Живий смолоскип свободи

Мирослав ГРЕДІЛЬ, “Україна і час"

|

У 1968 році українець Василь Макух свідомо спалив себе у Києві в ім’я Батьківщини.

Про празького студента Яна Валаха, який на знак протесту проти введення окупаційних радянських військ спалив себе на одній із площ, знає вся Чехія. Його іменем названо вулиці, на його могилі цілий рік полум’яніють живі квіти. Ім’я його українського побратима Василя Макуха, який вчинив акт самоспалення 5 листопада 1968 року на центральній площі Києва, протестуючи проти подій у тодішній Чехословаччині та окупаційного режиму на батьківщині, донедавна знало лише декілька людей з його найближчої родини та середовища дисидентів.

Розповідь про вчинок Василя Макуха на початку 90-х я вперше почув від Михайла Гориня. І ось нещодавно випадково дізнався, що одну з вулиць райцентру Сокаль на Львівщині ще у 1998 році завдяки старанням його побратимів Івана Гуменного і Григорія Ментуха, з якими він відбував ув’язнення у мордовських таборах, названо на честь українського мученика.

Незаслужено забутий

Дорогою у село Карів Сокальського району, де 1927 року народився Василь Макух, у маршрутці цікавлюся у попутників різного віку про вчинок їхнього земляка. На жаль, ніхто так і не зміг сказати чогось путнього.

Голова місцевої сільської ради Марія Стецик теж розчарувала, зізнавшись, що у їхньому селі майже не залишилось людей, які особисто знали Василя Макуха. Пані війт порадила знайти його племінницю, яка працює “десь в освіті у Львові і час від часу навідується у родинне гніздо”. Мені пощастило. Пані Ярослава Осміловська береже світлу пам’ять про свого вуйка.

“Потрібно щось робити…”

“Він (Василь Макух — М.Г.) приїхав до сестри Парасі в Карів у жовтні 1968 року, — пригадує Ярослава Юріївна, — і весь час телефонував до Києва, писав комусь листи. Я випадково побачила, що один з них закінчувався словами “Слава Україні!” Вуйко Василь був дуже освіченою, начитаною людиною.

Того дня, 4 листопада, він збирався нібито додому. Моя мати, склавши в кошик деякі домашні запаси, поїхала на базар, щоб уторгувати хоч трохи грошей і купити гостинців племінникам, які проживали у Дніпропетровську. Просила брата: дочекайся мене. Але він не дочекався. Поклавши в торбинку кілька яблук і трилітрову банку, загорнену у грубу жовту мішковину, рушив до Львова, зайшов до мене попрощатися. Пізно увечері я провела його на потяг. Ще поцікавилася, що у нього в банці. А він відповів, мовляв, чорничний сік, сусідка пригостила.

Наступного дня батько виявив, що із сараю зникла банка з бензином, яку припас, щоби смалити поросят. Ми зрозуміли: повинно щось статися страшне…

Після цього випадку мою матір кадебісти кілька разів возили до Рави-Руської, де жорстоко її побили. Вона харкала кров’ю, але нічого не розповідала, бо не хотіла нас травмувати. Тільки зізналася, що перед від’їздом брат просив її: “Якщо мої діти до тебе приїдуть, прийми їх, як своїх. Усе дуже далеко зайшло. Потрібно щось робити”.

“Хіба це життя?”

Дружина Василя Макух а — Ніна Іванівна — нині проживає у Дніпропетровську. Вони познайомилися на засланні, куди пані Ніна потрапила за участь у культбригаді, в яку її силоміць затягнули німці.

“Тої осені, — оповідає жінка, — проводжаючи чоловіка на Львівщину, відчувала: він щось задумав. Мабуть, і діти підсвідомо відчували батькову тривогу. Восьмирічний Володька притиснувся до нього в аеропорту — не відірвати, чомусь весь час плакала маленька Олечка… А тато присів, зазирнув у блакитні синові очі і каже: “Запам’ятай, я дуже всіх вас люблю”.

Вони не знали, що бачать його востаннє. За місяць, поки гостював у сестри, Василь надіслав сім’ї два пакунки з варенням і цукерками та декілька листів. В одному з них заспокоював дружину: я скоро повернуся. А вона все згадувала їхню останню розмову, коли на її слова “Живуть же інші при радвладі” він з гіркотою кинув: “Хіба це життя?”

Після смерті Василя Макух а кадебісти сказали пані Ніні: “Помер. Збирайтеся за тілом. Але отримаєте його за умови, що ніхто не дізнається, як помер ваш чоловік. Можете всім сказати, що він загинув в автокатастрофі, а труну на похороні не відкривайте”.

На скромну могилу на Клочковському кладовищі у Дніпропетровську, де похоронений наш земляк Василь Макух, часто невідомі люди приносять квіти. Можливо, і вулицю Пожарну, на якій він прожив багато років з дружиною Ніною, колись назвуть його іменем…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *