Наша міліція нас...

Володимир Моісєєв, „Новий погляд”

|

У 90-роках львівська міліція відчувала брак кадрів. Тому до карного розшуку набирали всіх, хто мав бажання та будь-яку вищу освіту.

Ця історія трапилася 1994 року, коли до відділу карного розшуку одного з райвідділів міліції Львова надійшло одразу з десяток дипломованих новобранців Політехнічного інституту, яких старі оперативники одразу назвали комсомольським загоном. Серед них був і лейтенант Ігор, уродженець Турківського району, який також одразу після закінчення політеху подався на службу до міліції. Упродовж півроку роботи у карному розшуку Ігор орендував помешкання. Батьків, які проживали далеко в горах, відвідував украй рідко. Часу на відпочинок теж мав мало, адже постійно переховувався у засідках з метою затримання небезпечних злочинців. Лише встигав інколи написати кілька слів про тяжку працю міліцейської нишпорки.

Одного дня терпець батьків урешті луснув, і батько Ігоря, пан Пилип, вирішив відправитися до Львова, аби подивтися, як живе та тяжко працює син. Тільки-но потепліло, пан Пилип набрав трохи харчів, пару копійок і вирушив до Львова. Приїхав до міста пообіді та одразу попрямував на роботу до сина. Ігор справді втішився приїзду рідного батька. Привів до свого службового кабінету, всадив на диван, почав готувати гарячий чай, аби батько з дороги відпочив та перекусив. І доки пан Пилип, чемно склавши руки, після горнятка чаю сидів на тапчані, Ігор з діловим виглядом обличчя кудись телефонував та давав вказівки, після чого взяв із сейфу пістолет і почав його чистити, демонструючи тим самим важливість та небезпечність своєї роботи.

Цього дня у райвідділі саме було свято – видавали зарплату, на яку правоохоронці чекали майже три місяці. Тому вже в обід частина особового складу переміщалася коридорами приміщення добре напідпитку. Не став винятком і капітан Олег Когут – у минулому командир роти десантників, який потрапив до міліції через скорочення українського війська. Цього дня Олег випив уже достатньо, але відчував потребу продовжити свято. У пошуках додаткової дози вештався коридорами, прислухаючись до звуків у кабінетах, мабуть, з надією почути там дзенькіт чарок і приєднатися до веселої компанії. Випадково зазирнув у кабінет до оперуповноваженого Ігоря, де побачив, як лейтенант розмахує пістолетом, а на канапі чемно сидить дідуган.

Колишній спецназівець одразу збагнув, що молодий офіцер потребує його кваліфікованої допомоги. З несамовитим криком: „Што, сука старая, не колєшся?!», капітан в’їхав ногою пану Пилипу поміж ноги, водночас лівим кулаком ударив старого у щелепу. Дідусь одразу знепритомнів, а в його сина, лейтенанта Ігоря, відняло мову. Лише за хвилину він прийшов до тями, після чого спромігся скрикнути: «Падла, тож мій батько, а не злочинець».

Доки батько приходив до тями, його кривдник стояв на колінах і без перестанку вибачався. «Пробач, мовляв, діду, прийняв тебе за старого злочинця». Опісля, збіглися усі оперативники, почали вибачатись за свого недолугого колегу. Налили старому кілька чарок, дали побавитись пістолетом. Так пан Пилип відчув на собі всю важкість служби свого сина. У селі, щоправда, про курйоз не розповідав, але й сина зарікся після цього трафунку більше не провідувати. А зламані зуби пояснив дружині просто – на пероні упав.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.