Як боротися з ідеологією окупантів?

Василь КУТЯНИН, „Новий погляд”

|

Останні ініціативи Президента України в галузі музейного будівництва викликали шалений спротив ідеологічних опонентів української державності.

Привид російсько-комуністичної імперії прагне повернути колесо історії у минуле, вперто чіпляючись за нього закляклими пальцями гомо совєтікуса. Деякі люди, які отримали паспорти громадян України, куди заради громадянського миру і недопущення національної ворожнечі навіть не було внесено сумновідомої з радянських часів п’ятої графи “національність”, поставили собі за мету дискредитувати українську незалежність і перетворити нашу державу в колонію Росії. На відміну від країн Балтії, де розгорнулася війна пам’ятників, фронт боротьби за національну ідентичність і цінності в Україні проліг по лінії державної мови, а останнім часом ще й музеїв – цих скарбниць народної пам’яті.

Приводом до “війни музеїв” послужило висловлювання Президента України Віктора Ющенка про створення у нас музею на зразок Музею радянської окупації у Тбілісі. Главі Української держави дуже сподобалася організація роботи цієї установи, її тематичні розділи. “За цими розділами можна читати українську історію. Уявіть собі, якби ми про 20-і роки сказали сьогодні правду: починаючи від повстання у Полтавській області, закінчуючи Черкаською. У 20-30-і роки скільки людей було знищено!” – захоплено сказав він у столиці Грузії, нагадавши журналістам про інші факти репресій проти українського народу. І додав: “Нам, безперечно, треба дати обіцянку зробити це в Україні. Я розумію, що це буде нелегко… певним силам це не сподобається, тому що їхньою місією ніколи не було служіння українському народові”.

Ющенко, як у воду дивився. Його слова були протрактовані кримськими сепаратистами не як намір виховання в онуків та правнуків духу свободи і неприйняття будь-яких форм диктатури, а як спроба посварити українців з російським народом. 12 березня близько тридцяти активістів організації “Національний фронт Севастополь-Крим-Росія” провели біля постійного представництва Президента України в автономії презентацію Музею окупації Криму. „Проект музею окупації Криму Україною — це наша відповідь на пропозицію відкрити в Києві Музей радянської окупації, — заявив, виступаючи на мітинзі, співголова національного фронту Сергій Шувайников. — Музеї радянської окупації у Прибалтиці та Грузії потрібні владі тільки для розпалювання ненависті, для того, щоб сформувати в громадській свідомості образ національного ворога — росіянина, Росії”.

Комуно-шовіністи презентували майбутні музейні експонати: нормативні акти, що, на їх погляд, підтверджують належність Криму до Росії; укази Ющенка й ухвали українського парламенту щодо „насильницької асиміляції російського населення й ліквідації російської мови” в дитячих садках, школах і вищих навчальних закладах; тексти указів президента про ліквідацію Конституції Криму 1992 року; галерею „портретів окупантів”; приймач з відірваною антеною, який, за словами організаторів акції, „символізує заборону ретрансляції програм російських радіостанцій”; підручник історії України і т. ін. „Якщо музей радянської окупації в Києві все ж буде відкрито, ми пропонуємо Вікторові Ющенку пожертвувати для музею свій квиток члена КПРС”, — пригрозили вони.

Коли читаєш цю маячню, то дивуєшся, що „уболівальникам за долю російської мови і великого російського народу” зовсім не шкода тих найкращих його представників, які стали жертвами радянського тоталітаризму. Вони навіть не задумуються над тим, що відлік часу тієї „окупації Криму” слід вести не від моменту набуття Україною державної незалежності, а з 1954 року, коли півострів був переданий Українській РСР Верховною Радаю РСФСР на пропозицію колишнього першого секретаря ЦК компартії Радянського Союзу Микити Хрущова. Виходить, що у „бідах” спраглих кремлівського правління кримчан винен той же радянський окупаційний режим! Не кажучи вже про незчисленні страждання інших народів, які населяли цей благословенний край, насамперед депортованих 1944 року кримських татар. Але що для російських шовіністів горе інших, якщо їхню діяльність спонсорує Москва?

