Пенсіонерка Ірина Данилишин про своїх героїчних родичів Дмитра Данилишина та Василя Біласа.
Цього року виповнюється 75 років від дня страти легендарних бойовиків Організації Українських Націоналістів Дмитра Данилишина та Василя Біласа. Їхня діяльність досі мало досліджена вітчизняними істориками. Відомо, що обидва входили до складу дрогобицької бойової групи ОУН, створеної Зеноном Коссаком. Працювали в умовах високої конспірації, виконували надважкі завдання. 31 року за дорученням Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях здійснили замах на керівника східного відділу Міністерства закордонних справ Польщі Тадеуша Голувка. Брали участь у нападах на банки і каси в Бориславі та Трускавці. Отримані кошти передавали на потреби Української організації.
30 листопада 1932 року Білас та Данилишин отримали останнє у житті завдання. Провід Українських Націоналістів розробив план захоплення пошти містечка Городок Ягайлонський поблизу Львова і довірив цю місію славетним бойовикам. Не зважаючи на добре розроблений план, на українців чекала польська охорона. Втративши бойових побратимів, 21-річному Біласу та 24-річному Данилишину таки вдалося втекти. Після кількохденної погоні, бойовики знову перестрілювалися із польськими міліціянтами, відбилися і цього разу. Проте їх таки вситежили, схопили та повісили в тюрмі “Бригідки”, що на вулиці Городоцькій, 20. Страта на світанку стала національною трагедією для Західної України та великою бідою для родини Данилишинів. Десятки греко-католицьких храмів Галичини в унісон забили в дзвони, або провести у вічність українських героїв. На початку 90-их на честь бойовіків у Львові названо дві вулички біля тюрми.
Мало хто знає, що Василь Білас був племінником Дмитра Данилишина. Після їхньої смерті польські власті почали переслідувати їхню велику та дружню сім’ю. Спогади про молодих бойовиків з Трускавця та їхню багатодітну родину ще зберігає родичка 75-річна Ірина Данилишин. Наша кореспондентка зустрілася з нею і попросила пригадати, як то було.
Бабця Іра, як її звично називають багаточисленні онуки, є дружиною двоюрідного брата Василя Біласа та водночас племінника Дмитра Данилишина. Чоловіка Теодора поховала давно і сьогодні мешкає у містечку Стебник, неподалік Дрогобича. Особисто Василя Біласа та Дмитра Данилишина не бачила – коли їх страчували мала лишень сім місяців. Однак про їхнє життя начулася від своєї балакучої свекрухи Рузі – братової Дмитра Данилишина.
«Родина Данилишинів була небагатою. Батько Дмитра Федір був звичайним селянином, а його дружина Марія домогосподаркою, – пригадує Ірина Данилишин. – Хата була дуже старою, курною, поріг низько. Одного разу до оселі залізла велика жаба. Марія з розпачу почала дуже „руки ламати”. Казала, що то не на добро. Так і сталося. Одних повісили, інших вивезли, а Марія взагалі дожила віку в тайзі…».
Баба Ірця пригадує, що Дмитра Данилишина описували, як дуже серйозну натуру. Коли вступив до Організації Українських Націоналістів став ще й неспокійним. «Не раз моя свекруха розповідала, як діти приготують капчики, щоб вуйко Дмитро їх направив. А той прийде – подивиться і як шурне тими капцями… Про таких тоді любили казати «злоснєк», – розповідає вона.
За фахом Дмитро був шевцем. «Таке ремесло йому дав старший брат Василь, який після ранньої смерті тата, став старшим у родині та посів все майно Данилишинів – стареньку хату і великий сад. Марія залишилася сама з п’ятьма синами та двома доньками. Василь багато працював і оплачував навчання своїх братів. Один став кравцем, інший – столярем, а Дмитро отримав фах шевця», – продовжує Ірина Данилишин.
Про сім ’ ю Василя Біласа спогадів залишилося мало. Бабця Іра лишень пам’ятає слова однієї з його сестер. Вона казала, що братів та сестер Василя більше виховувала мама, ніж батько. Саме вона й прищепила своїм дітям патріотичний дух. Про Біласа казали, що він був невисокого зросту та невиразної зовнішності. «Був вданий більше до свого тата», – каже бабуся.
Кажуть, що в Городку Білас і Данилишин потрапили у сплановану поляками пастку. Напередодні їх зрадив двоюрідний брат Василя Біласа Микола Мотика. Рідний брат Василя Володимир хотів помститися за страту Василя Біласа і через це стріляв у Мотику. Після скоєного Володимир втікав, але врешті загинув від польської кулі. «Так що мала мати четверо дітей: дві доньки, і два сини, але врешті залишилася сама – хлопців повбивали, дівчата повтікали в Америку. Одна вже померла, інша ще живе», – сумно констатує бабуся.
