Cергій Проскурня: «Мої скандали створюють нову реальність»

Розмовляла Леся ГОЛОВАТА, „Новий Погляд”

|

Той, хто ніколи не бачив жодної постановки режисера Сергія Проскурні, обділив себе величезною дозою здивування, помноженого на естетичне задоволення. Адже його творчий геній цікавий тим, що постійно філігранно балансує на межі епатажності та максимальної серйозності.

Львів΄яни, мабуть, ще досі пам΄ятають, як Сергій «вивихнув» їхнє місто, розфарбувавши будинки, автомобілі, трамваї, показавши пікантну виставу з голим опудалом, заселивши центр курми. Для людей, вихованих на радянських стандартах, це було «дещо несподівано». Утім, навіть тепер кожен проект Проскурні стає черговим вивихом.

Вивихи в театрі

Як людина втаємничена, поясніть, чому в Україні власні проекти за резонансом та вагомістю, зазвичай, не можуть конкурувати з іноземними театральними постановками?

– Іноді справді чути скиглення, що немає сучасної драматургії. Це абсолютна брехня! Немає україномовної сучасної драматургії в тому широкому, наповненому спектрі, про який ми всі мріємо. Але київська драматургійна школа є, і живе своїм цікавим життям. І вона запліднює інші країни та інші театри. Парадоксально, але вона не реалізовує себе в Києві або втілюється тільки в тих поодиноких спробах, пов΄язаних із майже аматорською діяльністю драматургес (драматурги-жінки – ЛГ), які ще мають амбіції бути театральними продюсерами. Вони спеціально створюють маленькі театральні формації, аби мляво й невиразно відтворювати такі ж невиразні й дуже мляві сцени. Це перша частина. Другі – це такі монстри української драматургії, як Наталка Ворожбит, Максим Курочкін, Сергій Щученко, які найефективніш реалізували себе в Росії. Там, і у понад 100 театрах, їхні п΄єси проходять на аншглагах і роблять своїх авторів не лише багатими, бо працює закон про авторські права, а й модними. І вони вже починають соромитися свого українського походження: часом забувають писати в біографіях, що є серйозними та сильними представниками київської драматургійної школи. Яскравою гілкою театрального процесу є пришельці – пілігріми української літератури й драматургії зі Львова, Рівного, Луцька, Харкова. Вона буде яскравою, доки є Сашко Ірванець, п΄єси якого в Києві, зазвичай, нікому не цікаві й провалюються, а на Заході він себе повністю реалізовує: ним активно цікавляться, багато перекладають, запрошують у журі драматургійних фестивалів. Цей масив я лише пунктирно окреслив, бо є ще маса різних нюансів і моментів, які не є предметом нашої розмови.

Але представляючи творчий бомонд Києва, ви часто буваєте «пілігримом» у Львові, зокрема як режисер легендарного «Вивиху», з΄їзду «Українська молодь – Христові», мистецької інавгурації Українського Католицького Університету. Де легше працювати?

– Київське мистецьке середовище дуже відрізняється від львівського. Останнє чітко окреслене, більш структуроване, зі своїми вершинами мистецьких гір, льодовиками й ковзанками, оазами з дивовижними квітами та широкими розлогими ріками, басейнами й усілякими каналізаційними люками. Така вертикаль львівського середовища дозволяє кожному знайти свою нішу в цій географії. А київське – химерне, як і саме місто Київ. Колись Мандельштам назвав Київ містом-вієм (у Гоголівському сенсі – ЛГ). Це химерне місто Київ зі своєю містикою та Лисою горою, на яку час від часу піднімаються загарбники, наприклад, хан Батий. Київ-вій не має структурованої мистецької аури, вона вся в химерних міражах. Це пов΄язано з історією та сучасністю мистецького Києва. Тому в Києві можна не зустрічатися роками, бо місто величезне, а люди ходять по своїх орбітах. Але потім раптом у якийсь дивовижний спосіб сходяться на вулиці Пушкінській, розмовляють між собою українською мовою. І хтось третій підходить та каже: «Ви теж із Москви?». Це така дивна реакція – у Москві та у Львові українці розмоляють українською мовою, а в Києві – російською.

