Бонжур, Париж!

Мирослав МАЙХЕР, “Україна і час”

|

Побувавши у “столиці світу”, кореспондент “УіЧ” розповідає про її міфи та реалії.

Колись казали: побачити б Париж — і тоді вже можна помирати. Сьогодні, у час глобальних візуальних комунікацій, про таку “поетичну смерть” уже ніхто не мріє. Адже тепер мешканець навіть найвіддаленішого острова, що загубився в неозорих океанських просторах, усівшись у м`який фотель, може з ранку до ночі милуватися красою собору Паризької Богоматері, Версальським палацом, Ейфелевою вежею чи мистецькими скарбами Лувру… Або переглянути фільм “Мулен Руж” і співпереживати пристрасну любов найвідомішої паризької куртизанки Сатін до бідного письменника Крістіана, у той час, коли багатий герцог лише за одну ніч кохання готовий купити для неї півсвіту.

Загальне враження

Воно залежить від того, скільки часу ви перебуваєте у цьому фантастичному і водночас божевільному місті. Як на мене, Париж –і не місто, а щось значно більше. Це своєрідний символ людського буття у всіх його можливих і неможливих проявах: від неймовірних небесних злетів до падіння на саме дно буття, в людське пекло.

Скільки геніальних особистостей перемолов і проковтнув цей сучасний “Вавилон” — ніхто й ніколи не полічить. Водночас його незліченні палаци і собори, вулиці і площі, кафе і театри, кіностудії і робітні художників упродовж століть витворили неповторну ауру любові й мистецтва. І це відчуття, звісно, ворохобить вашу розтривожену уяву.

Основні екзистенції у перші дні — захоплення і розгубленість. Ви ходите з розкритим ротом і намагаєтесь ідентифікувати все, про що читали в романах французьких класиків, бачили по телебаченню. Густа історія, втілена в архітектурні шедеври, буквально тисне на вашу свідомість. Спочатку вам не зрозуміло, як вулицям багатомільйонного мегаполісу вдається бути такими чистими, їжі — смачною, а людям гостинними з усякого погляду. Але вже через тиждень перебування у Парижі у мене з`явилося відчуття неминучої катастрофи — виявляється, і вулиці в них, як висловився б Ярослав Гашек, “всіяні собачим лайном”, і літаки літають над головою надто низько, і чорного хліба в них немає, і білих людей не так багато, та й розрекламовані парижанки — так собі, на чотири з мінусом, а найголовніше — життя якесь хаотичне, всі кудись усамітнено поспішають.

Відчуття дискомфорту минає приблизно через два-три місяці, коли у вас з`являються друзі, хоч якесь заняття, і ви вже не крутите головою з ранку до вечора, як той циган. За цей час ви теж навчитесь не купувати газет, бо в кожній кав`ярні можете переглянути їх безкоштовно, назавжди відмовитесь купатись у Сені, не захочете більше відвідувати всесвітньо відомий “Мулен Руж”, бо платиш (100 умовних одиниць) ти більше за історію цього кабаре, в якому виступали Жан Габен, Едіт Піаф, Ів Монтан, Шарль Азнавур, Лайза Мінеллі, Френк Сінатра, Елтон Джон і десятки геніальних артистів, ніж за теперішній кардебалет, що, як і сто років тому, виконує англійську кадриль, яку французи назвали канканом… А тому до цього закладу завжди черга підтоптаних американців, австралійців, німців — щоб не стільки відчути атмосферу, як писав Гемінгвей, “свята, що завжди з тобою”, скільки сфотографуватись.

Як живуть французи

Значно скромніше, ніж прийнято вважати. Приміром, шкільна вчителька, яка орендує на свою зарплату трикімнатне помешкання навіть у непрестижних північних околицях французької столиці, чи пролетарій, котрий не виповзає з туристичних круїзів, — це все міфи розбурханої фантазії колишнього “совка”. Як це не парадоксально звучить, у репортажах двадцятирічної давнини відомих московських журналістів Анатолія Потапова, Генріха Боровика, Юрія Жукова та й нашого Віталія Коротича значно більше правди, ніж у гламурних і припудрених телевізійних чи газетних опусах наших сучасників.

Виявляється, життя середньостатистичного парижанина складне і невеселе. Робота, сплата податків та банківських кредитів займає всю його уяву з ранку до ночі. І нема на то ради. Проте коли француз відпочиває, він хоче “відірватися на всі сто”.

