Під загрозою виселення

Богдан МАЗУР, „Новий погляд”

|

П’ятеро сімей з маленькими дітьми можуть опинитися на вулиці.

Прикрі пригоди цих львів’ян розпочалися у ніч на друге січня 2006-го року. Близької п’ятої години ранку внаслідок короткого замикання ущент згорів одноповерховий відомчий будинок на вулиці Стрийській, 108. Усі шістнадцятеро людей з маленькими дітьми, на щастя, залишилися живими, проте без даху над головою і роками нажитого майна. «Йдіть, шановні, куди забажаєте, — байдуже заявляли погорільцям чиновники різних мастей у відповідь на численні благання про допомогу. — У нас немає відселенського житла, тому поселити вас просто нікуди…»

— На другий день після пожежі до нас навідалися працівники МНС та заступник начальника Франківської РДА Віра Возна, — розповіла «Погляду» одна із мешканок фатального будинку Наталя Венгер. – Вона обіцяла все влаштувати до. Але третього січня ми отримали відмову – не було куди нас поселити! Пані Возна порадила нам звернутися до начальника заводу, якому належав наш будинок. Але завод уже давно збанкрутів! Тому ми залишилися без нічого.

Довелося людям звернутися до тодішнього в. о. міського голови Львова Зиновія Сірика.. Спочатку добродій Сірик тепло прийняв вимушених візитерів, пообіцяв надати матеріальну допомогу в розмірі 3 тисячі гривень. А потім всіма правдами-неправдами уникав зустрічі з ними. А про свою обіцянку банально забув…

Відтак пані Венгер та її друзям по нещастю довго оббивали чиновницькі пороги в пошуках допомоги. Всюди залишати номер свого мобільного телефону. Але все дарма! І нарешті, 16 січня один з активістів «Самопомочі» лікар-психіатр Олег Березюк порадив їм звернутися у Центр соціально-психологічної допомоги у Львівській області, який знаходиться на дев’ятому поверсі готелю «Турист».

Так люди й прописалися у цьому Центрі, який належить Управлінню сім’ ї та молоді ЛОДА. Відповідальність за їхнє поселення узяв на себе директор Центру Геннадій Бардовський.

— Цього ж дня нам з мерії запропонувати два номери у готелі «Київ», — продовжує моя співрозмовниця. — Два номери на 16-ох людей! З незадовільними житловими умовами! Електроприладів ми не могли вмикати, а їсти нам порадили у закладах громадського харчування. Туалет загальний, один душ на цілий поверх. Звичайно, що ми відмовилися від готелю «Київ», тому що вже мали свій тимчасовий закуток.

… З того часу минуло більше року. У стінах Центру й далі туляться колишні мешканці погорілого будинку. Вони мешкають у відносно непоганих умовах. Але є одне «але». Перед людьми поставили вимогу – до 15 березня покинути стіни цієї організації.

Чому?

— Справа в тому, що згідно чинного статуту, тут можна проживати лише максимум 90 днів, — розповіла інша мешканка кризового Центру Юлія Воробій. — А цей термін давно вже проминув. Щоразу ми зверталися до губернатора Петра Олійника, і він нам продовжував термін проживання тут. Зверталися з нашою проблемою до міського голови Андрія Садового. Але відповіді так і не надійшло. Тоді пан Бардовський поставив перед нами вимогу – до 15 березня покинути звільнити кімнати. Адже наша справа може розтягнутися ще на довгі місяці і роки, а сюди треба поселяти нових людей.

Жінка розповіла, що їм видали оглядові ордери на квартири, які знаходяться на вулиці Плуговій, 2-а (район Гетьмана Мазепи). Будинок тільки-но здали в експлуатацію, але його збудували для військових, які згідно угоди повинні були виділити місту кілька квартир. Люди написали заяву, що приймають ці квартири. А військовим це не сподобалося і вони … подали до суду з вимогою розірвати цю угоду. У зв’язку з цим прокуратурі наклали заборону на роздачу цих квартир. 13 березня має відбутися чергове слухання суду в цій справі. Якщо слуги Феміди вирішать питання не на користь тимчасових мешканців кризового Центру, їм загрожує банальне виселення на вулицю…

— Ми не здамося, — стверджує Наталя Венгер. – Будемо страйкувати біля стін ратуші. Або просто поселимося у кабінеті Садового, аж доки він не вирішить нашого питання.

— Наш Центр – не гуртожиток, — заявив директор Геннадій Бардовський. – Багато людей, які опинилися у кризовій ситуації потребують нашого притулку, а кількість місць є обмеженою. Ми неодноразово зверталися до міської ради з проханням щось вирішити у цій ситуації. Місто взяло на себе зобов’язання забезпечення цих людей квартирами. Наразі відповіді нема. А ми ж не можемо чекати безконечно …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.