«Письменник повинен відповідати за сказане»

Розмовляла Наталя ДУДКО, „Новий погляд”

|

Юрій Андрухович про свою нову книжку, Україну як територію свободи та комплекси щодо української класики

Юрій Андрухович не користується мобільним телефоном, однак досить активно спілкується електронною поштою. Він досить багато часу проводить за кордоном, однак почувається в Європі, як удома. Найуспішніший український письменник. Його твори перекладають, інсценізують романи, вручають міжнародні нагороди і цікавляться думкою про ситуацію у його країні.

13 березня Андруховичу виповнилося 46 років. Не раз патріарх „Бу-Ба-Бу” казав, що для нього важливіше жити, ніж писати. А ще – відчувати себе молодим…

Розмова з Юрієм Андруховичем відбулася невдовзі після його приїзду зі Швейцарії та Австрії і водночас напередодні чергової поїздки за кордон. А 26 квітня у Палаці культури ім. Г. Хоткевича письменник презентуватиме свою нову книжку «Таємниця» – у межах промо-туру десятьма містами України.

– Про що йшлося у Вашому виступі під час конференції у Брюсселі, на якій обговорювали Україну через два роки після Помаранчевої революції?

– Я написав спеціально для цього виступу текст, дуже особистий, про те, як я переживаю цей реванш. Це текст, у якому було по-своєму означено прощання з романтизмом Помаранчевої революції, я дав собі слово, що більше ніколи, у жодному тексті не вживатиму цього вислову. Тому що ми все ще любимо про це позгадувати, і таким чином відриваємося від реальності, а реальність у нас така, що вона нам не пробачає, коли ми перестаємо адекватно її оцінювати.

Пригадую, на початку грудня 2004 року ми з Юрком Прохаськом перетинали Майдан, там усе ще стояли люди, маніфестували, і він сказав про те, що кожному з нас тепер необхідно створити список, написати за пунктами, що потрібно змінити. Мені ця ідея дуже сподобалася, але я, на жаль, не створив такого списку. І можливо, це теж стало однією з причин поразки – що ніхто з нас не створив такого свого списку і не став його неухильно виконувати. Тому що те, що відбувається сьогодні, по-іншому назвати не можна. Це реванш, поразка, і вся надія залишається на те, що з нашої пам’яті цього вже в будь-якому разі не викреслити, тобто, що ми спроможні зібратися знову, і знову щось змінити на краще. Але складність у тому, що в нас тепер криза лідерства, ми не знаємо, за ким ми маємо йти, заради чого і заради кого маємо вийти і це зробити.

– Наскільки актуальні для України слова: «Якщо ви хочете змінити в країні владу, змініть у ній музику»?

– О! А чиї це слова?

– Кажуть, що Піфагора…

– Вони абсолютно актуальні. Думаю, для нас особливо актуальні, тому що ми маємо цей постійний музичний фон, від якого я на свій приватний спосіб можу сховатися, я вимикаю ці радіостанції. Але, якщо я покидаю свою приватну територію, то мені вже нема куди від цього сховатися. Думаю, Піфагор мав рацію. Адже відбувається нищення якихось високих структур людської свідомості і, відповідно, ця музика гальмує будь-яку ініціативу, будь-які намагання бути інакшим, не таким. Цього нам дуже бракує. У нашому суспільстві тенденція бути, як усі, суттєво переважає над тенденцією бути самим собою, особливим.

– Чому для Вас настільки важливі подорожі? І чи не хотілося помандрувати у східному напрямку – Японія, Єгипет, Індія?

