Герман добровільно до Львова не повернеться

Галина ТАРАБАНЬ, «Львівський портал»

|

Ганна Герман – колишня львівська журналістка, екс-прес-секретар прем’єр-міністра Віктора Януковича, народний депутат від Партії регіонів.

Вважає себе киянкою і політиком, рішення якого має вагу у фракції. Розповідає про те, чому вибрала саме таку політичну силу, як Партія регіонів, про Львів і львівське керівництво, а також про перспективи розвитку демократії та свободи преси в Україні.

Вас знали у Львові як журналістку, яка тісно співпрацювала з демократичним табором. Варто згадати лише медіа, у яких ви працювали у Львові:“Ленінська молодь” перебудовних часів, перша “Ратуша”, радіо “Свобода”. Як сталося, що свою політичну кар’єру Ви пов’язали з Партією регіонів?

Я не люблю гри в шашки, а люблю гру в шахи, тому що саме в цій грі треба передбачати кілька ходів наперед. Поясню: коли в 2003 році я повернулася в Україну і очолила київське бюро радіо “Свобода”, до мене приходили різні політики – і від влади, і від опозиції. Я бачила, що особливо нічим один від одного вони не відрізняються – порядні й непорядні люди є в обох таборах. Але серед помаранчевих політиків було більше таких людей, які мислили так, як я (серед владних політиків таких людей було менше). Тому я зрозуміла, що декларувати і відстоювати свої переконання демократії серед переконаних – це ані не є цікавим, ані не дає того ефекту, який потрібен. Тому вирішила, що піду в ту політичну силу, де люди думають інакше, ніж я.

Аналізуючи тоді ситуацію, я бачила: якщо помаранчеві прийдуть до влади, вони не втримаються довго, бо в них нема прагматизму і “ділової хватки”. Це романтики, які літали в хмарах і не знали, як втілити свої ідеали в життя. Я також хотіла подивитися, чи провладна сила має перспективи. Я пізнала Віктора Ющенка і хотіла пізнати його суперника – чи він насправді такий поганий, як його змальовують. Дійсність виявилася інакшою, і я переконалася, що мала рацію, вступивши саме в Партію регіонів. Зрештою, немає чорного і білого. Треба так зробити, щоб у майбутньому табори не ділилися, а об’єднувалися й працювали на користь держави.

Ви справді вважаєте, що кабінет Віктора Януковича є більш фаховим від попередніх урядів? І чим це можна підтвердити?

Безперечно, так, і це не лише моя думка. Можливо, він не такий, як би всім нам хотілося, але те, що він є більш фаховим, ніж попередній, – це очевидно. Свідченням цього є кілька показових фактів. Насамперед, коли ми повернулися, то побачили, що немає статистики, вона перестала діяти як така. Невідомо, скільки в Україні є зерна, чи вистачить його на зиму, були порожні газосховища, не знали, скільки загалом є грошей у державі. Окрім того, ми не могли отримати об’єктивні дані з районів. І поки вдалося налагодити систему, було витрачено багато зусиль. Попередники цього уряду діяли так, ніби вони живуть один день, наче завтра – потоп: продавали об’єкти загальнодержавної вартості, на яких треба заробляти, а не віддавати в чужинецькі руки, а ці гроші використовували, щоб одномоментно покращити життя людей. Тобто сьогодні ніби все добре, а завтра людям нічого гарантувати не можуть, бо вирили боргову яму – не було чіткої стратегії, усе хаотично, неорганізовано і некомандно, без дисципліни.

Можливо, попередні уряди мали уміння подавати те, що вони роблять, через пресу і рекламу, вони – майстри театру і сцени. Люди, які прийшли тепер, не вміють і не звикли багато говорити, але вони багато роблять, і люди відчують це вже дуже скоро. Треба запам’ятати, що цей уряд прийшов надовго, тут є професіонали, які будуть працювати і які крок за кроком будуть вирівнювати і виправляти всі “завали”, які були до них. Україна має шанс без надзвичайних темпів, але впевнено йти до європейських стандартів життя.

Ви – один з небагатьох представників Львівщини у Верховній Раді….

