Розпуски парламентів -- не дивина для світу

Віталій ПАВЛИШИН, “Україна і час”

|

Вересень 1993-го. Я, студент Львівського університету імені І. Франка, просачкувавши упродовж трьох тижнів пари (до сесії ж далеко), підробляю у сусідній Польщі поблизу Жешува на полях у місцевого фермера.

Після ударного трудового дня переглядаємо вечірні новини. На всіх каналах топ-подія: у Москві війська, які підтримують президента Єльцина, на повну потужність штурмують приміщення парламенту, в якому засіли депутати на чолі з Хасбулатовим.

Польський фермер від побаченого хапається за голову: “Дивіться, що у вас там коїться! Краще додому вам не повертатися!” Наша іронія з приводу цього його дуже дивує. Втовкмачити польському селянину, що Львів та Москва — це відстань більш ніж дві тисячі кілометрів і що взагалі країни у нас різні, тоді не вдалося.

Яким же було здивування, коли він дізнався, що у його рідній Польщі президент Лех Валенса, за якого, до речі, голосував наш тодішній роботодавець, теж виконував подібну процедуру. Тільки значно цивілізованіше, без пострілів і захоплення будівель. Протягом свого президентства (1990-1995 рр.) Валенса двічі розганяв депутатів Сейму. Щоправда, в результаті це коштувало йому президентського крісла.

А російський варіант розпуску парламенту 1993 року справді у світовій історії один з найбільш диких. У результаті протистояння між прихильниками Єльцина і парламенту виникли збройні зіткнення, у результаті яких загинуло, за різними оцінками, від кількох сотень до тисяч чоловік. Лояльними Єльцину збройними частинами використовувалися танки для розстрілу будівлі Білого дому, де розташовувався законний парламент. Правової оцінки тих подій досі не існує, за загибель людей ніхто не відповів. Таким штибом з народними обранцями воюють президенти (чи інші самодержавці) в африканських країнах.

А найсвіжіший приклад стався рік тому на островах Фіджі, що поблизу Австралії. Президент за допомогою військ розпустив парламент і звільнив з посади прем`єр-міністра, якому довелося залишити країну. Тоді сусідні Нова Зеландія й Австралія запровадили санкції стосовно Фіджі, які ще досі не скасовано.

Узагалі ж, в історії парламентських республік достроковий розпуск законодавчого органу не є рідкістю. Наприклад, Італія в 1950-1970 роках практично кожні півтора-два року проводила позачергові вибори. У Франції теж траплялися такі випадки. У 1981 році лідер Соціалістичної партії Франсуа Міттеран, обраний президентом, прийняв рішення про розпуск Національних зборів для того, щоб збільшити в ньому представництво соціалістів. Президент Жак Ширак 1995 року парламент не розпускав, але зважився на цей крок у 1997-му. Процедура виявилася для нього не дуже вдалою — у Національні збори було обрано соціалістичну більшість.

На екс-радянському просторі, крім вищезгаданих російських подій, це теж не є дивиною. Білоруський президент Лукашенко свого часу розпускав парламент — і цей крок, як свідчать соціологи, мав популярність серед народу. Так само вчинив і киргизький лідер Акаєв. Президент Казахстану Назарбаєв “наводив свій лад” двічі — у 1993 році і повторно у 1995-му, після чого продовжив термін президентських повноважень до 2000 року за допомогою референдуму, проведеного із серйозними порушеннями.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.