Вона, немов бомба, вибухнула на небосхилі сучасної української літератури. Книжки Ірен Роздобудько знайшли свого читача, і досить швидко вона опинилася у лавах популярних письменників.
Тим паче, що свої перші твори написала у детективному жанрі. Тепер авторка намагається опанувати професію сценариста. Про це, а також про інші родзинки із життя Ірен Роздобудько — в ексклюзивному інтерв`ю з письменницею.
— Свою творчу кар`єру ви розпочинали з російськомовних віршів. Як сталося, що почали писати детективи українською?
— Оскільки я народилася у Донецьку, а це російськомовне місто, то й починала (із шести років) писати цією мовою. Хоча пишу те, що чую, я проти конструювання — отак просто сісти і написати вірш. Вірш — це музика, яку потрібно чути, і мені ця музика краще чулася російською мовою. Потім я приїхала до Києва, і все відбулося насправді дуже просто. Я ж живу в Україні, люблю цю мову, відчуваю її, то чому ж мені нею і не писати? Хотіла написати такий детектив, який би люди, котрі ніколи не читали українською, прочитали його із захопленням. Цього я досягла, бо в мене є достатньо своїх читачів, яких я потроху привчаю до української мови. Нині, як повідомила мені мама, мої книги лежать у донецьких книгарнях на перших позиціях, а це величезна перемога.
— Звідкіля черпаєте сюжети для своїх детективів?
— З будь-чого. У мене тільки три детективи, а решта — дорослі романи. Тепер детективів уже не пишу, може, ще колись і спробую себе у цьому жанрі. Хочеться писати більш серйозні речі. Знаєте, як я вперше почала писати? Колись мене образили на роботі. Прийшла додому і почала розчленовувати цю людину подумки. Отак пішло-поїхало (сміється — П.П.).
— А реальні події присутні у ваших книгах?
— Ні. Це все просто динамічна вигадка. Детектив — це шахова партія з читачем.
— На ваш погляд, наскільки такий жанр, як детектив, розвинений в Україні?
— Коли я починала писати, то хотіла зайняти зовсім порожню нішу, бо детективу у нас не було. Якщо й були якісь детективи, то дуже совдепівські. Тоді ця ніша була зовсім порожня. Сьогодні з`являються динамічні бойовики, вестерни… Але я вважаю, що ця ніша, такого собі детективу з присмаком трилера, і надалі залишається порожньою. У російській літературі таке є, а в нас хто хоче, може сміливо братися до цього.
— Вам не пропонували екранізувати ваші творіння?
— Пропонували. Влітку я написала сценарій чотирисерійного фільму за твором “Зів`ялі квіти викидають” і знаю людей, які хочуть це екранізувати.
— Тобто вас незабаром можна буде побачити і в ролі сценариста?
— Так. Мені подобається писати сценарії, і моя мрія — зняти український фільм, який би здобув “Оскар” (сміється — П.П.).
— Що загалом можете сказати про сучасну українську літературу?
— На мою думку, у ній сьогодні відбувається величезний вибух. Якщо хтось дотримується сумних прогнозів, а я оптиміст, то скажу їм, що зворотного процесу не буде. Українська література дуже цікава і різна.
— А як ставитесь до частого вживання матюків і змалювання еротичних сцен?
— Забагато, але це проблема зросту. Зважаючи на цей літературний вибух, усі хочуть бути модними і пишуть так. Проте мине декілька років, й уся ця мода зникне. Хоча мене дивує, коли відомий письменник, який міг би обійтися без цих “п” і “х”, вставляє їх у текст. Я не розумію: чому? Чого не вистачає? Слави, популярності серед молоді? Утім, я знаю, що молоді це вже перестає подобатися.
— У вас у шухляді зберігаються твори, які ще не видані?
— Сьогодні у мене видається все. Наступні два роки, як я вирішила, писатиму новий роман. Мені так соромно, що моїх книжок так багато і що так само багато я про себе чую. Можливо, потрібно піти в іншу сферу. Кіно, наприклад, щоби потім через два роки повернутися. Однак зараз і далі продовжую творчий рух, бо пишу книги для дітей.
— І як пишеться для дітей?
— У вересні планую видати ще дві дитячі книжки. Хоча писати для дітей набагато важче. От подивиться дорослий на твою книжку і скаже, що вона нормальна, а дитина проголосує одразу: не сподобалася — порве і скаже щось погане.
— Що може сказати Ірен Роздобудько про Ірен Роздобудько?
— Ірен Роздобудько досить закомплексована і некомунікабельна людина, але дуже любить показати, яка вона зухвала, публічна та смілива. Насправді вона маленька і тиха.
— Про що ви зараз думаєте?
— Незабаром у мене має бути автограф-сесія, і я дуже хвилююсь (розмова відбувалась у Львівському палаці мистецтв під час акції “Книжковий форум — дітям” — П.П.). Там буде багато людей, і я, як завжди, дуже виснажусь зі своєї любові до них. Я завше соромлюсь, коли до мене підходять і просять автограф.
Павло ПАЛАМАРЧУК, “Україна і час”