– Я насправді не мандрівник заради того, щоб відвідати якомога більшу кількість країн. Можливо, я все-таки європоцентрист, у тому сенсі, що Європу вважають найменшим континентом і найдавнішим, а мені він видається все-таки наймолодшим. Бо до сьогодні Європа не знає, де вона починається, де закінчується, і що таке взагалі Європа. А з усіма іншими континентами це більш-менш відомо. Тому мені й сьогодні цікаво подорожувати саме там. І останні півроку в мене була нагода трохи більше того всього побачити, бо я майже п’ять місяців провів у Швейцарії, потім місяць в Австрії. А Швейцарія дуже зручно розташована, звідси можна поїхати і до Швеції, і до Іспанії, і до інших європейських країн. Насправді ці мандрівки є постійним пошуком пережиттів, які, може, підштовхнуть до відповіді на ті питання, які мене зараз найбільше цікавлять, зокрема – чому ми інакші, чому нас не сприймають як частину цієї Європи, хоча ми насправді нею є, і в чому полягають ці відмінності. Чому, коли ми спілкуємося між собою, вживаємо вислів «у Європі», як про зовнішній світ, ніби говоримо «в Японії» чи «в Америці». Чому, кажучи «в Європі», не вживаємо «у нас». Така психологічна відстороненість мене надзвичайно цікавить. Ну і я би намагався, щоб ми це якось долали, хотів би якимось чином впливати на те, щоб ми призвичаювалися до того, що Європа – це і ми також. Але мені дуже суттєво заважають у цьому всілякі бюрократичні інституції, наприклад, західноєвропейські посольства, у яких нашим людям дуже непросто отримати візу. Я думаю, що наша країна заслужила на краще ставлення до себе вже хоча б тому, що вона відкрила кордони для всіх. У Брюсселі на конференції один з учасників – німець, який у Москві очолює фонд імені Г. Бьолля – сказав, що зворушений тим, що є на світі така країна – Україна, куди ні йому, ні його дружині, росіянці, не треба виробляти візу. Бо в їхній ситуації завжди комусь з них треба її виробляти, якщо на Захід – то його дружині, якщо в постсовєтські країни – йому. А Україна – єдина територія свободи, куди вони обоє можуть безвізово в’їхати. Мені цей приклад страшенно сподобався. Я б дуже хотів, щоб у цьому до нас змінювалося ставлення.

– Ви говорите про відмінності… Чим відрізняються українські письменники від західноєвропейських?

– Письменники відрізняються на якомусь особистому рівні, безумовно. І я хотів би більше говорити про спільне, аніж про відмінне. Але, якщо проводити якісь відмінності… У них значно вища культура внутрішнього літературного спілкування. Тобто такі речі, як взаємна ненависть, заздрість – вони в них також існують, очевидно – але їх майже не видно. Об’єктивно вони мають значно краще розбудовану систему з усілякими творчими стипендіями, з тим, що визначає матеріальне забезпечення. Крім усього іншого, вони краще володіють іноземними мовами.

– Ще Антонич свого часу наголошував, що утвердження патріотизму не є пріоритетним завданням для письменника, хоча все ж написав кілька патріотичних віршів – поганої художньої якості. Чи є патріотичні тексти в західноєвропейських авторів?

– Не думаю. Звісно, питання ще й у тому, що вважати патріотичним. Я вважаю, що кожен добрий текст, який робить внесок, поступ у літературу, є патріотичним. Якщо ти просто тією мовою, якою пишеш, написав добрий текст. Але у вульгарному розумінні патріотичні тексти – вихваляння своєї батьківщини, партії чи суспільного класу, всередині якого ти перебуваєш – немислимо. У різних країнах по-різному, але в Німеччині, мабуть, як один з наслідків націонал-соціалізму, з яким ще до сьогодні німецьке суспільство бореться – прийнято про ці речі говорити скептично, з великим сумнівом – про такі речі, як батьківщина. У будь-якому разі, у західноєвропейському контексті слово «космополіт» є суто позитивним. Воно означає не зовсім те, що в нас, а передусім людину, яка максимально відкрита до чужих культур і яка будь-яку чужу культуру переживає, як власну.

