Жива пам`ять скорботи нашої

Мирослав ГРЕДІЛЬ, “Україна і час”

|

Кожен народ має свої еверести перемог, має і свою Голгофу. Для нас, українців, таким земним пеклом стали 1932-1933 роки минулого століття.

Пригадую з дитинства розповіді моєї бабусі про те, як у її сім`ї на хуторі впродовж місяця жила і працювала сім`я із Черкащини, якій дивом вдалося перебратися через Збруч, не будучи підстреленою радянськими чи польськими прикордонниками. Тоді вперше почув про те, що коїлося в Радянській Україні, коли селяни їли, як розповідала бабуся, “котів, собак і людей”. Я із жахом дивився на свого Тимка і не уявляв, як його можна зжувати. Моя дитяча свідомість не була готова до такого сприйняття життя, до такої дикої жорстокості.

В університетські роки, згадуючи слова бабусі, я намагався щось прочитати про голод в Україні. Але у пожовклих підшивках комуністичних газет тридцятих років, що вільно лежали на полицях університетської бібліотеки на вулиці Драгоманова, бодай натяку на цю трагедію не було, а до інших джерел інформації доступу ми не мали.

У середині 70-х років у підвальному барі “Комарик” драматичного театру імені Марії Заньковецької, де у той час любили збиратися тодішні некомформісти, почув з уст незнайомої мені людини страшні рядки, що буквально вразили присутніх:

“Складав трупи у вози

В тридцять третій рочок.

Хоч бери і гризи

Комсомольський значок”.

Пізніше від знайомих акторів дізнався, що читав нам свої вірші поет Микола Холодний, на жаль, нині вже покійний, якого лаяли й не розуміли і за радянської влади, і у вже незалежній Україні, бо він негативно ставився як до залюбки зросійщених землячків своїх, так і до “шараварного” напрямку українського відродження, у зашореності у глечики, рушники, ліри та бандури. Особливо він не подобався тим літераторам, які перманентно зраджували заради куска хліба, а у табелях про літературні ранги завжди прагнули сидіти на затишних місцях, у “вишневих садочках”, а ще краще — у парламенті.

Без правди про ці трагічні сторінки нашої історії виросли покоління. І в цьому теж наша біда. Ми не очистились, не покаялись. Ця правда страшна. Вона роздирає душу, змушує здригатися серце, кричить ненародженими для України дитячими устами…

Ми з болем говоримо сьогодні про генофонд українського народу, непоправно підірваний голодомором 1933 року, коли нація втратила сім з половиною мільйонів своїх синів і дочок. А потім були страшні роки сталінських репресій, війна, що теж забрали життя мільйонів українців. Таких втрат наш народ, якого ніколи не милувала доля, не знав упродовж усієї своєї історії. Але ми вижили і тепер у муках, сумнівах, дискусіях таки будуємо свою державу. І хай шлях цей тернистий, адже мільйони наших краян сьогодні у пошуках кращої долі, полишивши родини, стали добровільними остарбайтерами, все ж Україну, віриться, вже ніхто не заведе на манівці, не зіб`є із стовпового гостинця державності і прогресу.

Однак без повної правди про минуле, хоч би якою вона була страшною, не мислиться процес оновлення та очищення.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...