Чому на півдорозі спинилася реалізація проекту під вашим керівництвом, присвячена 750-річчю Львова?

– Ми не змогли переконати львівську владу в тому, що мусить бути серйозний погляд на власну історію – фільм про Львів екзистенційний, Львів-примару, фетиш, декорацію.

Зйомки, які ми встигли зробити, саундтрек, який написав Джон Сук, та текст, що його написав Іздрик, досі лежать на полиці. Невдовзі я обов΄язково повернуся до роботи над фільмом.

– Відмова міської влади стосувалася фінансування?

– Так. Наш фільм по-максимуму коштував 150 тисяч доларів, навіть якщо сюди включити приїзд мегазірок світового кіно, які готові були приїхати до Львова та привітати львів΄ян 9-ма мовами. Квитки вже купили з Лос-Анджелеса на Львів – Фей Данавей і з Берліна на Львів – Клаус-Марія Брандауер, вони були змушені їх здати. До останньої хвилини я був переконаний, що цей проект знайде підтримку влади Львова. Робота над фільмом зупинилася в момент монтажу. Але після «обриву», мені надумався ще один кадр, який ми обов΄язково знімемо влітку. Тоді я таки домонтую фільм, Богдан Ступка запише українську версію тексту. Ми поїдемо по всіх країнах, де живуть мегазірки, які готові записати свої закадрові голоси.

Вивихи в реальності

– Як і чому ви вирішили співпрацювати з одним із найбільш «нецензурних» письменників сьогодення Лесем Подерв’янським?

– Це важко назвати співпрацею. Ми з Подерв’янським час від часу стикалися в Києві-вії, і нам завжди було добре – по-перше, це був сильний імпульс випити 100 грамів, а по-друге, зовсім не було про що говорити. Він не бачив жодної моєї вистави, я, очевидно, читав його тексти, але ніколи перед ним не схиляв голови як перед художником. Бо для мене в цій сфері існують інші авторитети. У той самий час, як людина театру, розумію, що Подерв’янський із його текстами – це надзвичайно важливий компонент українського театрального процесу. Уже понад 30 років у ньому існує материк Подерв΄янського, бо перші свої п΄єси він писав на початку 70-х років – такі собі дисидентські жарти, рефлексії на середовище, в якому він жив. І я можу згадати, що наші контакти відбувалися ще в 1975-77 роках, коли я, ще будучи студентом Черкаського музичного училища, приїжджав на вихідні до Києва, збирався із товариством на трикутнику біля скверика на Львівській площі, де ми пили портвейн «777», закушували домашніми пиріжками або шматочком хліба й усе нам було абсолютно в кайф, і нам було пофіг чи прийде зараз міліція і заарештує, чи що з нами взагалі буде. Очевидно, серед нашої групи були сексоти, які доповідали про всі наші розмови в різні інстанції, а насамперед в КДБ. І цих сексотів теж знали, і ми їх пригощали, і було нам абсолютно в кайф, що вони слухають і запам΄ятовують наші розмови. Тоді я сприймав історії Леся, як анекдоти, усну форму, і тільки наприкніці 80-х – початку 90-х вони матеріалізувалися в записи та тексти, які ми почали отримувати як самвидав. Мене вразив Подерв’янський своїми ремарками. На той час я вже поставив кілька скандальних вистав, які закривав ЦК Компартії України, і за «Червону руту» неодноразово викликали в КДБ. Для мене було очевидно, що Лесь знайшов цілком оригінальну свою мову, створив особистий стиль римейка. А на той час навіть у музиці ще не існувало римейка. А Подерв’янський створив цей жанр. І він актуалізував класичних героїв – Гамлєта, короля Літра, і зробив своїх сучасників епічними героями. Відчуття того, що цей театр епічний, що він дуже красивий і високого стилю – мене не покидало. Я завжди дивувався, чому наші сучасники цінують його творчість лише за сленг та ненормативну лексику. Це несправедливо! І ця несправедливість триває до цього часу.

