Точну цифру українських заробітчан на “чеських хлібах” не підрахувала жодна статистика.
Чеська Республіка в останні декілька років стала для українських заробітчан справжньою меккою. Варто лише пройтися зранку вулицею Антоновича, що біля Кульпарківського мосту, і зайвими стають будь-які коментарі. Сотні людей щодня, мов ті бджоли, юрмляться біля приміщення чеського консульства в очікуванні візи.
Враховуючи щоденний великий наплив народу, підприємливі люди перепрофілювали крамнички на харчевні, де можна перекусити. Мовчазні і зосереджені обличчя переважної більшості молодих людей свідчать про те, що їдуть вони, як кажуть, “на чехи”, на відміну від тих же німців чи австрійців, не для того, щоб прогулятися неповторними мостами через Влтаву, помилуватися фантастичним колоритом старого міста, що справедливо вважається одним з найкрасивіших у світі, чи випити гальбу пива у барі “Біля келиха”, де з легкої руки Ярослава Гашека отримав безсмертя бравий солдат Йозеф Швейк… Однак про це згодом.
Історичні паралелі
Якщо ми поринемо хай у недалеке минуле, то побачимо, що долі українців і чехів не раз перетиналися. На відміну від тих же поляків чи росіян, з якими часто доводилось з`ясовувати стосунки із зброєю у руках, взаємостосунки з нашими закарпатськими сусідами не мають трагічних сторінок. Можливо, саме багатовікова підневільна доля, що змушувала зосереджуватись на власних проблемах і постійно боротись за незалежність, щоби не зникнути як нація з історичної мапи світу, робить наші народи особливо близькими.
Судіть самі, наскільки схоже наше минуле. Чехія прийняла християнство у IХ столітті, а вже на початку Х потрапила у васальну залежність від німецьких королів. У 1618-му — початок національно-визвольного повстання проти Габсбургів (гуситський рух). А після поразки у 1620 році під Білою Горою Чехія стає австрійською провінцією аж до 1918-го, коли після розпаду Австро-Угорської імперії на карті Європи виникла нова держава Чехословаччина, що проіснувала до 1939 року. Потім знову німецька окупація до 1945-го, опісля — радянська з розтоптаною солдатами Варшавського договору “Празькою весною” 1968-го — і аж до початку антикомуністичної “оксамитової революції” 1989-го. У 1993 році в результаті всенародного референдуму у Словаччині виникли дві незалежні держави — Чехія та Словаччина. Першим президентом Чехії був відомий дисидент та інтелектуал Вацлав Гавел.
Отже, чехи, як і українці, завжди мали проблеми з агресивними та захланними сусідами. Чеську інтелігенцію настільки онімечили, що проблема відродження рідної мови і національної культури стала першочерговою за президентства Томаша Масарика у 1918-1939 роках.
Саме у цей період після чергової поразки українських визвольних змагань з поляками і більшовиками у Чехії знайшли прихисток чимало чільних діячів українського відродження першої третини двадцятого століття. Так, на початку 20-х років у Чехословаччині зареєструвалось 20 тисяч українських емігрантів, які відразу почали організовувати громадське життя, утворивши своєрідну допомогову профспілку — Український громадський комітет. У цій організації працювали колишні міністри УНР і Директорії М. Шаповал, Н. Григорів, О. Мацюк…
Згадана профспілка видавала журнали і книги, відкрила Українську господарську академію у Подєбрадах та Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі, Українську матуральну гімназію, виплачувала стипендії вченим та письменникам, проводила велику роботу у напрямку психологічної адаптації і надання юридичної допомоги співвітчизникам… У 1923 році президент Масарик публічно заявив, що Чехословаччина вважає своїм обов`язком зберегти і підтримати залишки національно-культурних сил в емігрантському середовищі. Для цього з різних державних фондів з 1921 по 1937 роки було виділено 500 млн. крон, а українське студентство у 1921 році отримало від чеського уряду півмільйона крон.
У цей період у Празі жив і творив відомий український поет Олександр Кандиба (Олександр Олесь), що завершив свій земний вік 22 липня 1944 року і похоронений на православній дільниці Ольшанського кладовища у Празі. Хворе серце поета не знесло звістки про загибель сина Олега, теж поета, у німецькому концтаборі Заксенхаузен. Його геніальні рядки “сміються, плачуть солов`ї і б`ють піснями в груди: цілуй, цілуй, цілуй її, — знов молодість не буде” стали гімном життя і любові для багатьох поколінь українців. А відчуття чужини тих, хто надовго полишав рідну землю, звучать у трагічних словах вірша:
Чужина — могила, чужина — труна,
Душа на чужині, як чайка сумна, —
Літає і квилить в сльозах без гнізда:
Навік його змила бурхлива вода.
Не відаємо, чи хтось із багатотисячної армади українських сучасних заробітчан приносить квіти на могилу майстра. Втім, українське студентство, що навчається у Карловому університеті у Празі, і свідома українська інтелігенція, яка впродовж десятиліть проживає у цій країні, таки піклуються про могилу поета.