А Музей радянської окупації таки дуже потрібен. Тільки не один, а багато музеїв у різних куточках країни. Україна – не Росія, але й не Грузія. І Партія Регіонів чи їхні союзники –комуністи шахтарів подивитися на діяння своїх попередників до Києва не повезуть. Такі експозиції варто побудувати в усіх історичних та краєзнавчих музеях, які є в кожній області. Адже колишні відділи історії радянського суспільства у них зазвичай не працюють, а доказові експонати про голодомори, етноцид, репресії неважко знайти у кожному регіоні України. Для цього необхідно політична воля, державна свідомість та ще кординація цієї важливої роботи з єдиного науково-методичного центру.

КОМЕНТАРІ „ПОГЛЯДУ”

Павло Мовчан, народний депутат України чотирьох попередніх скликань, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта”

На мою думку, створювати такий музей недоцільно. Хто формуватиме його ідеологію, будуватиме експозиції? У нас уже є Український інститут національної пам’яті. От при ньому можна буде створювати музеї геноциду, етноциду і т.п. А зараз треба зосередитися на розбудові інституту, на наданні йому певних повноважень, створенні структури, яка має відповідати не тільки за період історії радянської доби, але й російської окупації. Остання стосується також Львова і Галичини, що двічі повторювалася під час Першої світової війни. Слід робити все, щоб інститут запрацював, а не розпочинати черговий проект, який не буде реалізований. І якщо президент забув про цей інститут, то його радники мали б про це йому нагадати.

А щодо кримського демаршу, то чому б краще не створити Інститут окупації українцями Росії з головною філією у Москві? Адже на всіх керівних посадах у Російській імперії ще з часів цариці Єлизавети були українці! Ця “окупація” почалася ще тоді, коли київські князі вирушили створювати північно-східні князівства Давньої Русі. Не можна перетворювати все в театр абсурду. Про яку окупацію Криму йдеться, якщо там лише три українські школи (в Сімферополі, Ялті та Феодосії)?! Та ще, може, така школа залишилася у Красноперекопську. На півострові виходять лише дві україномовні газети, одна з яких – “Кримська світлиця” — уже “вмерла”. У ВНЗ намагалися викладати українською, але край цьому поклала Верховна Рада автономії. Там українці бояться навіть носа піднімати.

Мустафа Джемільов, народний депутат Верховної Ради України, голова Меджлісу кримськотатарського народу

Окупація України почалася не з радянських, а з царських часів. Тому я – прихильник створення у нас музею російської окупації. Хоча, якщо за точку відліку брати те, що війська Радянської Росії були послані на Україну після проголошення у Києві Української Народної Республіки, термін “радянська окупація” теж звучить логічно. Але стосовно радянського періоду, напевно, доцільніше було б відкрити музей злодіянь радянської влади.

Створення музею української окупації в Криму – це якесь божевілля. Я взагалі не хотів би коментувати цих, даруйте на слові, придурків, які щодня роблять заяви у стилі Жиріновського. Їхнє твердження про те, що на півострові здійснюють насильницьку українізація, звісно, нісенітниця. Тут якраз наступає махровий російський шовінізм. Навчання майже у всіх школах проводять російською мовою, преса на 99 відсотків російськомовна, все діловодство в АРК ведуть винятково російською. В автономії не визнають не лише державну мову, а й мови корінних народів.

Говорити про якусь українізацію в Криму – відвертий цинізм. Як докази української окупації вони планують експонувати в музеї дорожні покажчики. Написи на них у всіх країнах роблять державною мовою! Інша справа, що їх треба було не тільки перекласти українською, а відновити історичну топоніміку, яка була знищена радянською владою з 1944 по 1948 роки. Понад 1000 географічних назв у Криму було русифіковано. Із міст так само називається один Бахчисарай. А все це пов’язано з кримсько-татарським народом та його культурою.

Кримські татари справді почувають себе, неначе на окупованій території. Тільки не Україною, а Росією. Кожну школу ми відкриваємо з бійкою. Зараз у нас є 15 шкіл, але навчають рідною мовою одну дитину із 10-и! Решта дітей змушені ходити до російських. Маємо дві газети кримсько-татарською мовою. Але тут знову проблема – в СРСР вона понад 50 років була заборонена. Нині ми намагаємося її відродити, та з боку держави великої допомоги, на жаль, не отримуємо. У двох кримських університетах готують хіба що педагогів для кримсько-татарських шкіл (здається, дві групи по 25 осіб). Тим не менше російські шовіністи час від часу мусять робити подібні голослівні заяви, аби про них не забули.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.