Я народилася, росла і розпочала свою кар’єру у Львові, але я обиралася не від Львова, а від Партії регіонів. Я маю київську прописку, живу в Києві і вважаю себе киянкою. І хоча в душі поважаю галичан, проте не вважаю себе представником від Львівщини у ВР. Я представник України.

Але, все ж таки, чи будете якось лобіювати інтереси Львівщини?

Я лобіюватиму інтереси України. І насамперед тих людей, які голосували за Партію регіонів. Це несправедливо – прийти до ВР завдяки голосам одних людей, а відстоювати інтереси інших. Однак хочу наголосити, що Янукович та антикризова коаліція не роблять різниці між регіонами, і ми будемо допомагати всім регіонам і всім людям наскільки, наскільки це потрібно. Я отримую дуже багато листів із Західної України. Цікава тенденція, що з тих людей, які голосували за мене з Великої України, лише одна жіночка попросила працевлаштувати свого сина. Всі решта листи з проханням допомогти фінансово, працевлаштувати і т. д. – від галичан. Мене це тішить. Очевидно, ці люди зрозуміли, що зробили ставку не на ту політичну силу – інакше вони б зверталися до неї. І я буду допомагати простим людям, сирітським будинкам, представникам культури і мистецтва, чим можу. Це стосується не політиків, адміністраторів та інших, а лише простих людей, яким не можуть допомогти ті політики, за яких вони голосували.

Чи можуть бути певні за своє місце помаранчеві голови ЛОДА, зокрема Петро Олійник?

Чи є ці посади сьогодні предметом торгу між Президентом і прем’єр-міністром?

Це вирішувати тільки людям. Я знаю галичан, вони ніколи не потерплять бездарної влади. Якщо вони будуть вважати владу на Львівщині бездарною, то – буде вона помаранчевою чи біло-синьою – галичани викинуть її на смітник, і правильно зроблять. Отже, голови ЛОДА повинні боятися лише одного – щоб люди були ними задоволені, бо тоді і прем’єр-міністр так вважатиме. Щодо іншої частини запитання, то хочу зазначити, що і Президент, і прем’єр – люди з великої літери, які не торгуватимуться таким дріб’язком. Вони можуть домовлятися, а не торгуватися. І я не думаю, що така дрібна постать, як Олійник, може стати предметом переговорів. Якщо Олійника підтримують люди, то він буде працювати, якщо люди переконають керівництво, що ця людина не на своєму місці, то ніякі торги, як ви кажете, його не врятують.

Стверджують, що ще цього року до Львова повинен приїхати Віктор Янукович. Якою буде мета цього візиту?

У 2005 році на запитання, коли приїде до Львова Віктор Янукович, я відповіла – коли стане прем’єр-міністром. Так сталося, і тому Віктор Федорович справді має намір приїхати до Львова ще до кінця цього року. Він бачить кілька проблем, які місцева влада сама розв’язати не може. Я думаю, що його приїзд означатиме розв’язання та підтримку тих найважчих проблем. До речі, він ніколи не їздить у гості, тим паче до львів’ян, з порожніми руками.

Що це за “найважчі проблеми”, на думку Віктора Януковича?

Янукович дуже добре знає проблеми Львова: і ті, які роками не вирішують, і свіжі. Це проблеми промисловості, ЖКГ, культурного середовища.

Розкажіть про своє ставлення до жінок-політиків. Чи існує у ВР своєрідний жіночий клуб? Якщо так, то які інтереси захищає?

Якщо б такий клуб існував, то я б туди не входила. Я не розділяю людей, тим паче політиків, на чоловіків і жінок. Вважаю, що політик або є, або його немає, і стать не має жодного значення. Натяк на стать є дискримінацією за статевою ознакою. Нас так само повинно боліти те, що в армії голодують солдати, і те, що в деяких сім’ях чоловіки б’ють своїх жінок. А взагалі, це запитання не до мене.

Розмаїті астрологи час до часу пророкують, що на чолі України стане жінка. Чи є у Вас такі амбіції? Як Ви ставитеся до перспективи “Президент – Ганна Герман” чи “прем’єр – Ганна Герман”?

Я не маю таких амбіцій. Тим паче, що в Україні є чудовий і Президент, і прем’єр, їм ще дуже довго працювати. А астрологи просто заробляють гроші, як і в кожному бізнесі. Вони кажуть це тим людям, які чекають того, що вони скажуть і хочуть почути. Я вірю в Бога, і скажу, що буде так, як дасть Бог, а не астрологи. Єдина моя амбіція – писати, щоб мені ніхто не заважав. Але, на жаль, я все життя мушу заробляти на хліб насущний. А такого люксусу – сидіти і писати те, про що я ціле життя мріяла, – поки що собі дозволити не можу.

Але, все ж таки, жінка завжди залишається жінкою. Як багато важить для Вас Ваш зовнішній вигляд на робочому місці? І як часто ви змінюєте свій гардероб для виходу у ВР?

Треба стежити за собою, бо становище зобов’язує. Ти мусиш виглядати приємно, бо люди, які знають тебе, не люблять розчаровуватися. Проте я не маю спеціальних вимог до себе. Мій костюм має бути строгий, витриманий, без зайвого кокетства, він не повинен відволікати від спілкування з людьми. А ще, щоб було зручно, аби нічого не муляло. Я думаю лише про роботу і підлаштовую все решта, зокрема й мій гардероб, під неї.

Чи існує в українській політиці гендерна рівність? Колеги-депутати сприймають Вас як рівноцінну партнерку чи як необхідну екзотику? І чи впливає Ваша думка на ті рішення, які ухвалює фракція? Якщо так, то наведіть показовий приклад.

У житті тебе сприймають так, як ти себе поставиш і як ти дозволиш. Мене в житті завжди серйозно трактували і чоловіки, і жінки. Лише в ранній юності на мене більше уваги звертали як на жінку, ніж як на журналістку. Я пам’ятаю, був такий професор Здоровега, декан львівського факультету журналістики. Я зустріла його на вулиці (мені тоді було років 25, працювала в молодіжній газеті) і кажу: “Маю єдиний клопіт, що на мене більше звертають увагу як на жінку, а не як на журналістку”. Він відповів, що прийде час, коли я буду ображатися, якщо буде навпаки. Тепер справді так сталося. Проте я щаслива з того. Я не люблю жодних компліментів, і все це припиняю. Можу сказати без зайвої сором’язливості – так, я впливаю на ухвалення рішень. Однак якщо бачу, що переконати не можу, ніколи не протиставляю себе фракції і голосую разом з усіма. Я шаную колег по фракції, бо вони шанують мене і намагаються не ранити мене тоді, коли наші погляди не збігаються. Я комфортно там чуюся.

Можна на конкретному прикладі?

Коли Президент подав законопроект, який мав би зменшити кількість грошей, скерованих на соціальне страхування дітей-сиріт, наша фракція ухвалила рішення голосувати “за”. Тобто за те, щоб зняти з сиріт якийсь відсоток коштів. Ми довго розмовляли з колегами, і вони мене підтримали, щоб скасувати рішення фракції і не підтримувати законопроекту. Незважаючи на те, що міністр фінансів Азаров переконував нас, що справді коштів дуже бракує і, можливо, варто було б підтримати президентський законопроект, ми не проголосували, і я вважаю це нашою перемогою.

Ви є першим заступником голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформації. Чи змінилася, на Вашу думку, ситуація зі свободою преси в Україні за останні роки?

Очевидно, що так. Раніше радіо “Свобода” було чи не єдиним ЗМІ, на якому можна було почути думку кількох сторін. Потім з’явилося Громадське радіо Олександра Кривенка, далі “5 канал”. У 2005 році був перегин у той бік, що якщо ти не належиш до помаранчевих, то що б ти не робив – це погано. Тепер журналісти стають дедалі менш заангажованими. Власники медіа починають думати, як розмовляти з журналістами, яким вони платять, як керувати ними. Хоча ситуація ще дуже далека від ідеальної – бракує балансу неупереджених поглядів. Журналісти у своєму запитанні закладають власне ставлення до тієї чи іншої проблеми, а це не відповідає стандартам. Проте це лише перші кроки. Як люблять повторювати наші політики, “Ми всі вчимося демократії”.