Разом нас багато. У Чехії
Безнадійною виглядає спроба дізнатися хоча б приблизну цифру наших заробітчан у цій країні. Це може бути 200 тисяч і півмільйона, статистику ж підбити неможливо. Багато людей проживає тут по декілька років, переховуючись по гуртожитках, вагончиках, працюють по селах і лісах, куди поліцейські і соціальні працівники рідко заглядають. Звісно, більшість з них перебувають у Чехії нелегально, а отже, не залишають слідів ні у міністерстві праці, ні у соціальних службах цієї країни. Нелегал — це той, хто не має ніякого дозволу на перебування у країні, не покинув території Чехії в останній день чинності візи, не продовжив її. Як правило, це відбувається так: отримав українець туристичну візу на 90 днів і мурує собі стіни, поки не потрапить до рук поліції і його не депортують. Так, наприклад, за 2004 рік українських громадян з Чехії було депортовано найбільше — 10 тисяч. Саме наші земляки становили три чверті усіх нелегалів, виявлених у країні.
Зовсім інша справа — з легальною еміграцією. Тут усе пораховано. І знову ми на першому місці. Того ж року у Чехії офіційно проживало більше 250 тисяч іноземців, третина з яких були громадянами України. До речі, 20 тисяч мали дозвіл на роботу, решта зареєструвалися як приватні підприємці, а 445 з них навіть отримали чеське громадянство.
Отже, на відміну від тих же румунів чи болгар, наші навіть легалізовані заробітчани і надалі залишаються людьми “третього сорту”, які щороку приречені відвойовувати своє право на працю у цілої армії місцевих бюрократів і всіляких комбінаторів, що, зрозуміло, не за “дякую” обіцяють залагодити ваші справи. І за всі ці “послуги” треба платити немалі суми наперед і без жодної гарантії, що у випадку відмови вам повернуть гроші.
На людській біді успішно паразитують і десятки фірм, які і у черзі нібито вистоять, і усі необхідні довідки позбирають, щоб людина із, приміром, закарпатського села могла приїхати у ранзі “співвласника” якогось спільного підприємства рити канаву чи здирати відбійним молотком асфальтове покриття…
Проте не варто надто нарікати на чеську владу, що воює з нашими нелегалами. Так, на неурядовому рівні вже діє декілька програм з інтеграції, видано усілякі поради українською мовою, а також дозволений допуск наших робітників до програми “зелена карта”, що дасть змогу на конкурсній основі отримати за два з половиною роки право на постійне місце проживання у Чехії. Соціальна гарантія у людини, що виграла чеську “зелену карту”, але втратила роботу, мінімальна. Цій людині просто не скасують робочої візи і не треба буде їхати додому, щоб її поновити у консульстві.
Контрасти
Українські інтелектуали, які проживають і працюють у Празі, намагаються оминати заробітчан-земляків десятою дорогою. За останні роки ми не почули хоч одного правдивого репортажу про гірку (чи солодку) долю наших земляків того ж радіо “Свобода”, що після Мюнхена перебралося до Праги, хоч там вже давно працює провідним журналістом наш земляк Зиновій Фрис. Мало пишуть про Чехію і українські ЗМІ.
Останній матеріал, що заслуговує хоч на якусь увагу, був надрукований у минулому році в інтернет-виданні “Українська правда”. Так, наша землячка, аспірантка одного з празьких навчальних закладів, упродовж чималої публікації прагне очиститись від “українського бруду”, гуляючи Прагою. Геть усі українці (а авторка намагається подивитися на земляків “чеськими очима”) — пияки і сквернослови. І тільки насамкінець публікації, у якій ця панянка не спромоглася порозмовляти хоч з одним земляком, “погладила” їх такою великодньою екзистенцією: “… і оті чоловіки, що під палючим сонцем з лопатами в руках з ранку до ночі будують чеські дороги, у нетверезому стані співають у празьких трамваях, відлякуючи пасажирів, — усі вони в білих сорочках і з повними кошиками, прикритими вишитими серветками, абсолютно тверезі крокували празькими вулицями”.
P.S. А тепер знову про бравого солдата Швейка і празьку корчму, де він нібито любив сидіти, цідити пиво й гомоніти про все на світі. Це черговий міф, який створили підприємливі люди для того, щоб заробляти гроші. Бо мільйони туристів, які відвідують “злату Прагу”, неодмінно хотіли б побувати саме у тому приміщенні, де був колись трактир пана Палівця і куди іноді письменник Ярослав Гашек “відряджав” свого літературного героя трохи почесати язика. А нинішнім власникам ресторану є єврей чеського походження Павел Топфер, який несподівано отримав такий прибутковий заклад у спадок.
Наталка КОШЕЛЬ, Мирослав ГРЕДІЛЬ, “Україна і час”