Житлова структура паризького життя вертикальна: на верхніх поверхах живуть найбідніші, на перших, що відповідають нашим другим, багаті. Житло бідного француза — це кімнатка площею 8-15 метрів, у якій є кран з холодною водою і раковина. У такій кімнаті може жити студент, робітник середньої кваліфікації з приятелькою або багатодітна сім`я чорношкірого емігранта. Спільний туалет для бідних — на поверсі. Багатьом львів`янам, які живуть в історичній центральній частині міста, такий пакет “вигод” дуже знайомий. У них, як і у нас, таку розкіш, як гаряча вода, душ, опалення, кожний влаштовує собі сам. І платити за комфорт, враховуючи й комунальні послуги, треба відповідно — від 600 і більше євро щомісяця. А парове опалення у Парижі — справжня рідкість. Тішить хіба що чистота у під`їздах, на сходових клітках. Ви не побачите запльованих сходів, перекинутої скриньки для сміття чи недопалків у горщиках для квітів.

Вулиці їхні і наші

Кажуть, що парижани живуть на вулиці. Цей вислів має право на існування у двох розуміннях. Перший стосується відпочинку. Улюблене заняття парижанина незалежно від статі, віку і соціального становища — сісти на напіввідкритій терасі кафе, замовити філіжанку кави чи пляшечку мінеральної води, яка, до речі, вдвічі дорожча за ту ж каву, і тупо дивитися на перехожих. У такому “підвішеному” стані парижанин може перебувати декілька годин.

Інше розуміння — висока соціальна активність французів. Виявляється, ці мирні і флегматичні громадяни надзвичайно активні й агресивні у захисті та обстоюванні своїх прав. Вони впевнені, що права ніхто не дає, його треба виборювати.

Французи — парадоксальна нація. З одного боку, вони аж надто люблять страйки і вуличні походи, з іншого — вони легалісти, шанувальники закону: як заборонила французька мерія більш як 150 років тому вивішувати випрану білизну на балконах, так і досі навіть на околицях, у районах, де живуть бідні французи, ви не побачите полотна домашньої хімчистки, або, як образно висловився Іван Драч, “прапорів наших перемог”.

Можливо, власне через французький віковічний бунтарський дух у цій країні так окрилено сприйняв “помаранчеві” події в Україні. Про українську революцію у Франції за півроку вийшло друком аж п`ять книжок, а в унісон з ними — том історичних досліджень Аркадія Жуковського. Найбільший резонанс викликав детектив Філіпа Девільє “Убити Ющенка”. Автор “поліцейських романів” припорошив відомі події 2004 року для більшої читабельності кривавими сценами і надмірною еротикою. Кажуть, що коли Катерина Ющенко відвідала Український центр у Парижі і зосередилася на виставленій на презентаційній полиці книзі з цією жорстокою назвою, співробітники української амбасади вирішили вберегти дружину Президента від перекладу назв представлених просто перед її очима новодруків.

До речі, Франція дала притулок на своїй території приблизно 40 тисячам українців. Центром культурного життя української діаспори Франції є Париж, а центром україністики по праву вважається невелике містечко Сарсель, що поблизу столиці. Тут з 1951 року функціонує НТШ імені Шевченка, яке після смерті Володимира Кубійовича (1985 рік) очолює відомий український вчений і громадський діяч Аркадій Жуковський, уродженець Буковини. Саме завдяки його високому авторитету одну з вулиць Парижа назвали Чернівецькою.

В останні роки приповідка про вуличного парижанина почала набувати буквального значення, адже у столиці величезна кількість бездомних людей. Чимало з них добре одягнені і зовсім не схожі на наших вітчизняних бомжів. Пояснюється це тим, що у країні діє добре організована соціальна служба, яка допомагає людям, що з різних причин не витримали перегонів і зійшли з дистанції.

Великий Париж з його десятимільйонним населенням — це також понад 400 лісів, парків, садів і скверів. Незважаючи на таку величезну кількість зелених насаджень, столиця Франції, на відміну від нашого Києва, не асоціюється з містом-садом. Це радше кам`яний мішок.

І насамкінець. Каюся, що, перебуваючи у Парижі, я так і не спізнав смаку “французького поцілунку”, який у пакеті з французьким шармом, романом, фільмом, парфумами вважається невід`ємним елементом національної культури і найбільш тісно пов`язаний з темою кохання. У Франції цей поцілунок чомусь називають “поцілунком душ”. Проте я вдосталь надегустувався дешевого “бургундського”. І мені було добре без поцілунків. Навіть французьких.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.