Ієромонах Макарій вчить сільських дітей, випускає газету і бореться з “міні-гуральнями”
З отцем Макарієм Дуткою, ієромонахом Святоуспенської Унівської лаври, погожої недільної днини ми сиділи на лавці біля монастирської стіни і вели бесіду, коли раптом хлопчина, який їхав на велосипеді, зупинився, чемно підійшов до отця, схилив голову й попросив благословення. Таке, певно, можна побачити лише тут, в Уневі. Місцеві діти не полишені опіки з боку монастиря, і у тому, певно, щасливі.
Благословення для школи
— Отче, розкажіть, будь ласка, про Вашу працю з дітьми.
— Знаєте, дехто вважає, нібито в Уневі душпастирська робота з дітьми дуже розвинута. Але я думаю, що це ще далеко не так. Часто ходжу до школи і, звичайно, працюю з дітьми. З ними дуже легко, вони здібні.
Коли вперше прийшов до школи, моїм обов’язком було навчити дітей брати у священика благословення. Щоб вони знали, як підійти до священослужителя і попросити: “Отче, благословіть”. Така проста річ. Пригадую, вже наступного ранку після цієї моєї науки багато дітей звернулося до мене за благословенням. І тепер, коли я є у школі, той, хто хоче зі мною поспілкуватися, вже знає — треба почекати 10-15 хвилин, поки вся школа перейде за благословенням. Але мене це дуже тішить.
Хотів би, щоб діти знали: будуть різні моменти у житті, і кожен завше зможе прийти до церкви — посповідатися, поспілкуватися духовно. Від цього їм має стати легше.
Не роблю якихось штучних бар’єрів між собою і дітьми. Стараюся мати з ними добрі, теплі стосунки.
Мама змирилась не відразу…
— Ви давно в Уневі? Що вплинуло на Ваш життєвий вибір?
— В Уневі я вже 5 років, а поза домом — 12. Вчився у семінарії, після четвертого курсу захотілося чогось більшого. Я навіть не міг собі того пояснити. Може, вплинуло те, що при нашій семінарії вчилися монахи, то вони мене завжди чимось притягували. Я жив у семінарії фізично, а думками був у монастирі. Здавалося, що там якось особливо.
Мав, правда, деякі труднощі — більше року чекав, поки мама змириться із тим, що я обрав монаше життя. Перший рік (у 1998-му), коли був тут, то жив тільки одним: як там моя мама? А нещодавно вона мене відвідувала, то казала, що вже навіть не бачить мене в іншому місці.
Колись о. Макарій добре грав у футбол
Коли йшов у семінарію, пропонували вступати в інститут фізкультури, адже батько — фізкультурник, брат двоюрідний теж. Я був у дуже великому захопленні від спорту. Навчаючись у школі (у 9-11 класах), прислуговував у церкві і не міг поєднати дві такі речі: спорт та церкву. Захоплювався у ті часи футболом. Пригадую, у нас був тренер — Іслам Махмедов, з Азербайджану. То він нашу сільську команду “витягнув”, вона вже грала в обласній лізі. Мусив з командою щонеділі виїжджати на матчі і думав собі — а як же на Службі Божій не буду? Постав перед вибором. Трохи згодом парох запропонував мені відвідувати курси при семінарії. Почав ходити сюди раз на тиждень. Відчув щось особливе, тому й спинив свій вибір на церкві. Хоча спорту ще так швидко не кинув — у семінарії займався важкою атлетикою. Був тоді невисокого зросту, приходив до спортзалу і піднімав штангу вагою 100 кілограмів. Згодом до мене підходили старші семінаристи, запитували: як досягнув таких значних успіхів?
Це для здоров’я дуже багато дало: майже ніколи не хворію.
— А тепер штангу не підіймаєте?
— Одного разу зайшов до нашого односельця Степана Бедрія, який є директором спортивної школи у Перемишлянах. Хоч і не зручно було — бо у залі займалися діти, але спробував підняти шангу. Утім, відчувається, що дуже ослаб, сили вже не ті. Все-таки треба постійно займатися.
— Як щодо того, щоб організувати дитячу футбольну команду в Уневі?
— Я б не був проти. Однак мені не вистачатиме на це часу. Маю в монастирі певні обов’язки, крім того, працюю з дітьми — цілком добровільно, з власного бажання. Сам біжу у село, щоб зустрітися, поспілкуватися… Тут, певно, спрацьовує відповідальність, бо все-таки Унів — монастирське село. Якби тут був священик, то для нас було би гріхом лізти у його «поле праці», а так уважаємо, що тут є наша парафія, і для неї треба щось організовувати.
Найвпливовіше слово — просте
— Які обов’язки Ви виконуєте у монастирі?
— Наставника новиків, тобто відповідаю за кандидатів, які перебувають у Святоуспенській Унівській лаврі протягом двох років. Тому є певне роздвоєння — треба бути і з братами, і з дітьми. Хоча стараюся встигати і там, і там. У нас тепер немає багато кандидатів, як це було колись, але кожен з них потребує турботи, спілкування.
— Зацікавлення у читачів місцевої преси викликають Ваші публікації, зокрема «Лист з неба», «Сповідь убивці»… Цей хист, літературний і журналістський, звідкіля?
— Відверто кажучи, не знаю. Захотілося щось написати про нашого о. Гедеона, і я просто почав. Так і пішло — написав одну статтю, потім — другу. Пишу як умію. Стараюся, щоб люди розуміли, що я їм хочу сказати. Не вдаюся у «високу філософію», а викладаю якомога простіше. Деколи, буває, священики стараються щось таке особливе сказати, але мені здається, що найвпливовіше слово — просте. Думаю, навіть той, хто працює викладачем в університеті, після численнних лекцій на роботі не хоче ще й у неділю слухати якісь премудрості, а прагне простого, щирого слова.
Не пишу будь-коли, лиш тоді, коли є особливе бажання. У цьому не можу себе змусити.
Про братів, про владу…
Коли прийшов до Унева, то спершу застосував свій досвід зі семінарії, де завжди на андріївські вечорниці ми готували своєрідну сатиричну газету, у якій з гумором описували ректорат чи сімейне життя. Тут спершу було певне побоювання, адже монастир — усе-таки не семінарія, де триває більш світське життя. Турбувало: як це можуть сприйняти? Однак мені дозволили, і я почав викладати різні цікаві історії — про братів, про владу. До цього всього підходив з гумором, але так, щоб нікого не образити. Іноді навіть писав по 10 сторінок, свій текст ілюстрував малюнками. Це була інформація суто для внутрішнього користування – така своєрідна монастирська газета.
— У селі Уневі, розповідають, монастир веде просвітницьку роботу проти пияцтва, алкоголізму…
— Так. І наша робота дає результати. Особисто я почав з простого спілкування із власниками так званих “точок”. Деякі з цих “міні-гуралень” відразу закрилися, решта — зменшили обороти. Один чоловік навіть після того, як я навідався до нього на подвір’я, почав до церкви ходити. Хоч раніше цього не робив. Люди замислилися, і те, що вдалося вплинути на них, дуже тішить.
Мар’яна НАЗАРЕНКО, “Україна і час”