Ніколи не скаржилась, що її щось болить.

Майже п`ятдесят років прожила у квартирі на третьому поверсі, що у Львові на вулиці Бічній Пасічній, і жодного разу не скористалася ліфтом. За наполегливу працю має нагороди, а 14 жовтня 1999 року отримала відзнаку від Президента України — “Медаль захисника Вітчизни”. Дотепер їй телефонують друзі, знайомі з різних куточків України. Найтепліші стосунки у тітки збереглись із членом виконкому Національного олімпійського комітету України Анатолієм Усенком”.

Нещасливі Великодні

Перша визначна спортсменка намагалась бути кращою в усьому. Бездоганно водила автомобіль, спочатку “Москвич”, потім “Запорожець”.

“У 60-х роках, — згадує Віра Крегул, — це був один автомобіль на вулицю. Ще дитиною я соромилась, коли тітка мене підвозила. Жінку за кермом тоді дико сприймали. До речі, тітка Зеня сама його ремонтувала, лише у складніших випадках просила допомоги у сусіда. Ще дуже захоплювалась риболовлею, мала багато вудочок і різних гачків. Цього заняття ніколи не зраджувала. Я нею завжди захоплювалась”.

На сімдесятому році життя пані Зеня перенесла важку операцію на жовчному міхурі. Пізніше було три інсульти. Що дивно, неприємності знову стались на Великдень.

“Коли після третього інсульту, — каже пані Віра, — ми запитали у лікаря, чи вона буде розмовляти, він відповів: “Про що ви говорите? Ця жінка до вмирання, а не до говорення”. Та моя дорогенька тітонька наперекір всім пересудам і припущенням лікарів виявила надзвичайну силу волі. Сама, коли ні мене, ні дітей не було вдома, встала й, більше того, заговорила. Всі дивувались, адже один бік у неї був паралізований. Зеновія при цьому потрафила сама надягти протез! Через рік, знову на Великдень, який усе життя чомусь був для неї нещасливим, злягла. І знову через інсульт. Вона все розуміє, тішиться телефонним дзвінкам багатьох знайомих, але не може відповісти…”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *