Софія Андрухович: “Сьомга” — уявний сеанс психотерапії. І стриптиз. І харакірі...”

Якось Соломія Павличко сказала: “А може, Юрій Андрухович — це така собі Олена Пчілка?..”. Нині талановита донька відомого українського письменника Софія Андрухович — авторка чотирьох книжок: “Літо Мілени”, “Старі люди”, “Жінки їхніх чоловіків”, “Сьомга”.

Недавно її жартома нагородили премією “Літературний олімп” у номінації “За те, що природа НЕ відпочиває”. Отож, Софія Андрухович — про Львів і Київ, про батьків і свободу вибору, про куріння й естетику, про новий роман Юрія Андруховича і новий роман Софії Андрухович.

“Для мене Львів складається з кумедних і чудернацьких історій”

— Наскільки важливе для тебе місто і місце проживання?

— На власному досвіді я переконалася, що жити можна будь-де. І будь-де може бути і добре, і погано. Тому що насправді ти сам створюєш собі клімат, сам шукаєш людей, з якими хочеш жити, працювати, проводити час.

Просто всі ми різні, у нас різні уявлення про життя. Хтось любить спокій, хтось — рух, комусь миліші рівнини, комусь — гори, а комусь — багатоповерхівки.

Я відчуваю, що могла б жити і у Франківську, і десь ближче до гір, і в Кам’янці-Подільському, і під Києвом. Це не так важливо. Важливо мати власний простір, елементарні зручності, час і можливість робити те, що хочеться.

— Тарас Прохасько якось сказав, що не хотів би жити в Києві, бо там треба докладати багато зусиль, щоб не загубитися…

— Я б не сказала, що моє життя у Києві вимагало від мене якоїсь особливої напруги чи разючих внутрішніх та зовнішніх змін. Усе залежить від того, який спосіб існування ти собі вибираєш. Мій спосіб існування — якомога більше належати собі і залежати від себе. Я справді трохи змінилася в Києві, почала по-іншому відчувати, у мене з’явилися нові знайомства, друзі, відкрилися нові обрії. Але жодного разу не виникало відчуття, що я гублюся. Якщо ти добре знаєш і відчуваєш себе, ти не загубишся.

Останні півроку я живу під Києвом, у колись курортному містечку Ворзель. З’ясувалося, що нічого кращого за таке напівсільське життя я бажати собі не можу. Хоча це дивно — я виросла в місті, мої батьки — міські люди, і навіть дідусі та бабусі жили у містах. Тут не йдеться про корів і городи — так далеко я не пішла. Просто з’явилося відчуття повної незалежності, відчуття свободи і хорошої такої, благодатної самотності. Коли є тільки ти, твої близькі, стіни твого дому, дах над головою — і навколишній світ. Коли можна вийти з будинку і відразу ж ступити не на асфальт, а на землю, на траву. Коли можна роздивлятися сузір’я і тобі не заважають висотні будинки. Або кілька годин їхати велосипедом туди, куди заманеться, дихати свіжим повітрям, спокійно вигулювати пса, мати можливість не зустріти жодної живої душі. Мені здається, від цього життя я почала ще більше любити людей. Тепер від спілкування я отримую справжню насолоду.

— Після Франківська був Львів. Як і в твого батька. Яким був для тебе цей львівський період?

— Він був не надто довгим — два роки з хвостиком. Тепер я часто згадую його, але якимись такими смішними фрагментами. Наприклад, згадую обшарпану, майже в аварійному стані квартиру на Богдана Хмельницького, де від попередніх власників залишився жирний білий щур. Це з’ясувалося десь на другому тижні. Щур мешкав у кухонній плиті, але часом уночі приходив і копошився у нашому матраці. Або згадую, як страшенно хотіла пити і не мала жодної копійки в кишені. І тут — яке щастя! — зустріла знайомих, які запросили мене в кафе. Тільки от не запитали, чого саме мені хочеться, і пригостили великим горнятком гарячого шоколаду. Для мене весь Львів складається з таких кумедних і чудернацьких історій.

“Бунтувати проти моїх батьків практично неможливо”

— Зазвичай у кожної людини настає час, коли вона “бунтує” проти своїх батьків. Як це виявлялося в тебе?

— Бунтувати проти моїх батьків практично неможливо. Я досить рано це зрозуміла і тому мої спроби бунту були досить лінивими та млявими, оскільки я знала, що вони заздалегідь приречені на поразку. Зрештою, я також усвідомила, що якщо вже бунтувати, то, швидше, проти себе — це найскладніший бунт з усіх можливих. Хоча теж невідомо, чи дає він бодай якусь користь.

Мої батьки ніколи нічого мені не забороняли, ніколи не читали моралі, ніколи не повчали, ніколи мене не карали. Змалку я росла з усвідомленням того, що це моє життя і що я маю право на свої помилки. Подобалися мої вчинки батькам чи ні, вони ніколи силою не примушували мене діяти так, як хотіли вони.

Коли одного разу я сказала: “Ну все, тепер я буду при вас курити”, мама обернулася до друзів, які си­діли поруч, і сказала: “Яка чемна дитина: вона ще й попереджує”. Коли я покинула навчання — що, звісно, не могло припасти їм до смаку — вони навіть не натякнули мені на своє незадоволення.

За все це я страшенно їм вдячна. Бо, крім усього іншого, вони виховали в мені відчуття широкої свободи, а разом із цим — відповідальності за власні вчинки.

— Хто мав на тебе більший вплив — мама чи батько?

— Впливи обох батьків однаково потужні. Просто вони діяли у різних аспектах, у чомусь більше впливала мама, у чомусь — батько. Ліберальні, делікатні впливи не настільки очевидні, натомість дають найкращі, найстійкіші результати. Принаймні у моєму випадку.

— Коли ти вперше відчула свою самостійність, свободу?

— Напевно, по-справжньому відчула це в момент, коли покинула навчання. Це було моє, тільки моє рішення. Доти у всьому я радилася з батьками, принаймні повідомляла їх про те, що маю намір зробити, і вислуховувала їхню думку.

Тут я зрозуміла, що мушу сама зробити цей вибір і мушу повністю взяти на себе всю відповідальність. Мені хотілося повністю володіти власним часом, хотілося мати змогу займатися тим, чим хочеться цієї миті, не відчувати на собі зовнішніх обмежень. З іншого боку, якоїсь миті мені просто стало нецікаво, і я захотіла спробувати пожити інакше. Мені не вистачало кисню, треба було швидко випірнути і вдихнути — і я це зробила.

— Розкажи про бабусь і дідусів у твоєму дитинстві…

— Половину мого життя ми жили в одній квартирі з бабцею і дідусем в Івано-Франківську. Дідусь був лісівником і вмів дивовижно, захопливо розповідати історії. Я завжди тягала додому різну живність і дід допомагав мені за нею доглядати. А бабця возила мене зі собою у відрядження в маленькі містечка на Франківщині — Косів, Городенка, Надвірна, Снятин. Інші дідусь і бабуся — з Чернігова. Нас із братом відвозили туди на літо. Бабуся відгодовувала нас налисниками і варениками з ягодами. Дідусь постійно щось лагодив і ремонтував.

— Чи ти замислюєшся над тим, щоб зберегти свій шлюб (чоловік Софії — поет і перекладач Андрій Бондар)? Чи керуєшся інтуїцією?

— Я не хотіла б багато розповідати про своє особисте життя. Вистачає вже того, що я пишу — там я відкриваю рівно стільки особистого, скільки хочу. Скажу лише, що я не ставлю перед собою жодних завдань, не визначаю рамок і не намагаюся виконати задану програму. Коли ти з кимось, треба постійно пам’ятати про цю людину, треба вчитися бачити її — бачити насправді, а не обмежуватися створеним у якийсь момент шаблоном, як ми часто це робимо. Бачити людину такою, якою вона є в цей конкретний момент.

“Люблю підглядати і підслуховувати, читати чужі думки і книжки…”

— Як би ти продовжила фрази “Я люблю…” і “Я не люблю…”?

— Я люблю редиску, їхати в маршрутці “Кичеєве-Київ”, підглядати і підслуховувати, лежати в ванній, з’їдати яблука разом з качаном, читати чужі думки і книжки та багато іншого. Я не люблю рано вставати, прибирати, злих офіціантів, напружених бесід, передчасних висновків, коли відростає волосся та ще кількох речей.

— Софія Андрухович з мундштуком — це вже якоюсь мірою класика…

— Взагалі-то я не курю через мундштук. Раніше курила звичайні сигарети, переважно “Camel” і “Winston”, наскільки пам’ятаю. Але вже досить довго не курю взагалі і навіть не можу точно пригадати, навіщо мені це було потрібно раніше. Куріння відпало від мене, як випадають молочні зуби. Непомітно і безболісно. Що ж до фотографії з мундштуком — це всього лише одна зі серії постановочних фотографій, що їх було зроблено для обкладинки книжки “Старі люди”.

— Наскільки для тебе важлива естетика в щоденному житті? В одязі, інтер’єрі, сервіруванні столу?..

— У мене немає бажання і потреби естетизувати дійсність. Я уважна до дрібниць, але мені важливі натуральність та природність речей. Я люблю гарні речі, але можу спокійно без них обходитися. Мені більше подобається просто бачити, констатувати, сприймати все таким, яким воно є. Все, чого я хочу досягти, — це щоб мені та людям, котрі мене оточують, було комфортно і добре. Скатертини, серветки, прибори, комоди та гардини в цьому разі — не рецепт.

“Таємниця” Андруховича вразила мене страшенно —

я тричі перечитувала закінчення, і щоразу вибухала сльозами”

— Відомо, що творчість Юрія Андруховича тобі подобається. А який твір найбільше?

— Усі твори Юрія Андруховича дуже різні, і я не вважаю, що їх можна порівнювати. У якийсь момент життя мене пре перечитувати “Центрально-східну ревізію”, за якийсь час більше пасують, наприклад, “Рекреації”.

Найближчою мені є, мабуть, “Перверзія”. Склалося так, що ця книга відкрила переді мною нові обрії, цілі водоспади настроїв і станів, продемонструвала можливості мови, її легкість, грайливість, і в той самий час її дивовижну здатність мало не фізично впливати на тебе. Цей роман наштовхнув мене на думку, що я теж можу спробувати робити подібні дива.

Тепер мені близьким став і роман “Таємниця”. Він вразив мене страшенно — я тричі перечитувала за­кінчення, і щоразу вибухала сльозами. Батько надіслав мені роман місяці два тому, але досі враження свіже, ніби я щойно дочитала останню сторінку. “Таємниця” — дуже важлива книга. Важлива у найширшому сенсі.

— Серед твоїх відгуків на книжки я не натрапляла на рецензії на твори українських авторів…

— Для мене навіть не існувало інших варіантів. Як письменник я не маю морального права рецензувати твори інших авторів. Рецензувати повинен критик, а письменник — писати своє. Коли письменник аналізує твір свого колеги — це неетично і смішно. Він може викласти свої приватні міркування, висловити захоплення чи, навпаки, розчарування, але не більше. Так є скрізь у світі, крім України. У нас письменник наразі не заробляє на власних творах і йому доводиться шукати заробіток деінде. Наприклад, у періодичних виданнях. Обставини змушують його писати рецензії і робити себе трохи смішним. Бо це і смішно, і сумно, коли один беззахисний та відкритий письменник колупається в нутрощах іншого беззахисного та відкритого письменника. Так не повинно бути. Тому я вирішила хоч трохи себе від цього відмежувати, пишучи рецензії на твори зарубіжних авторів — вони не такі близькі, і тому не настільки вразливі. Зрештою, то були навіть не рецензії, а, радше, есеї. Я намагалася не оцінювати, а більше рефлексувати.

“Сьомга” — це шанс зазирнути за лаштунки чужого життя”

— І ще — розкажи про свій новий роман “Сьомга”…

— “Сьомга” — це спроба скласти людину з міріадів детальок, зі значних і незначних подій, зі спогадів, з ран, образ, травм. Скласти докупи — а потім розбити вщент, щоб мати змогу складати знову і знову, щоразу додаючи щось нове, повністю або трохи змінюючи.

“Сьомга” — це шанс зазирнути за лаштунки чужого життя. Життя, як воно є, не прикрашеного, неприкритого, з усіма незручностями, з потворними, відразливими моментами, з усім тим, що зазвичай ховають від чужих очей.

Крім того, це спроба довести, що будь-чиє життя, яким би воно не було — цікаве і цінне саме по собі. І що наші помилки цінні настільки ж, наскільки цінні здобутки і звершення.

Ще “Сьомга” — це уявний сеанс психотерапії. І стриптиз. І харакірі. І трилер.

Мені хотілося вигадати людське життя, вигадати людину, її родичів, друзів, випадкових зустрічних, і зробити це так, щоб усе було максимально правдиво, і водночас, щоб жодної реальної події чи особи там не було. Щоб було боляче, соромно і смішно, щоб хотілося плакати, щоб трохи закипала злість. Хотілося примусити читачів швиденько пережити чиєсь паралельне життя.

Одне слово, у книзі буде багато всього. Там будуть навіть малюнки, щоб розбавити літери.

Я дуже багато зусиль і почуттів вклала в цю страву. Сподіваюся, читачам вона смакуватиме.