– Віктор Єрофєєв якось сказав: «Що кращий письменник, то менше він відповідає за свої слова»…

– Я не дуже погоджуюся з ним. Я погоджуюся, що це красива фраза, яка запам’ятовується. Бо справа письменника, мабуть, час від часу формулювати щось таке, що запам’ятовують і потім цитують. Але чи має він у цьому об’єктивну рацію? Сумніваюся. Я розумію, про що йшлося. Про те, що писання, значною мірою, – некерований процес, швидше йде з підсвідомості, не керований раціональними чинниками, тому ця відповідальність, ніби відпадає. Це не та відповідальність за своє слово, яку може нести, наприклад, політик. Я можу частково погоджуватися, але все-таки писання і перебування у контексті письменницькому так чи інакше означає, що чинник свідомості дуже суттєвий, важливий. Насправді письменник повинен відповідати за сказане.

– Чи часто останнім часом доводиться відмовлятися від презентацій, зустрічей, інтерв’ю?

– У презентаціях я сам зацікавлений. Я люблю виступи, люблю публіку. Відмовляюся хіба що тоді, коли вже на той час щось заплановано. Натомість з інтерв’ю – так, даю згоду на мінімальну частину цих запитів. Бо я дуже розчарований тим, що в інтерв’ю мене запитують про одне й те саме, про те, що, наприклад, уже 10 років тому відбулося. Скажімо, до 9 березня мене завжди всі хочуть розпитати про цю нещасну Шевченківську премію. Я зараз уже в цьому відмовляю. Бо це вже давно минула історія, і я не хочу безконечно довго виступати в одній і тій самій ролі когось, хто колись відмовився бути номінованим на неї. Мені здається, що є багато актуальніших тем, про які можна поговорити. Але журналісти в нас дотримуються якихось заяложених, стереотипних ситуацій, і ця ситуація з Шевченківською премією чомусь для них цікава. Або друге таке запитання – чому ви живете за кордоном? Що саме по собі не відповідає дійсності, бо я не живу за кордоном. Але це намагання знайти якийсь сюжет у тому, що от, мовляв, український письменник, а сидить за кордоном, тому що тут свого не знають, не цінують, не читають. Це все неправда. Найкращі мої читачі і найбільше їх саме тут. Тому мені, як повітря, необхідно бути саме тут, в Україні. Але я просто не мислю цими категоріями різних світів, для мене це єдиний світ. Пожити півроку за кордоном – це не є для мене якась драма, що я покинув Україну, бо мене тут не люблять і так далі. Я їду, тому що там я також, як удома. Ці речі доводиться щоразу розжовувати. І тому я волію краще сказати просто «ні».

– Нова книжка – „Таємниця” – це новий роман?

– Це книжка, яка має у підзаголовку «замість роману». Її можна вважати романом, але це не зовсім те за формою. У кожному разі, це моя найновіша книжка. Але докладніше про неї я наразі не маю права розповідати – це зобов’язання видавництва перед інформаційним спонсором.

– Чи є підстави для комплексів щодо української класики? У всякому разі, як їх позбуватися? Адже вже до певної міри стало узвичаєним іронізувати, наприклад, з Панаса Мирного…

– Безумовно, тут абсолютно суперечлива ситуація, тому що наша класика страшенно занурена в соціальну конкретику того часу, скажімо, XIX століття, початку XX-го. І якщо виносити на поверхню цю проблематику, то вона справді нікого не зачепить зі сучасних людей, тому що просто, скажімо, кріпосний лад уже скасовано досить давно. І якщо її подавати як літературу, присвячену проблемі кріпацтва, тоді вона справді мало кого цікавитиме і буде підставою для якихось комплексів. Але я думаю, що стосовно нашої класики треба змінити оптику, тобто говорити про те, наскільки в цих творах заторкнуто універсальні, вічні речі. Наскільки, наприклад, «Микола Джеря» може бути цікавий і актуальний для нинішнього читача. Але це для мене серйозна підстава для сумніву, я сам би мав усе це перечитати. А в мене не доходять до цього руки…

– Недавно один глянцевий журнал визначив 25 найкрасивіших жінок і чоловіків. На 25-му місці – Юрій Андрухович…

– Та я й не знаю, добре це чи погано. Залишимо «глянець» для «глянцевих» людей, хай вони там і перемагають.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.