Чи знайомі Ви із ситуацією з мас-медіа у Львові? Якою, на Вашу думку, є межа впливовості регіональних засобів масової інформації, зокрема львівських?

Мені нещодавно надіслали львівську газету “Високий Замок”, де в статті, здається, Омара Узарашвілі зовсім безпідставно і без фактів натякали на якісь мої зв’язки з якимись львівськими ринками, що мало не я замовляла якихось львівських бізнесменів. Спочатку мені було смішно, але потім я все ж таки підійшла до Степана Курпіля і сказала: “Я мала тебе за порядного чоловіка!”. Він відповів, що не має жодної причетності до цієї газети. Я заперечила, щоб він не лукавив переді мною, бо я добре знаю львівські справи. Він відповів, що це його дружина Наталка, якої в день виходу статті у Львові не було, а він загалом не бачив публікації. Увечері передзвонив і попросив вибачення, підтвердив, що це справді гидота. На мою думку, це було елементарне, брудне замовлення, причому дуже низької якості. Однак якщо Омару не вистачало грошей (наскільки я чула, у нього народилася дитина) і якщо він заробив на тому, що облив мене брудом, то дай йому Бог здоров’я.

А загалом, регіональні ЗМІ, безперечно, є впливовими. Треба подумати, як підтримати свободу преси, коли відбудеться роздержавлення ЗМІ, щоб їх не захопили “грошові мішки”. Адже регіональні ЗМІ – дуже важлива річ, люди люблять свою пресу і читають її.

Ви особисто були прихильником того, що депутата від ПР Калашникова потрібно покарати, зокрема й позбавленням депутатського мандата. Обіцяли навіть самі скласти мандат. Однак справа обмежилася лише кількома голосними заявами. Прокоментуйте.

Журналісти часто перекручують мої слова. Я не вимагала позбавлення мандата, я не маю такого права. Я сказала так: “Якщо депутата Калашникова не буде покарано, я покладу свій мандат”. Цей депутат отримав сувору догану, і можна вважати, що його покарали, хоча я не вважаю, що цього достатньо. Якщо б він усвідомив те, що зробив, якби зрозумів усю печерність цього вчинку, то я би вважала, що то є навіть засуворе покарання. Бо осуд колег і людей є набагато суворішим покаранням, ніж позбавлення будь-якого мандата. Однак Калашников, мабуть, не та людина, котра може усвідомити свою вину і чесно покаятися. Але це було дуже добрим навчанням не лише для депутатів нашої політичної сили, а й для інших. Цей випадок показав би, що час, коли можна застосовувати тиск на пресу, – уже минув.

До речі, ще не було з’їзду партії, на якому мали б усе-таки розглянути це питання. Як вирішить колегія – так буде. Я намагалася їм показати, що це неприйнятно. І в Партії регіонів є розуміння, що свобода преси – це стовп демократії.

Чи часто Ви буваєте у Львові і чи не виникає у Вас проблем з місцевим населенням через належність до Партії регіонів?

У мене виникають проблеми лише ті, що я зовсім не маю часу побути зі своєю мамою. Я їду до Львова суто для того, щоб побути з мамою, сестрами і хрещеницею. Але якщо чутка про те, що я приїду, якимось чином “просочується”, зі самого ранку до сестри (найчастіше зупиняюся там, бо в тому будинку я колись жила) нон-стоп ідуть люди, які мають якісь проблеми, що я повинна вирішити. Таким чином, у мене майже ніколи немає можливості поспілкуватися з рідними. Але я тішуся, що можу щось зробити для тих людей.

Чим для Вас є Львів? Пройденим етапом чи місцем майбутніх звершень? Чи не хочеться Вам повернутися до рідного міста на білому коні, у ролі, скажімо, губернатора?

Ніколи, боронь Боже. Я люблю Львів, люблю бачитися з рідними, деякими артистами, журналістами, письменниками, музикантами. Люблю походити вулицями, послухати, як дзвенить львівський трамвай. Але добровільно, за власним бажанням, я б ніколи не повернулася до Львова.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...