– Ви вирішили «відновити історичну несправедливість» у новому проекті за творами Леся Подерв’янського?

– Я вирішив із цим поборотися. І не лише тому, що повернувся в режисуру і поставив свій експеримент за Вітольдом Гомбровичем, який ми нещодавно представили в Польщі і отримали статус найкращої інсценівки «Фердидурке» за всі часи. Це визнала польська критика. Після вистави відбулася гаряча дискусія за участю найвідоміших гомбровичезнавців, які приїхали з Варшави подивитися нашу черкаську постановку. Я, окрилений успіхом, приїхав до Києва, зібрав своїх друзів зі сфери телебачення і сказав їм: «Чуваки й чувіхи! Ми зараз з вами трохи помріємо. Я хочу зробити для вас виставу за п΄єсами Подерв’янського!». Це було 2006 року. Але прекрасно розумів, що треба придумати якийсь проект, бо наражатися на відвертий скандал – це не моя справа. Я культурний режисер, а не скандаліст. Усі мої скандали дуже інноваційні – вони створюють нову реальність. Десь наприкінці червня мені наснився Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий) і каже: «Слухай, старий, а ти мені зраджуєш із Подерв’янським», а я у відповідь: «Мабуть, ви дуже помиляєтеся, бо я вас дуже поважаю і люблю. Щороку їжджу на хутір Надія, купаюся у вашому ставку, пару ночей там ночую, для мене у музеї навіть спеціально кімнату тримають. Я вам це доведу». Знову збираю своїх друзів і повідомляю: «Уявляєте, я придумав. Будемо грати дві вистави. У перший вечір – композицію з двох п΄єс Тобілевича – «Суєта» і «Житейське море», а у другий вечір – композицію з майже усіх п΄єс Подерв’янського. Я зроблю з цього вінегрет». Усі заперечили: «Ти цього не зробиш, і ми цього не можемо зробити, і взагалі гаплик і так далі». Отак і народився заголовок нашої вистави – гаплик. Далі були консультації, розмови з Подерв’янським, продюсерами, які усі відмовлять, ставлячи ультимативну вимогу: «або я, або Подерв’янський». Усе закінчилося тим, що 17 грудня зібралися в кнайпі «Квартира Бабуїн», прийшли майже всі ті, кого я хотів запросити на ролі. І ми там зробили заяву, яка знайшла у пресі своє віддзеркалення. І от ми вже третій місяць в репетиційному процесі. І навіть зареєстрували домен www.gaplyk.org.ua.

Чому застосовуєте своєрідний диктат, змушуючи купувати квитки водночас на дві вистави, адже у цих письменників зовсім різні аудиторії?

– Ми продаватимемо квитки не на вистави Тобілевича й Подерв’янського, а на театральний твір. І я думаю, що аудиторія, якій цікавий Тобілевич, «підсяде» на Подерв’янського, і зрозуміє, що це серйозна драматургія. І так само ті, хто читає Подерв’янського, навіть не підозрюючи, наскільки це серйозна європейська драматургія – прийдуть і відкриють для себе Тобілевича – драматурга європейського рівня, рівня Чехова, Стрінберга й Ібсена. Зараз, працюючи над текстами Тобілевича, постійно знаходимо прямі зв’язки з європейською психологічною драмою кінця ХІХ початку ХХ століття. Більшого того, деякі мотиви в Чехова виникли набагато пізніше, ніж у Тобілевича за хронологією створення п’єс. А вплив українського Театру Корифеїв на російську театральну культуру замовчують усі, навіть українці, не кажучи вже про москалів. Як тільки приїжджаю до Москви чи Санкт-Петербурга, одразу кажу, що вони наслідують українську театральну класичну школу, тому що гастролі акторів театру Корифеїв у Петербурзі 1892-1893 року зробили просто переворот свідомості російської театральної громадськості, вони вплинули на Чехова, на систему Станіславського. Потім Чехов написав лист Марії Заньковецькій про те, що її мистецька й людська доля стала прообразом Ніни Зарєчної в „Чайці”