Бабця стверджує, що практично всі діти, які походили з хати Федора і Марії Данилишин у Трускавці, мали відношення до ОУН. «То все було з політикою пов’язане і вся родина була на підозрі, особливо після страти, – розказує вона. – Брат Дмитра Петро в 40-овому році втікав від москалів і був упійманий на кордоні. Його повернули в Дрогобич і засудили. А коли вже німці наступали, то москалі все нищили і вбивали. Вбили і Петра. Тіла вапном позаливали і позакопували в ями. Як німці прийшли, то жиди те все розкопали. А потім його сестра Катерина впізнала свого брата по сорочці». Сама ж Катерина Данилишин за допомогу ОУН була ув ’ язнена. Кажуть, що за наводкою того ж Мотики на її горищі знайшли зброю. У в’язниці вона відмовилася від їжі, вимагала, щоб її відпустили.
Найбільше серед братів Динилишинів вирізнявся Петро. Як згадує бабуся, був дуже гарним і дуже добрим. «Все питався у моєї свекрухи, коли вона буде прати, щоб допомогти наносити води. – говорить пані Іра. – А коли в хаті білили, помагав через вікно все повиносити. А Дмитро чомусь не помагав».
Бабця бере родинне фото, усміхається і каже: «Але ж які то веселі були хлопці з тої організації. На мандолінах вигравали, навприсядки танцювали та шаблями фехтували. А як їх повісили, то стало дуже сумно».
З оповідей родичів, після невдалої операції в Городку, Білас І Данилишин утікали через село Верес. Там їх поляки і зловили. «І була б поліція не впіймала, якби не люди, які робили коло сіна. Вони затримали і сильно побили втікачів, бо польська поліція бігла і кричала: «Лапайте конокрадув!». Один селянин сильно вдарив Дмитра по голові. Потім оповідали, що він повісився, коли дізнався, кого побив».
«Щоб втекти від поляків Біласу і Данилишину залишалося зовсім трішки, – розказує бабця Іра. – Треба було ще тільки ріку перепливти і вони були б утекли. Але селяни не дали того зробити… Коли хлопці піднялися з землі, то взялися за руки і сказали: «Ми не конокради, ми члени Української Організації. Як будете так боротися за Україну, ніколи її не будете мати». При цьому, за свідченнями очевидців, старший Данилишин узяв свого племінника Біласа на руки, бо той був дуже ослабленим. «Сьогодні на тому місці в селі стоїть хрест. Ми їздили на нього дивитися», – каже пані Іра.
Інцидент відбувався перед польськими різдвяними святами. «Поляки поспішали з судом – конче хотіли, аби перед святим вечором їх стратити, бо якби вже настали свята, їх могли помилувати – дати іншу кару».
До самої страти з ув ’ язненими поряд був адвокат. Згодом він переповідав, що до хлопців у тюрму приходив священик і міліція його тероризувала, аби він розповів, що ув’язнені казали на сповіді. Але священик відповів, що немає права нічого говорити, бо сповідь є таємною.
Перед смертю з бойовиками ОУН бачилася сестра Данилишина та мати Біласа Ева. За одними даними, вона мала можливість спілкуватися з ними п ’ ять хвилин. Бабця Іра каже, що жінка перебувала з ув ’ язненими цілу ніч.
Як пише книжка, на світанку їм приготували зашморг. І о 6.30 ранку вирок було виконано. Данилишин перед смертю сказав, що шкодує, що може померти за Україну лише один раз. Білас лише встигнув викрикнути «Слава Укр…»
Після страти польська міліція нападала на хату Данилишиних, все обшукувала, хотіла схопити братів Дмитра. Міліціянти випитували в Рузі (свекрухи Ірини Данилишин) у чім хлопці брати Данилишина пішли з хати, в яких сорочках. «А та, за порадою однієї польки, згодом навчилася відповідати, що нічого не знає, кошулі (сорочки) їм не прала. І що займається тільки дітьми», – каже пані Іра.
У сороковім році всю родину Данилишиних вивезли. «Як прийшли «рускі», Марію, її сина Василя з дружиною і дітьми, дочку Еву з чоловіком вивезли на Сибір. Залишились лише син Стефан та дочка Катерина, яка вийшла заміж і змінила прізвище. Після депортації родинна хата стала комунальною. Відтак право жити в домівці своїх предків нащадкам Данилишинів довелося відстоювати в суді. Прооте їм дали лишень по шість сотих того великого саду.
„По ідеї вони були злодіями, бо грабували каси. Але робили вони то на потреби Організації і України,” – закінчує оповідь пані Ірина.
Галина ЖАГАЛЯК, "Новий погляд"