Українцям жити бідно -- гріх!

Так вважає Василь Харченко, який 45 років мешкає у Казахстані

Свою Батьківщину — Україну — Сергій Васильович Харченко намагається відвідувати щороку. Виняток зробив лише у 2006-му, коли переселявся у збудований на 370 квадратних метрів особняк. Дорога з Казахстану до його Житомирщини — не близька, понад 4 тисячі кілометрів. Та пан Сергій все одно не шкодує ні часу, ні коштів на відвідини батьків. Цього року його мама святкуватиме 90-річчя, а вітчиму виповниться 96. Дорогою до батьків пан Сергій з дружиною Ольгою (кореянкою за національністю, до слова) завітали на відпочинок у Трускавець. Саме там ми й домовилися зустрітися, щоби поспілкуватися про життя українця на чужині. Тим паче, що 2007-й оголошено роком Казахстану в Україні.

У коридорі санаторію “Карпати” у Трускавці Сергія Харченка ми сприйняли за охоронця. Старшого віку, невисокий, стрункий і жвавий чоловік щось активно пояснював по рації (насправді ж то був супутниковий телефон). Фраза “Назарбаєв — у Києві” (саме того дня президент Казахстану перебував з офіційним візитом у столиці України) підказала нам, що це і є наш майбутній співрозмовник. Він виявився гостинним і запросив нас у стилізований під гуцульську хату ресторанчик неподалік санаторію. Із щедрої пропозиції замовити собі будь-що на вибір ми зупинилися на чаї і морозиві. “Казахи наливають небагато чаю – це ознака поваги до гостя, — пояснює Сергій Харченко. — Якщо ж налили повне горнятко: пий і якнайшвидше покидай оселю. Такий звичай. І взагалі, казахи — розумний східний народ…”

Дорога на чужину

У Казахстані Сергій Харченко опинився 1961 року. Після закінчення семи класів у селі Рясному (тепер Яблонець), що на Житомирщині, підлітком подався у Дзержинськ Донецької області. Два роки навчання у тамтешньому будівельному училищі перервало запрошення поїхати у складі комсомольських бригад споруджувати найбільший у Казахстані азбестовий комбінат.

“Мені тоді було 16 років, — пригадує наш співрозмовник. — Після того я хотів продовжити навчання у будівельному технікумі. Навіть склав іспити і здав документи. Але пригадав, що ще у школі з сьомого класу почав писати замітки в районну газету “Радянське полісся”. На цілині (у ті часи чи не весь Союз брав участь в освоєнні казахських земель – А.Х.) я згадав, що треба писати. Почав. Мене друкували. Потім була армія, в якій я служив військовим кореспондентом. Демобілізувався у 1967 році у званні молодшого лейтенанта”.

Нахил до журналістки, що з`явився у Сергія Харченка ще у шкільні роки, допоміг йому і під час вступу у 1969 році на факультет журналістики Казахського державного університету. Щоправда, у ті часи Сергій Васильович не вивчав жодної іноземної мови. Тому перед вступом його попередили: шансів вступити в університет нема.

“Після цього я та ще кілька студентів прорвалися до ректора і сказали: “Не наша вина у тому, що ми не мали можливості вивчати іноземну”, — пригадує Василь Харченко. — Ректор таку сміливість оцінив і сказав поставити з іноземної кожному по трійці…”

Сьогодні випускник журфаку курує діяльність п`ятьох газет, двох радіостанцій та одного телеканалу. Доктор політичної соціології, професор, член Асамблеї народів Казахстану, Ради із ЗМІ при президентові Республіки Казахстан. Попри таку кількість регалій і важливе суспільне становище, Сергій Харченко досі любить писати і подорожувати (побував у шістнадцятьох державах, окрім країн СНД). А у 1990 та 1993 роках відвідав і Львівщину. “Мені росіяни тоді говорили: “А, в бандерівський край поїхав”. На що я відповідав: “Поїхав, поїхав – там теж різні люди живуть, і є дуже розумні та добрі”, — пригадує пан Сергій.

Казахи обігнали українців

Стандарти життя у самому Казахстані, забіжимо наперед, здається, вищі, ніж в Україні. Хоча і там, як висловився казахський гість, пов`язані політика і бізнес, усе схоплено і пиріг поділено.

“Але це не означає, що простим людям нічого не перепало, — запевняє Сергій Харченко. — Президент Назарбаєв, вважаю, зробив дуже правильний крок: спочатку дав можливість розвинутися економіці, тобто нагодував людей. У нас середня зарплата — 350-370 доларів США. Нурсултан Абішевіч дав можливість, зараз цю політику поглиблюють, кожному охочому відкрити свою справу. Мікрокредитування у нас запроваджено давно. Кредити, починаючи від 200 доларів і вищі, дозволяють розпочати власну справу. Найпоширеніший бізнес у нас – сфера обслуговування. Як і на Заході, до речі. У нас аптек, кафе та ресторанів – хоч греблю гати. А також точок “купи-продай”. З Китаю і Туреччини комерсанти везуть речі поїздами, літаками, відкривають свої бутики й торгують. Зараз вони ображаються, якщо їх називають човниками. Це – дрібний і середній бізнес”.

Щодо оподаткування, то принаймні на цифрах воно краще за українське. ПДВ з нового року — 14 відсотків, податок з прибутку є однаковим для всіх і становить 12 відсотків (в Україні – 15). Є ще медичне страхування (!) 3 відсотки і відрахування у Пенсійний фонд 10 відсотків. До речі, казахи першими серед країн СНД створили приватну пенсійну систему. Мінімальні пенсії там дорівнюють приблизно 100 доларів США, а середні — 140-150 доларів.

“Зарплату у нас видають офіційно, — запевняє пан Харченко. – найбільше заробляють у нафтових регіонах. Наприклад, пересічний журналіст отримує 700-800 доларів. Хоча і в нашій газеті (“Кустанайські новини”, наклад — 45 тисяч, виходить 4 рази на тиждень – А.Х.) добрий журналіст заробляє до 800 доларів. Заступник губернатора області в нас отримує понад тисячу доларів. А губернатор має до 4-5 тисяч. Приблизно 2 тисячі доларів отримують депутати нижньої палати (мажилісу) і трохи більше — верхньої (сенату)”.

Не центнерами, а гектарами

З дещо вищими зарплатами казахи можуть почуватися впевненіше, оскільки ціни на продукти, особливо у сільськогосподарських регіонах, є такими ж, як в Україні, або й нижчими. Наприклад, у 200-тисячному Кустанаї, де мешкає Сергій Харченко, квартира площею 92 квадратні метри обходиться йому на суму 55 доларів США за місяць.

“Казахстан – єдина держава СНД, яка пройшла шокову терапію у комунальному господарстві, — пояснює співрозмовник. — Причому терапії мало було, а шоку – багато. Нам одразу на 100 відсотків відпустили ціни – держава нічого не дотувала. Виняток зробили тільки для малозабезпечених сімей, яким надали субсидії. Тепер усі звикли, платять”.

З цінами на продукти пощастило більше тим, хто мешкає у сільськогосподарських регіонах. Там хоч і зарплати дещо нижчі, зате і ціни на харчі невисокі. У нафтогазових (промислових) районах паритет зарплата-ціна також зберігається. Щодо сільського господарства, то минулого року казахи зібрали 18 мільйонів тонн зернових (80 відсотків з них – пшениця). Але треба зважити на те, що середня врожайність там — 15-17 центнерів з гектара, тоді як в Україні удвічі вища.

“Ми беремо не за рахунок врожайності, а за рахунок площ, — розповідає Сергій Харченко. — Тільки Кустанайська область засіває 3 мільйони гектарів (загальна площа області – 200 тисяч квадратних кілометрів – А.Х.). Земля у нас потребує або перегною, або хімдобрив, а у вас, в Україні, прутик верби встромив, і вона проросте. Тому українцям жити бідно – гріх! А от цукор у нас кубинський – з тростини. Дивуюся, чому Казахстан не купує в України. У вас минулорічний врожай, я читав у газетах, нікуди дівати. По три гривні за кілограм. Це копійки”.

“Вічний” Назарбаєв

Якщо продовжувати порівняння Казахстану з Україною у політичній площині, то тамтешній президент може дати фору кільком українським.

“Зараз Нурсултан Назарбаєв починає поліпшувати соціальну політику, щоби люди жили і розуміли, що влада може змінитися, але вони житимуть добре. Це можливо у випадку, коли у кожного буде свій бізнес. Казахське суспільство, попри намагання США вплинути якось на хід виборів, не дало на це згоди. Назарбаєв набрав майже 92 відсотки голосів. Опозиція не задоволена, але це так завжди буде і всюди. Населення добре ставиться до президента. Ми вважаємо, що Назарбаєв провадить дружню інтернаціональну політику щодо всіх націй і народностей. Якщо б він не був авторитетом для всіх, не уявляю, що б діялося у Казахстані. Він дуже жорстко всіх стримує. Тож конфліктів на міжнаціональному ґрунті не виникає. Хіба на побутовому рівні. А все тому, що в нас створили унікальну організацію серед країн всього пострадянського простору – Асамблею народів Казахстану. Туди ввійшли найбільш авторитетні люди від усіх національностей і народностей (загалом 130 – А.Х.). Головою є президент. І будь-які конфлікти Назарбаєв вислуховує, а потім їх разом вирішують”, — розповідає Сергій Харченко.

Щоправда корупцію президентові побороти наразі не вдалося. У нашого співрозмовника склалося враження, що, крім Назарбаєва, боротися з цим злом ніхто не зацікавлений. “Скільки саджають їх, розслідують справи, знімають міністрів… Словом, тиск капітальний. Але приходять нові і знову починають”, — розводить руками пан Сергій.

До слова, минулого року панові Назарбаєву виповнилося 66 років. Після зміни конституції його остання каденція триватиме не 5, а 7 років і завершиться у 2012-му.

“Авторитарний спосіб правління характерний для нашого народу. Авторитарний не означає тоталітарний. Авторитарний – від слова авторитет. Це авторитетний лідер. Основне, щоби справедливим був і за законом жив. А останнє дуже складно і в США, і в Україні, і в Казахстані. Ми пройшли першими економічні кризи, а Україна – політичні. Тому ваша країна стане першою демократичною державою на теренах колишнього союзу”, — підсумував нашу бесіду Сергій Харченко.

Для порівняння

Площа Казахстану становить понад 2 мільйони 717 тисяч квадратних кілометрів (України – понад 603 тисячі). Кількість населення – приблизно 15 мільйонів осіб (в Україні – приблизно 47 мільйонів). Грошова одиниця тенге (128 тенге – 1 долар США). Офіційна мова – казахська (російська має статус мови міжнаціонального спілкування). Понад 50 відсотків населення – казахи, 30 відсотків – росіяни, маже 4 відсотки – українці. З 1997 року столицею Казахстану стала Астана.

Споживчий кошик. Молоко — 60 тенге за літр (2,5 гривні). Хліб — 30 тенге, яловичина — 400 тенге (до 16 гривень). Найбільш популярна конина – 550 тенге (до 22 гривень). Свинина взагалі дешева – казахи свинину не їдять. Горілка: від 170 тенге за пляшку 0,5 л (6,7 гривні).