Але визнаючи серйозність драматургії, ви несерйозно поставилися до підбору акторів: замість професійних акторів випускаєте на сцену відомих зірок телеефіру. Чим ви керувалися, приймаючи таке рішення?

– А це вже інша тема. Ми з Андрієм Жолдаком не припиняємо повторюватим, що не віримо сучасним українським театрам, які в більшості є фальшивими. Мені потрібна така інтонація, яку ці актори не спроможні народити в собі. А цю інтонацію можуть народити Роман Скрипін, Анатолій Борсюк, Власта Шовковська, Оксана Крапка, Анатолій Ярема, Єгор Соболєв. Абсолютно феноменально репетирують Святослав Цеголко й Костя Грубич. Тому що над ними не тяжіють стандарти і штампи українського театру та класичного репертуару.

Підбираючи характери та ролі, зважали на журналістські амплуа та досягнення «акторів» чи все-таки на особисті характеристики?

– Дуже цікаве питання, яке має дуже складну відповідь. Оскільки телебачення вплавлене в структуру нашої майбутньої вистави, і не тільки тому, що телевізори у величезній кількості на сцені час від часу самі вмикаються, і ми бачимо на них різні зображення. А й тому, що на сцені постійно перебуває знімальна група, й ми ніби бачимо процес зйомок вистави. І всі ті знамениті монологи! Скажімо, монолог Івана Барильченка про сцену і театр – як священний храм, з якого треба гнати мітлою оперетку і розвагу й давати суспільству актуальний театр. Фантастично актуальний текст Тобілевича! Його, за моїм задумом, начитуватимуть кілька разів, дублями, аби до публіки це дійшло. Це буде сказано устами центрального персонажа, якого грає Єгор Соболєв. Там ще є його старший брат Карпо Барильченко, який вирішив свідомо покласти життя на вівтар агропромислового комплексу. Він взірцевий господар, один із тих, кого потім 1929 року знищили комуністи. Родина Барильченків походить з Січі, їхні прадіди були ватажками повстань, керівниками Війська запорізького, елітою козацькою. У Карпа є монолог про те, що таке сьогодні село. І цю роль грає Володимир Ар’єв. І беручи в роботу цю сцену, ми не жартуємо, кажучи, що цей монолог – це стендап (журналіст у кадрі – ЛГ) до «Закритої Зони».

Як мотивували до участі журналістів? Кого найважче було вмовити?

– Найважче було вмовити тих, хто не бере участі, тому що мені не вдалося їх вмовити. Але всі, хто зараз працює, не просто вирішили ризикнути, – їм у кайф існувати в нашому середовищі.

Є думка, що це одноразовий, експериментальний проект, спрямований на суспільний резонанс. Чи будете спростовувати?

– Ми бачимо себе в цьому проекті не менше, ніж на 1,5 року й хочемо зіграти до грудня 2008 року 50 разів цю виставу: 12 – у Києві, інші 38 – на виїздах, зокрема, і у Львові.

Чи розглядали фінансовий бік проекту: розраховуєте на самоокупність чи все-таки його забезпечать меценати?

Поки що не можу сказати, оскільки перебуваю в надзвичайно складних перемовинах із тими брендами, які все ще хочуть бути нашими меценатами. Причому це бренди різні: промислові бренди та люди-бренди. Найменше мені хотілося б мати справу з людьми-брендами.

Яку мистецьку подію з вашого дотеперішнього доробку вважаєте найважливішою?

– Для мене завжди найцікавіше майбутнє.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.